ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗

— Хутчiй, Ждане, перебирай ногами.

…Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору, на його плечах — велетенський мiшок, що так i водить, так i хилитає парубком з боку на бiк, i випорскує з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий пiт виїдає очi. Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову до воза. А пiд возами лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде й Ждан, увечерi також, i вже наслухається вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що дiється в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi. Мудрi люди запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави, й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають своїх вивiдникiв у далекi степи, а чого не знають, те домислюють, та так, що iнодi й не одвiєш правди вiд домислу. I водиться у них — що знає один, мусять знати всi, навiть в отамана немає од вiйська таємниць. Вже й зараз Ждан носив пiд мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об одну, як жорновi каменi. Перша — Сiч написала нового незичливого листа гетьману Iвану Самойловичу, друга — йдеться до великої вiйни царя московського з турками, третя — цар московський хирiє, й невiдомо, чи одужає. I всi звiстки важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити їх своїм розумом. Побреде в Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого намета князь Ромодановський, заникне в намет, а звiдти — прямiсiнько в царськi палаги й плутається в них, а доступитися до царя не може.

Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося, що в позолоченi дверi до палати, в якiй спочиває цар), коли раптом ним щось труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то якийсь крик, якесь збурення (може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка i вибiг на ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля возiв i зорять у бiк села, й що двоє челядникiв чомусь кинули мiшки просто на землю, й один мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн, i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях за його спиною хтось прошепотiв: "Татари" так страшно, що Ждановi аж поповзли по мокрiй спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й сам ходив край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму, одначе все те було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а все, що дiється не з тобою, i страхає, й холодить серце iнакше. Думка про полон, про смерть змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його препинили:

— Куди?.. Ослiп…

— Вони нас не бачать, — мовив Пиво.

— Зараз побачать, — сказав Кайдан.

— Запираймось возами, — загукали козаки.

— Валiть осокори, — гукнув Пиво.

Запорожцi тягнули вози, ставили їх упоперек греблi, зв'язували мотуззям колеса. Двоє наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати, осокора. Ждан теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося щось страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й густо з'юрмилися на краю села темно — сiрi вершники.

— Люди зашпунтувалися в церквi, — сказав хтось з козакiв.

— Не роззявляйтесь, — гукнув Кирило.

Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан зрозумiв, що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди висiв великий замок, i стежка до нього заросла морiжком. Тепер звiдти виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв, гакiвницю, викотили двi бочки — одну з порохом, другу з набоями. Бочки поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси кулi, набивали порохом роги, кидали на траву киреї i все те клали на них. Сипали жменями кулi просто на киреї, мiдними мiрами мiряли порох.

Увесь цей час Ждан поглядав на село. Водночас голова мовби сама поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото… Перейти болото, перейти луг, а там — лiс… I було соромно тiєї причiпливої, нав'язливої думки, й не мiг вiд неї вiдкараскатись. Воли — не його… Чого має гинути за чуже добро.

Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана своїми словами в панiчний сором:

— Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi… Бачать, що ми в пастцi.

Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли лiлеї, яким не було нiякого дiла до татар i до всього iншого, що чинилося в усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не дивитися. Та враз там скоїлося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам метнувся вподовж дороги. Ждан здригнувся. Вiд велетенського гурту (навiть Ждан розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги, ординцi купчилися довкола них, як шершнi довкола своєї матки) вiдокремився сiрий клубок i покотився по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки їх було — Ждан не мiг осягнути, бачив — багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi."Ну ось…", — а далi думка урвалася, як перетята ножем линва.

— Приготуватися! — гукнув Кайдан. — Валiть осокора. Швидко завжикала пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося й повiльно, неначе збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко гухнуло, зеленою хвилею ще раз шугонули вгору вiти, шугонула курява й на мить закрила виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево накрило майже всю греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву черiдкою полетiли вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки — люди так низько пригиналися до кiнських грив, що їхнiх облич не було видно зовсiм. Козаки й наймити стояли за возами, щось вигукнув Кайдан, пролунав недружний випал, переднiй кiнь спiткнувся на бiгу, беркицьнувся через голову, другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi вершники, й там утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники, вибитi з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари сiкли шаблями зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу, пускали з?за дерева стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи крiзь вiття у татар, кулi вражали їх. Шваркнула гакiвниця, по той бiк осокорового шатрища пролунав вереск, дико заiржав кiнь, i заалалакали татари, аж Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе зборов страх i пiдвiвся знову. Вiн пальнув зi своєї рушницi тiльки раз, далi курок клацав, але випалу не було — Ждан нервувався, сипав на панiвку порох, побiг до iншої киреї i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у його порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд нього рушницю й подала iншу:

— Там випав кремiнь.

Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво, була з колiщатим замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене шатрище й не бачив, влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже дiяв спокiйнiше й бачив все тверезими очима. Могутня осокорова крона прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона прикривала й татар, i скiльки їх там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли стрiли, вже один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався не дивитися в той бiк — стрiла пронизала козаковi голову.

Знову шваргонула шмагiвниця, зашелестiло листя, а позаду почулася гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:

— Воли, воли, тпр — р-р, тпр — р-р, клятi.

Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева, декiлька зав'язло зовсiм, iншi вибредали на сухе, бiгли через луг, i там їх переймали татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать їх з того боку. Одначе ця небезпека звiдти поки що їм не загрожувала. Якщо татари й полiзуть у болото, то стратять сили й двоє чи троє козакiв перестрiляють їх з?за воза. Запорожцi — люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу у тому кiнцi греблi.