ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший, голубий, — похiдна церква), на горiшнiй — чорнiв гуляйгородок — земляний насип i шанцi. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим маревом Україна. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сiрко не намагався перейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на той бiк лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого присиплють ось цiєю землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, якi довiрили йому свої долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисараї? Можливо.
Тої хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь, не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли їх розбивають на каменi.
Молитви в церквi за боже воїнство, що заступило рiдний край вiд супостата? Мабуть.
Щастя рiдної землi?
Того напевне!
Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
— Отамани — молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора, лютого ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших, хоче понищити нас, заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi — як кiстка в горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на поле битви голови нашi. Нам є за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить через оцi шанцi на Україну.
— Слава отаману! — загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив тихо та переконано:
— Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить — загине в його гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не буде йому прощення на тому свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися цiєю дорогою додому. Станьмо ж єдинокупно, серце до серця, не страшiмося ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мої!
Сiрко зiйшов i став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з прапором одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу — їх було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi й чорнi бунчуки, зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв i прапорцiв здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й тупоту — шаленою фугою татари помчали на козакiв.
Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала його пiд себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали й сохли трави. Зараз гострi копита пiдтинали їх пiд корiнь. Довго — довго пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме тут ковила. Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi — хохiтви.
Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце — так, щоб для правої ноги було опертя, взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий, його довгасте обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi стали великi й круглi. Хоч Кугукало — вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в пiшому строю — взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок у печiнках страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями лава, почувати всi списи на своєму серцi, а шаблi на головi. Й думка, хоч як її проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто зна, що страшнiше. Нiчого не боїться воїн так, як полону. Самi ж басурмани кажуть: лише той, хто побував у полонi, знає, що таке ворог. А Сiрка й самого сушить спека, й вiн знає, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна радiсть, тужавiла сила — вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв рокiв. Ще б ковток свiжого степового вiтру!
— Пильнуй! — гукнув. Краєм ока вiн увесь час стежив за татарами й бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти його з ходу. З лiвого боку загупали мушкети — рано, отаман пiдвiв свiй, холодно вицiлив вершника зi значком на списi. Не переднього — в цього, знав, цiлиться кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той крик пронизував наскрiзь, навiть у Сiрка, який чув його сотнi разiв, змiйкою пробiг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик, змете його й пiдiмне другий, бiльший, перемiшає з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку поодинокi. Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув покришку на панiвцi, нахилив кресало; притаїв подих, повiв цiвкою трохи вниз — якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в когось за ним, натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте Сiрко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець. Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi козаки. Вони випередили татар на якусь мить: туча стрiл злетiла, коли шанцi ще не встигло заволокти димом, i їхнiй полiт було добре видно. Козаки присiли, в цю хвилину заднi передали переднiм зарядженi рушницi. Сiрко взяв свою — новеньку, iз голендерським замком (майнула думка: Кугукало не злякався, вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись, випалив у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася, гойдалася, трiпотiла на мiсцi. Тiльки кiлька вершникiв прорвалося через перший окiп з ходу, решта басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней за повiддя. Пораненi конi кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки сусiднiх, татари рубали їх, а самi, вхопившись за стремена сiдел iнших воїнiв, бiгли вперед, допомагали їм перебратися через рiв. Козаки зробили третiй випал — переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв, але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний вал. Тут не було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема не мала ваги, мало вагу щось iнше, бiльше — те, що там, за спинами, у вiках, i гаряча вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею.
Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний прут хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька стали цапки, їх збили заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало, Сiрко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тодi оглянувся й побачив джуру, що сидiв на землi. Обличчя йому було перекошене, очi, налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт. У плечi Кугукала стирчала очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв, а сам ухопив списа пiд ногами. Ординцi вже приступали до шанцiв. Одначе цю тарчу подолати їм було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна його п'ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, сiча стояла люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при самiм коренi, неначе капустина, голова значного козака Семирозума, похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить сивої шапки, не поведе за собою ватаги гультяїв, не поїде на Лiвобережжя, де, довiдавшись про його смерть, заголосить дiвчина i не одна вдова. Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися шаблями, їх скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське iржання й ляскiт пострiлiв. Дим поволi розвiювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонцi бачили одне одного з близької вiдстанi — й лють та страх стрибали з очей в очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить по одязi. Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi кричали й собi — крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив страх i штовхав до звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч i рiдко, лучала кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв i спотикалося чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло одразу двоє татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi шаблю. Сiрко побачив його неначе в спалаховi — чорну постать на тлi блiдо — сiрого неба. Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч, встромив татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз. Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очi йому горiли кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i виднiли великi зуби. Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв, ковтнув повiтря й раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв уп'ястися в горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю. Та враз Сiрко вiдчув, як татарин тiпнувся, його руки ослабли, отаман вдарив ординця обома руками в лiве плече, вiдкинув убiк. Той упав, трiснуло навпiл ратище, татарин люто, пекуче повiв кривавими очима, спробував пiдвестися, але знову впав i затих. Очi йому пiдкотилися пiд лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал. Вiн ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий i налягає на ворога. За ним вискочило двоє козакiв з варти, тiльки вони й зацiлiли. Навпроти Сiрка басував конем молодий, безвусий татарин, намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею, затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла аж бiля ефеса. Сiрко хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я, вiн ледве стримався, щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без потяжки, й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди — тiльки Сiрко умiв так рубати, сталь нiби влипала в плоть. Обличчя татарина майнуло сiрою плямою, не затрималося в пам'ятi, бо очi i думка вже пильнували iншого ворога.
