ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сумнiви гризли i ятрили його серце, вiн аж був упав у вiдчай i страждав страшенно. Вiн би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи нi. Тi сумнiви несамохiть потвердив сам Митрофан. Першої митi, побачивши на Сiчi Ждана, вiн розгнiвався, навiть розлютувався, а тодi потягнув у шинок, i напував горiлкою, i торохтiв, торохтiв, розпитував про гетьманський двiр, а найдужче — про нього самого. Вiн боявся, вiн вивiдував, чи Ждан не дознав чого, а також хотiв знати Ждановi намiри, Жданiв стрiй душi, чи не донесе, чи не виляпає чого. Ждан тодi зрозумiв: не треба нiчого казати, не треба впевняти Митрофана, що нiкому не викаже своїх здогадiв, вiн уже не довiряв Митрофановi зовсiм i боявся його й через те вдав, буцiм нiчого не знає, вдав, i показав це в розмовi, й геть розвiяв Митрофановi сумнiви, i той заспокоївся й очужiв зовсiм, ще й натякнув, щоб Ждан до нього за допомогою не звертався. А Ждан i не збирався звертатися, вiн сумно й гiрко дивився на брата, йому аж не вiрилося, що це його брат, шукав у серцi якоїсь краплини, якоїсь бруньочки, котра б розкрилася братерською любов'ю, й не знаходив. Вiн зовсiм не знав, що воно таке, братерська любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так у ту мить i вона здалася йому несправжньою.
Їм обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i не треба було дивитися один одному в очi. Вiн здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак — чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усi чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще ж не послухався братових намовлянь, побриду — вав ними, а вiдтак i ним самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за кiлька днiв Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i мав лишитися там аж до осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що треба йому було об'явитися з усiм перед Митрофаном, i просити, i молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не вiрив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан поїхав i вся ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi.
Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не наближався до казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька зустрiчав далеченько на стежцi до куреня. Котiв i собак притягує до Ждана якась магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш — старий i вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужської статi, проте тi не дотримуються суворого сiчового закону, точнiше, не дотримуються його кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбної котячої паруботи, вони iнодi прибиваються на Сiч, й тодi попiд сiчовими куренями лунає закличне м'явчання та несамовите шкварчання.
Не поспiшав Ждан до дармового борщу — аби не думали, що голодний. Вправно шмагали ополониками короткочубi, стриженi високо, по — дядькiвському, кухарчуки, — кожен курiнь стрижеться по — iншому, вправо краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою справою без бiлої челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття. Ждан хоч сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв i казанкiв чепурних молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче слово. Вже нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звичаїв. Жiночим духом тут i не пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено було про них говорити, здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця їхня суворiсть викликала повагу, а водночас спiвчуття.
Горiлки Ждан випив чверть кварти, — чверть кварти оддав козаковi Чайцi, який найчастiше кидав за нього на тацю шеляга, — але навiть вiд тої мiзерiї сп'янiв, а сп'янiвши, раптом поклав собi найнятися завтра до рибальського отамана.
Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку — сповнювати усе, що задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики.
Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди. Шайтан його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.
Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов на перехрестя, обiперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч i згорбилася, й осiла стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами [30], вiтер ворушив їх, i вiд того здавалося, що то велика голова либає повiками. Пiд шинком — три великi липовi колоди, покладенi тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить закропити балачку або запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту — другу.
На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками — на вишмульганих до гарячого блиску колодах — голоколiнчики. А ще чимало їх пооблягалися на свiжому, пiсля другого обкосу, морiжку. Ще одна колода — зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки, але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.
Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало. Лише кiлька чоловiк зi всiєї збiрнi не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж — тiльки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали стид рушником або якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi або олов'янi хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкаревi, декотрi примудрялися заставити чоботи та жупани по кiлька разiв — випросить, буцiм сходити до церкви, й заставить в iншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколiнчикiв — лежали рядочком бiля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однiєю рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi: козаки i аргатали, колишнi посполитi i старшини, колишнiй пiдпаламар i навiть колишнiй студент всiляких вольних наук iз Києва, єдиною ознакою вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володiє латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При Ждановiй з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як раптом на колодi посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i не дорогiм тузинковiм жупанi й сказав:
— Сiдай, хлопче. У ногах правди немає.
Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на ведмедя — такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i стрiхами брови, i круглi очi — вирла.
Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:
— Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.
— Недавно.
— Якого ж ти роду — племенi? Як звати? Мене — Кирилом. Ждан не встиг вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:
— Жмурко йде, Жмурко йде…
Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд — голова прикипiла до короткого тулуба, а ноги мав довгi — здавалося, того чоловiка вирiзали з дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко — бо приплющував очi. Вiн i зараз стулив їх — виднiлися тiльки вузенькi, наче прокраянi рiзаком, щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм Гринь вийшов так собi- прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився — байдужiсть була вдавана, а очi — щiлини помiчали все.
— Що, отамани — молодцi, гарна нинi вдалася погода, — мовив Жмурко й обвiв щiлинами очей виднокiл. — Дощу не навiє?
— Жабка зелененька ниньки стрибала по березi…
— I туман iз Чортомлика курiв угору.
— Зiбралися на посиденьки чи для якої справи? — правив своєї Жмурко, вiн не поспiшав, знав — бо псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.
