ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Старшини стояли, скованi мовчанкою. Допiру всi бiгли думками за визволеними бранцями й навiть сподiвалися, що кошовий накаже завернути перекиньчикiв, але це його велiння видалося їм неймовiрним.
Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли вiками на могилах камiннi велети, були такi ж незворушнi й невмолимi.
В обкладених сумними зморшками очах кошового вiдсвiчували червонi вогнi — чи то їх кинуло туди призахiдне сонце, чи вони зайнялися зсередини. Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь i самi горiли в ньому.
Вони знали, що отаман все життя горить на пекельнiм вогнi любовi й ненавистi. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли — на всю Україну, а все величезне горе її вмiщується в його серцi. Тiльки в його. Вони вiрили, що iншого повелiння вiн скласти не мiг.
— Тому, хто вiдцурався вiтчизни, немає мiсця на землi, — знову сказав кошовий. — А грiх од бога — на менi одному. — Хвилю помовчав, знову перевiв погляд на степ. — Вишикуйте, пачове отамани, козакiв по командах. Одберiть молодих. Вони мають виконати повелiння долi.
Вiн рушив до коня. Руки йому налилися свинцем, i сам був неначе iз свинцю, аж кiнь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його, притиснув вуха й здригав на холцi шкiрою. Щось вловив у господаревi таке, вiд чого сахався й наливався диким страхом. I отаман довго лозив ногою стремено i, сiдаючи в сiдло, обома руками тримався за передню i задню луки.
Дикий степ сполохав кiнський тупiт.
Марко оглянувся й побачив вершникiв, що летiли, низько попригинавшись до кiнських грив; здавалося, вони ховали в гривах обличчя, над ними червоно блищали шаблi. Вiн зрозумiв усе. В одну мить спливли отамановi слова, шарпнулася тужна думка, що мiг залишитися бiля балки, й згасла, як гнiт пiд дощем, не почував страху, й розпач не рвав груди. Доля з усiх бокiв обступила його глухою стiною, й Ногаєць давно вже втратив надiю проломити її та втекти на чистi, зеленi оболонi. Та й де його оболонi? За солоним Сивашем, на ханському подвiр'ї? Коли б ще не побачив запорожцiв, не почув їхньої веселої вольної мови, може б, i жив. Пригадував Чортомлик, i широкий радний майдан, i високi могили понад кручею. Вiн запродав усе — високi могили, майдан, Чортомлик i вольнiї води. Йому бiльше не хотiлося жити, хоча не хотiлося й помирати.
Ногаєць не втiкав, не голосив, не падав на колiна. Й коли над ним захропiв кiнь, прийняв смерть як божу кару за всi содiянi на землi грiхи. Вже несамохiть затулився руками, й залита синiм вогнем гаряча шабля впала на чубату голову.
Задушливо пахли стоптанi копитами полини.
Сiрко їхав стопою, їхав по слiдах у травi, там неначе проплинула рiчка, нахиливши типчаки, ковили i поклавши їх в один бiк. Ворон хропiв, iшов бокаса, отаман правував ним майже несамохiть, а сам дивився на посiчених. То було щось несосвiтенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття в ньому не було. Не втiкав очима од розкритих мертвих очей, в котрих позастигали жах, подивуваннл, здавалося, хотiв назавжди забрати собi в душу тi осклiлi погляди. Майже всi лежали головами до Криму. Над ними пiнилися ковили, що вже одцвiтали, свiчками стояли в головах полинi.
Витолоченим степом по трупах котився кущ кураю, зачепився за чорну чубату голову, забринiв на вiтрi й затих.
Молодий рудовусий козак пучком трави витирав шаблю, кинув траву пiд ноги коневi, й вона лежала кривавою пiною. Козак похилився на гриву коня, вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь їхав без дороги в степ, як помрачений. Його не зупиняли.
Сiрко натягнув поводи. Кiнь не хотiв стояти, пряв ногами. Отаман зняв шапку, сумно похилив голову. Похропували конi, подзвякувала криця. Порубанi лежали, витягнувшнсь в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справдi нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетiв не в той бiк. Сiрковi зарябiло в очах, на мить йому здалося, нiби тi руки зво — дяiься, вимахують, вiн уже чув посвист вiтру й тихий жалiбний клич.
Вiн знав, що чутиме його довго — все життя. Що вертатиметься сюди душею та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволi зводилася думка: чи правильно вчинив i чим одкупиться перед свiтом. Правильно — не правильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для когось — неправильно.
I все ж стало страшно, нагнувся над трупом, що лежав бiля кiнських копит, немов хотiв щось вичитати в мертвих очах. По худому, з широкою бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось з дна душi, стисло серце. Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив себе перед божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотiв сухими губами: "Карай, боже, якщо я неправий. Я не мiг вчинити iнакше. В пострах онукам i правнукам, у науку всiм моїм братам.
Я так люблю її, мою вiтчизну, що готовий мучитися за неї довiку!"
Пiдвiв голову, ще раз окинув поглядом степ. Намагався охопити зором увесь ключ. Не всi трупи було видно, декотрi ледве чорнiли в травi, iнших сховала ковила.
— Простiть нас, брати, — мовив гiрко, крiзь бiль, що проймав груди, — а самi спiть тут до страшного суду господнього, анiж мали б у Криму мiж басурманами розмножатися на нашi молодецькi християнськi голови, а на свою вiчну без хрещення погибель.
Потiм оглянувся на козакiв, що непорушне сидiли в сiдлах, низько вклонився їм.
— А ви, — мовив, — простiть менi, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. Вина перед богом — на менi одному. А у вас народяться дiти, ви розкажете їм про сумнi поминки на Чорнiй долинi. Нехай знають: хто одцурався рiдної землi, не гожий дивитися на сонце! Немає двох сонць, немає двох богiв, немає двох неньок. Розкажiть про це своїм дiтям. Нехай їх теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть своїм дiтям.
Сухий, колючий вiтер зiрвав з отаманової щоки солону сльозу. Вiн одвернувся, удав, що молиться, але молитися не мiг.
А опiвночi, коли вичахлий, безкровний мiсяць заховався у хмарах, отаман пiшов у степ. Вiн iшов, i Стожари гойдалися на обрiї, як п'янi. Зорi мерехтiли. Чумацький Шлях плинув, неначе рiка. Все тут, у степу, жило й умирало за вiчним законом, тiльки вiн звершив свiй власний закон, свою волю — гiрку, праведну, яка здавалася йому едино праведною i вiд якої не мiг вiдступитися, хоч це було неймовiрно важко. А що, як вершить її не так, як треба? Хто розвiє сумнiви? Тi, якi вiд нього за сто, за триста рокiв! Вiн несе вiдповiдальнiсть перед ними, а вони перед ним — нi.
Неправда! Вони теж зв'язанi з ним одним законом, бо в їхнiх жилах тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими полинами i закипiла вiд шабельних смерчiв. Вiн вiрить, що праведна. А тiльки ж…
Сiрко впав у густу траву. Важкий, тисячопудовий тягар повалив його. Тримав на плечах увесь свiт, перейнявши на себе i земнi, й божi справи. Коли вiддавав наказ на сiчу, вiдчув, як обпалило блискавицею серце, але воно не здригнулося, вiн прозирав ним далеко — далеко, у вiки. А тепер знову став звичайною людиною, i такий великий був свiт, i такий широкий степ, що почувався в ньому крихiтною зерниною, яка може прорости i яку можуть звiяти вiтри в солоне море. Козачий стан гомонить у тисячу голосiв, готовий пiдвестися по одному покиву його пальця, справляє сумну тризну. Всi козаки злякалися содiяного, й вiн злякався теж, i не мiг пробачити собi кремiнностi, й не мiг вчинити iнакше. Боявся своєї самотностi й плакав з нелюдської одвiчальностi, яку перейняв на себе. Вiн оплакував своїх порубаних зрадливих землякiв i козакiв, що погинули марно, визволяючи тих зрадливцiв, оплакував власну долю i долю України, яку запродують усi, хто тiльки може. Нiхто не чув того страшного плачу, тiльки самотня, ясна й червона, неначе крапля кровi, зiрка стояла над його головою, а тодi враз зiрвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по собi вогненний слiд. Та повеснi на тому мiсцi, куди падали отамановi сльози, виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти нi коса, нi шабля.
