ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
* * *
Запорожцi перейшли Сиваш успак у тому самому мiсцi, в якому перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак, до Кочкар i Чорної долини. Везли чималу здобич, вели сiм тисяч визволених християн, гнали полоном кiлька аг, беїв, а серед них найзнатнiшого та найбагатшого пiсля хана мурзу — Батиршу — Мансурова. Валка розтяглася на кiлька верст. Убоки розлетiлися козацькi загони — шарпали татарськi таши, одбивали худобу й табуни коней.
Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашiло жаром, хмари ходили на обрiї бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той час бiльшу силу. Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був мертвий а чи сонний, i навiть табуни диких коней та сайгакiв не будили його. Вони зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою. Кiнськi копита вилякували з неї коникiв, вони розлiталися вусiбiч рудими бризками, скрекотiли шорстко, неприємно, здавалося, хтось черкає склянкою по залiзу. Невiдступне їхали в далекiй далинi, обiч валки, дивовижнi велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по водi. Люди тяглися в той бiк очима, хоч знали, що то — омана. Степ хворiв спекотою, безводдям, марив дощами та синiми рiками. Валка йшла важко, волокла за собою хвiст сiрої кушпелi, позначила шлях витовченими бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками, ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями — знаки для партiй, що вiдстали.
Обличчя козакiв побурiли вiд сонця, шкiра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з того одягу нiчого для себе пiдiбрати не могли. Йшли конi пiд в'юками, махали головами, одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися i похудли, животи їм попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипiло в небi, а сонце шмалило немп — лосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сiрко доторкнувся до мiдної луки й одсмикнув руку — пропекло вогнем.
Визволенi з полону брели окремо, на деякiй вiдстанi, щоб не ковтати пилюку й не годувати своєю кров'ю гедзiв та мух, як роїлися бiля коней. До пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти, кого радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах.
Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни.
Вертаючись од бiчного пiд'їзду, Сiрко вирiшив пiд'їхати до валки, наздоганяв її ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавнiх бранцiв несуть клунки, хотiв порадити оддати їх козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на конi, — але це вже пiсля привалу, — захопленi в татар табуни пiшли попереду. Вiн їхав, поклавши кунтуш на холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть спека не могла випалити радостi з його душi, щось молоде, давнє пульсувало в нiй, отак би звiвся на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги в усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато кровi, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих людей. Як?то зараз свiтяться їхнi душi!
Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон — смерть у катiвницьких мурах. Але й для iнших козакiв немає в свiтi нiчого страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорнi дiри анатолiйських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока бiлява дiвчина, либонь, литвинка, поруч неї, ведучи за повiд коня, ступав молодий запорожець у збитiй на потилицю шапцi. Уподобав козак дiвчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далi вився бiля неї, щось говорив, говорив i усмiхався. I в помiч йому були сонце, степ, минулий бiй i страх та радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини.
Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i таранкуватий парубiйко, обоє в татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з — пiд руки парубiйковi якiсь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина. Бо не рвався вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi?
Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели з кошем до волi одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тiєю волею, порадiти їхньою радiстю. Але що довше приглядався, то меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу подумав, що троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бiк. I вiн уловив у тих поглядах щось нишкове, злодiйкувате, нерадiсне.
Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю снiгу. Не довiряючи собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима далi й помiтив, як разом оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi клунка. Може, вони оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в їхнiх очах теж привидiлася йому? А отой майже вiдверто ворожий позирк — вiд утоми, а може, з болю…
Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство — воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, нiж той, з яким народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звичаї.
Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони є на свiтi? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб дiти обмiняли їх у чужому краї, як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звичаї можуть бути й гарними, але ж вони — чужi. Тiльки потурнаки мiняють своє, батькiвське, на чужинське. Так можна помiняти все. Але ж тодi збiднiє свiт. Це якби барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звичаї, вiтцiвщину — це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих пiснях — пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк промiняв рiдну пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв та налив чужої! У чужому краї теплiше сонце, у чужому краї солодшi плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цураєшся його? Край, як i долю, не вибирають, вони — од бога.
Огрiтий iзнагла нагаєм, кiнь завертiвся, мов помрачений. А далi рвонувся й, стелячись низько, полетiв за козацькою партiєю.
Аж надвечiр стали в неглибокiй балцi, по дну якої хлюпотiв помiж сухих осок степовий струмок. Його облiпили конi й люди, i хоч як перiщили їх нагайками козаки з варти, але не могли нiчого вдiяти. Воду скаламутили тi, що стояли нижче, бiгли вгору, учинилися лемент, стовпотворiння. Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу.
По тому Сiрко наказав варити на всiх кашу — на козакiв, недавнiх невiльникiв i полон. Казанiв мали вдосталь своїх та й захопили чимало в татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухi кiзяки, рубали в балцi лозу i терен. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемiшувався з пахощами полину, буркуну, iнших уже сухих трав.
Сiрко довго блукав понад балкою, вiдтак зiйшов на могилу, що самотньо чорнiла у степу плескатою макiвкою, дивився на багаття, на визволених з полону, що розташувалися на схилi балки й перевзувалися, вмивалися у струмку, декотрi прали. Був схожий на степового пiдорла, котрий щойно сiв на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над перенiссям, стримiла стрiла. Пекуча дума краяла мозок. Не веселив навiть степ, котрий хоч вже й пахнув домiвкою, близьким вiдпочинком, але навiвав тугу своїм безмежжям i безконечнiстю. Душi кортiло кудись сховатися, а сховку не було. По той бiк струмка на горбi сидiв ворон, вiн поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табiр, вишукував здобич.
