ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Якби одпустили, вернувся б назад?.. Маркове обличчя пересмикнулося, в очах потекла сiра каламуть.
— Не знаю.
Вiн боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмiшку догiдливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко переступав з ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього.
Сiрко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось на нього — на козакiв, на всiх. То не була степова пожежа, й сонце хилилося не в той бiк. Йому аж сльози набiгли в кутики очей. Заплющив i розплющив очi, степ ще раз майнув багряно й упав до нiг сiрою киреєю. А десь у пам'ятi бродив голос — Лаврiнiв голос i якийсь iнший, регiтливий, але й лестивий. Сiрко спробував подивитися туди — в далекi днi, напружився згадкою, йому здавалося, ось зараз щось обiрветься в головi, щось перевернеться. Вже зовсiм iншими очима подивився на Марка. Вiн бачив цього чоловiчка маленьким — маленьким i дрiбненьким — дрiбненьким. Той iшов до нього оддалеку, пробирався через нетрi, розгортав комиш, аж поки не пiдiйшов на вiдстань, з якої кошовий побачив його посмiшку. Тодi й пригадав цього чоловiка. Густа борода сховала його обличчя, вона сплелася з вусами, з чуприною, залишивши тiльки бiлi латки пiд очима та самi очi — вузькi, схожi на татарськi. Вони вводили в оману всiх. Ввели i його. А тепер вiн знав, хто це такий. От тiльки не пам'ятав ймення. Але це колишнiй козак. Вiн не раз бачив його з Лаврiном. Про цього козака казали…
I враз ще одна згадка блискавицею висвiтлилась в пам'ятi. Полоненi басурмани казали, що їх навiв на Сiч запорожець, схожий на татарина. Сiрковi гаряче вдарила в голову кров, люто зчепила пальцi в кулаки."Взяти тебе на спитки… Ти скажеш… Все скажеш…"I одразу ж iнша думка, холодна, як припорошена iнеєм шабля: "Рано… Ще рано". Вона змикалася з тiєю, котра вперше виникла бiля шанцiв, коли ховали порубаних побратимiв. А за ними й ще одна: "Чи треба накликати прокляття на власнi голови? Чи треба, щоб усi знали, що серед запорожцiв є зрадники? Адже нiяка кара не в змозi спокутати зради". А серце ятрила злiсть, вiн не мiг погамувати її. Через те й запитав ще раз, важко впершись Марковi поглядом у груди:
— Так пiдеш назад, коли вiдпустимо? — Й казав далi, не чекаючи вiдповiдi: — Пiдеш, пiдеш."Пiдеш до отця свого й понесеш йому кривду свою".
— Нема в мене нi отця, нi неньки, — тихо сказав Ногаєць. Зиркнув скрадливо отамановi в очi, але в них стояла чорна мжа, й вiн знову опустив голову.
— Не того отця маю на мислi. А що неньки немає — брешеш. У всiх нас є ненька. Вона одна — во вiки вiкiв. Буває тiльки серце без неньки… Буває… — й осмикнув себе думкою: "Рано ще, рано".
Важко повернувся й пiшов. А Марко лишився стояти в страховi та невiдомостi, плутаючись у прикро обрiзаних кiнцях, що затягнули вузол власного життя.
По обiдi та короткому спочинку кошовий наказав пiдняти й зiбрати докупи всiх, кого виручили з неволi.
Вони збийся у великий тiсний гурт над балкою, декотрi поглядали здивовано, декотрi злякано. Досi йшли мовби за власною волею, самi по собi — щоправда, позаду й з бокiв у степу мрiли козачi пiд'їзди, але ж то було для їхньої i всього вiйська оборони, й це вперше мовлено до них словами наказу.
Сiрко пiшов уподовж натовпу, припадаючи на лiву ногу. її потягла рана — нова чи давня, нова рана нiби й не болiла, пiсля бою вiн промив її мiцною горiлкою, присипав перепаленим порохом та обiклав зiллям воронячого ока, перев'язав чистою шматиною. Вона заживала. Кошовий отаман пройшов у кiнець, вернувся й став перед натовпом. Довгим поглядом обвiв усiх, здавалося, рахував людей чи шукав когось. Натовп стояв притишений: був вiн рiзноликий i рiзнобарвний, тихий i згнiчений. Багато виморених, вимучених облич, весь одяг чужинський, вiд того й люд видавався мовби не своїм. Одначе ж це були свої, християни, — волиняки, подоляки, слобожани, запорожцi й трохи полякiв та литвинiв, московитiв i молдаван. Усi вони занiмiли в тривожному чеканнi.
Сiрко тепер уже знав певно, що чекання те не однакове для всiх i що жадають не всi одного.
— Люди добрi, — сказав суворо й тихо, але так, що почули i в тому кiнцi натовпу, — козаки, посполитi i всi iншi, кого недоля закинула пiд басурманина. Ми визволяли вас од поганина й привели в оцей степ. Тепер вибирайте самi, кому куди стелиться путь: у землю батькiв чи назад у ханську сторону. Вести силомiць на налигачi не будемо нiкого. У кожного з вас є серце, а в ньому любов, що вибирає. Є совiсть, є честь… — Отаман примовк з досади на себе, що не втримав тих слiв… — Отож воля ваша. Хто пiде з нами, лишайтеся на мiсцi, хто хоче вернутися, проходьте вперед, за мою спину.
Юрба заворушилася, загомонiла. Тi, що були посiдали, пiдводилися, заднi спиналися навшпиньки, заглядали через плечi переднiх.
Сiрко не сподiвався, що все станеться так швидко. Ще полонений ногаєць — товмач не переклав до кiнця його слiв, — не всi розумiли по — українському, — а вже цiлi гурти недавнiх бранцiв потяглися за його спину. Декотрi навiть бiгли, наче боялися, що їх зупинять. Допiру вiн думав: їх буде небагато. А вони йшли i йшли: однi — радiсно посмiхаючись, iншi — похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман i козаки, й, може, десь глибоко в серцi обзивалася совiсть. Отаман спочатку намагався втримати їх поглядом, а далi опустив очi й дивився в землю.
Сiрковi здавалося, то не люди, то гранiтнi брили одриваються од скелi й котяться на нього. Либонь, скелi, про яку мислив, у яку вiрив усе життя, — не було. Були каменi, багато каменiв, i то тiльки доля могла злютувати їх водне. Але чому цi люди не боялися божої кари? Чому не боялися, що помруть з туги по вiтчизнi? Чи в них немає вiтчизни? Чи стала нею та, бiля гiр?
Тi, що перебiгали, обминали його, немов чумну вiху. Яра злiсть ходила гомоном по рядах запорожцiв: на отамана, що дав таке повелiння, на недавнiх бранцiв, за визволення яких скiльки наклали життям, бранцiв, котрих мали за братiв, з котрими гомонiли на спочинках, дiлилися хлiбом, тютюном i радiстю. Виходило, вони їх дурили? Й тодi козаки намарно лили кров? I в могилi над Сивашем надаремно заснуло на вiки вiчнi двi тисячi побратимiв! Страшно їм стало свого походу й отаманового умислу. Стояли похмурi, з важкою оскаргою в очах.
Уже останнi перевiтники долучилися гурту за отамановими плечима. Кошовий пiдвiв голову, повернувся: було їх трохи менше, нiж тих, що лишилися. Отаман не йняв вiри очам. Запитував себе й не мiг вiдповiсти: що штовхало недавнiх бранцiв назад? Спочатку гадав — зажадають повернутися отакi, як черкешенка. Звикла до розкошiв, ситого життя, промiняла на нього волю; Коли йому сказали, хто ця жiнка, повелiв не чiпати її, хоч могли б одвести полоном i потiм заправити в хана викуп. Проте вона не пiшла, лишилася на краю балки. Вiтер трiпотiв її блакитною намiткою, вона тримала її тонкими бiлими пальцями й дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отамановi стислося серце, вiн ледве стримався, щоб не вклонитися тiй жiнцi.
Сiрко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима — чорнобородий татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та й де мiг стояти?" От i розшеретувала доля, — подумав отаман. — Нехай лишається безiменним навiки". Потiм пiдiйшов до трьох чоловiкiв, подолякiв (на них ще шапки й пояси подоляцькi), що стояли праворуч од нього й тихо перемовлялися.
— Скажiть менi, чого йдете туди, а не в рiдний край? — запитав. — Може, я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля?
Подоляки довго переминалися з ноги на ногу, а тодi за всiх, знявши бриля, вiдповiв високий, вже немолодий чоловiк з коротко пiдголеною рудуватою бородою.
— Пробач нам, отамане, але, може, тобi й справдi важко до всього дорозумiтися. В Криму в нас осiдлиська й господарства, а дома — нiчого. Чого ж нам iти туди? Ми простi хлiбороби, а ще ж помiж нас немало майстрового люду. Майстровому в Кримськiй Таврiї й зовсiм добре. Бондарi ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без лiку.
