ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Оце i весь спомин про батька. Той загинув, коли Iвановi не виповнилося й десяти рокiв. Батько був схожий на Нечепу, надто вдачею — добрий i сумирний.
На днi байрачної приладi споночiло швидко, одначе з того ж грушевого гiлля вже випручався тонкий, але ясний серпик мiсяця, й золотими гудзиками розсипалися по небу зорi, й грушевий корчик салапав двома язичками, — вiдсвiти од вогню грали на обличчях, на ложках i чарках, на мiдному куманцевi, що стояв посеред сiрячини, розiсланої для вечерi. З неба, з Чумацького Шляху, сипався бiлий пилок — божа сiль, святi досолювали й без того круто присолений кулiш. Вiн був гарячий, заправлений салом i диким часником, ще й зараз, вже знятий iз жару, вже на землi, пафкав i белькотiв щось у гарячцi та пускав пару. Перший черпав з казанка бiлою липовою ложкою отаман, за ним — Нечепа, срiбною, турецькою, i вже по тому Курка — мальованою, круглою, великою i щербатою. Докучали комарi, й Нечепа кинув на жар кiлька сухих кiзякiв, димок потягло вгору, вiн заструменiв i танув у темно — синiй безоднi. Пили калганiвку, їли кулiш iз тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком.
— Їмо—їмо, а наче й не їли, — сказав Курка, витягуючи довгу, як у гусака, шию та заглядаючи в казанок. — Коли б, пане Iване, не того… Колись пригощали мене таким кулешем. Блукав у плавнях i набрiв на косаря… Вiн i запросив до вечерi. Казаночок маленький, їмо, як за себе кидаємо, а хоча б на палець над'їли. Я помiтив теє та давай хреститися за кожною ложкою, а тодi дивлюся — кулешi в казанку тiльки на денцi.
Горбун сьорбав кулiш, скiпки не пiднiмав. Й тодi Курка зайшов з iншого боку.
— 0–хо — хо — хо — хо, хотiв би не согрiшити, однак з тобою, Трохиме, согрiшиш. Влови та й влови йому ракiв. Ог i вловив, ось i поїли, й оскоромилися. Страшний це грiх — їсти в пiст м'ясо.
— Ми їли не м'ясо, а рибу, — заперечив Нечепа.
— Ти що, вродився вночi, що не знаєш: раки — м'ясо, а не риба.
— Всяк учений християнин знає: раки — риба. Довго сперечалися, до яких божих створiнь вiднести ракiв, а тодi Нечепа сказав:
— Опрiч того, я безгрiшний подвiйно: по — перше, раками пригощав нас ти, по — друге, не знав i не знаю, можна чи не можна в цi днi їх їсти. Моє незнання звiльняє мене вiд грiха.
— Погляньте на цього водолiя, — пiднiс догори руки Курка. — Та ти ж у грiхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним, не знаючи закону божого!
— Бог у серцi, — смиренно вiдказав Нечепа.
— Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.
— Богохульствуєш, дяче. А того й не вiдаєш, що можна знати божий закон од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий грiх.
— Небесне воїнство! — удавано жахнувся колишнiй дяк. — Що ти мелеш? Грiшити, сповняючи божий закон?
— А то ж як. Ти забув позалiтошню чуму, яка лютувала на святу покрову. Маловiрнi розбiглися по лiсах i водах й лишилися живi, а всi тi, хто пильнував строгого церковного закону, погинули вiд бобонiв.
— Бог послав спитанiє у вiрi сильним синам своїм.
— I забрав?
— Забрав.
— Яке ж тодi це спитанiє? Покрова лишилася без вiрних синiв своїх, — переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.
— Найправеднiший з них, пiп Василiй, залишився живий.
— Вiн — найбiльший грiшник у своїй праведностi. Ходив вiдспiвувати мертвих i розносив чуму.
— Але ж сам залишився живий.
— Бо бражник був, всi кiстки, все нутро просякло горiлкою, чума не брала. Ще й праведнiсть його така — вiдспiвував тiльки багатих.
Сiрко уважно слухав суперечку. Було в нiй щось блюзнiрське: колишнiй дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати божого закону, насправдi зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святiсть, вiд того аж моторошно ставало, — але йшлося про щось глибше, серйознiше, що стосувалося людської душi, людського буття на землi. Сiрко здогадувався, що здоровий i дужий Курка потаємно заздрить горбуновi (одначе заздрить не люто) — його вченостi, мудростi, а надто ж розважливостi, надто тому, що в того на все — своя мiрка. Сiрко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловiк Трохим Нечепа. Може, й справдi вiн не знає всiх святих таїнств та всiх церковних канонiв, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. I не тiльки християнин — кожна людина. Помандрував по свiту, перебачив люду всякого й ставився до iновiрцiв не як до виродкiв, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сiрковi, адже кошовий одвiку звик скрiзь класти власнi карби й не примiрятися до чужих мiрок.
— Я сам тодi помирав, — задумано казав Нечепа, — i вже не сподiвався побачити бiлого свiту. Вже менi меркло в очах, i слова молитви плуталися в головi. Лежу, дивлюся на дверi й думаю: ось — ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу… Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Бiльше нiхто в чужий курiнь не прийде. Зiр менi застелило зовсiм. А воно — чалап, чалап… Та прямiсiнько до божницi, де в мене лежали грошi. Й тодi я як крикну: "Iзиди, сатано". Де й голос узявся. I розвиднiлося менi враз, i побачив я рясу зелену i потилицю Василiйову. I в ту мить лопнув менi пiд пахвою бобон синiй. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. — Нечепа помовчав i помiшав патичком у жару. — Отож i кажу я, що божий закон треба сповняти не стiльки молитвою, скiльки праведними дiлами.
Сiрко чомусь i собi пригадав, як пiд той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченцi в монастирi вимерли, а тi, якi не вимерли, розбiглися по рiчках i луках, лишилися тiльки двоє — старий чепець i воротний. Про те почули двоє прибишiв, пiшли в монастир, сонного воротного убив обухом один кгвалтiвник, а другий убив ченця, коли той молився при свiтлi лампади. Содiяли страшне, й не побоялися бога, i забрали грошi в трапезнiй у скринi, здається, таляри, i пояси шовковi церковнi, й китайки жовтi три штуки, й iнше церковне начиння. Їх упiймали й презентовали до суду церковного i свiтського сiчового. Й скарали на горло, й про той святотацький розбiй сiчовики гомонiли довго. Сiрко й сам не раз розмiрковував: як?то важились розбiйники на грiх перед божими образами, перед очима святих!
— Пасiчникiв нинi нiхто не шарпає? — запитав про всяк випадок.
— А що в нас взяти? — мовив Курка.
— Так i Клим Пiсочник казав. А коли припекли прибишi розпеченою лопатою — вказав на горнятко iз золотими, — пiд'юдив Нечепа. — А в тебе, дяче, грошики водяться.
— Мої грошi по людях ходять, — невдоволено вiдказав Курка. Скiльки Сiрко знає Курку, вiн завжди отакий — роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сiрко подумав, що ми iнодi мовби самi собi вороги. Проживаємо життя не в широкому свiтi, а у створенiй у власнiй душi в'язницi.
Голосно, з привиском позiхнув за спиною Курки пес, десь у гущавинi зареготала сова. Мiсячний серп випручався з грушевого гiлля. На заходi зiрвалася зоря й полетiла, лишаючи за собою бiлий слiд.
— Наткав ти, Трохиме, небилиць, — утiкаючи вiд розмови про грошi, повернув у попередню колiю балачку Курка. — По твоєму розмислу, i кров можна пролити й лишитися праведним.
— Аякже. Пророк Iєзекiїл сказав: битися за праве дiло треба тiльки з волi святого духа.
Сiрко здригнувся, повiв плечима, неначе вiд холоду. В глибинi душi пiдозрював, що завели всю оцю балачку дяк i горбун не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на днi власного серця, цi тривожнi думки кружляють у головi кожного воїна, надто того, хто не тiльки посилає на смерть iнших, а завдає її власною рукою. I йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли iєромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам (а було це перед походом, i Сiрко до початку служби натякав на це поповi), кошовий вийшов зi свого бокуна, перепинив iєромонаха й сказав: "Якщо, попе, тобi забракло вiри в козацьке воїнство або так вже облiнився твiй язик, котрий лиже таки ж запорозькi меди, то ми знайдемо собi iншого iєромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасi "Отже, йшлося про те найбiльше, з чим дедалi частiше залишався Сiрко наодинцi i проти чого шукав собi захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасiння душi, а чим її йому, воїновi, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зi старим козаком Качаном у своїй?таки Слобожанщинi понад рiчкою Орiллю в дозiр. День був осiннiй, холодний i вiтряний, козаки куталися в киреї. Качан раз по раз зупиняв коня i злазив на землю по малiй нуждi — старого мучила застудна хвороба. Потiм Качан наздоганяв його мишастим коником i знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболiз, що росли в долинцi. Качан зупинився бiля кущiв, а Сiрко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, i в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Вiн оглянувся й побачив мишастого коника i якусь темну купу на землi. Не одразу й збагнув, що то таке. А тодi завернув коня й вихором полетiв до кущiв верболозу. Назустрiч йому iз землi пiдхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сiрко провис на стременах нижче кiнської гриви i вже не чув посвисту стрiли, вдарив татарина кiнськими грудьми, крутнувся конем на мiсцi й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина вiн не побачив, — той шаснув у лози, — скочив з коня (те було необачно, татарин мiг напасти з кущiв, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сiре, губи потягло вбiк очi закотилися пiд лоба. Татари вдарили козака по спинi дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тiло. Сiрковi довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсiм молодий ординець, в нього щойно засiявся вус, — ясночолий i довговидий, зовсiм i не схожий на татарина. Вiн болiсно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сiрка пойняли подив, сум'яття. Вiн вбив людину. Тодi ще не думав, що це ворог його вiри, навiть забув про те, що й сам мiг опинитися в сирицi або й лежати мертвим на цiй посивiлiй травi. Трави сивiють тiльки од старостi, а люди ще й з горя.
