ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Здається менi, мiг би кластися не тут. Кирило хмукнув, аж iскри з люльки сяйнули увсiбiч.
— Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу i сестру її, Вустю, знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звiдтам, — махнув рукою в пiвнiчну сторону. — Вустя була вдовою, жила в слободi Сiрий Камiнь. Всю ту весну, — а було це, як сарана йшла, — я поганяв чернечого плуга, а на лiто найнявся до Вустi Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотiла мене Вустя на собi одружити, i я на те хилився, а тодi приїхала Iвга й того нашого горшка розбила. Була молодша й краща, а того, що давно не статкувала, волочилася з чумаками i козаками, я не знав. А коли дознав усе про її славу, врiзав поли. Тепер же її зовсiм одлучили од людської честi, шкода на те, — зiтхнув, — бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце зустрiв i щось аж затанцювало в серцi.
— Мав з нею спiлкування? — по — парубочи гаряче запитав Ждан.
— Про своє цнотливе мешкання не маю тобi давати виводу. В пiтьмi жеврiла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.
— Чого наймався до вдови? — знову запитав Ждан в надiї таки почути щось з того, що за сiмома печатями. Як i кожного молодого, дужого парубка, його змагали думки про грiховне, хоч вiн i соромився їх, й вiдкараскувався од них.
Кирило вийшов з повiтки, вибив у траву жар з люльки, розтоптав його каблуком. А коли вернувся та лiг на сiно, заклав пiд голову руки й розповiв невеселу повiсть.
— Валасаюся я по свiту давно. А сумнi мої пригоди почалися за кiлька лiт до знайомства з Вустею. Я справдi з недальнiх мiсць, тiльки з тогобiччя, зi слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прiзвище наше Шохи, це вже на Сiчi в Кайдана перехрестили. Бо розiрвав кайдани, од туркiв привезенi. Сказати правду, нiкудишнi трапилися кайданики… Були в мене батько та мати, мали ми кiльканадцять десятин поля та лукiв i трохи худiбки. Та якось батько поїхав до лiсу i набрiв на мiсце, що означилось — просiло. Й викопав з тої ями три сувої полотна та двi штуки сукнини, кiлька четверикiв гороху, кiлька пшеницi та жита, кiлькоро кожухiв. Ще й намисто з московчиками, яке коштувало десять кiп литовських. Я найдужче те намисто запам'ятав. Бо воно на матерi було, коли Шкута з осавулами прийшов. Ще мати не хотiла його одягати, а батько напосiвся, знав — бо: з дiвоцтва ще таке намисто на мислi в неї було. Коралi й монети золотi — московчиками званi… Батько думав, що те добро — прибишiв, складка злодiйська, або ж нiчийне: тодi багато людей у лiсi прикопували свої статки од татар, а по татарськiм вигубленнi вони в землi лишалися. Так вiн подумав ще й через те, що жито i пшениця встигли пiдiпрiти, а горох потемнiв — довго в землi лежали. А виявилося все те добро одного нашого сiльчанина, Шкути, того ранку вiн навiдався в лiс i по слiду од колiс прийшов до нашого двору. Тасьма свiжа була, по росi. А по тому й понятих привiв… Недовго батька судили, вже того ранку вiддали пiд києве карання. До вечора вiн помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в стодолу однiс. Згорiло все — хата, й клуня, i хлiви два, i вся його худоба попелом сiла. Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом, поклав на євангелiє руку й не одважився сказати неправду. Суддi вичитали з книг своїх, що маю за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згорiти. Й запитали вони, суддi, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав i не важився. Сказав: "Нi".
Кайдан на хвилину примовк, i Ждан виразно, мовби сам стояв у сотеннiй канцелярiї, побачив молодого хлопця Кирила i дебелого, пiвтора аршина в плечах, Шкуту в киреї. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на вогонь молодого хлопця!
— Тiльки сказав Шкута, щоб я зiйшов зi слободи й бiльше в неї не навертався. От я й валасаюся по свiту вже цiлих п'ятнадцять лiт. А розказав я це тобi, хлопче, бо був у мене побратим молодий, Лаврiном званий, й щез вiн десь з лиця землi, а ти менi чимось його нагадав. Ну… лицем тобi до нього далеко, у тебе пика, вибачай, трохи не вдалася, а Лаврiн гарний, ще й цiну собi знав. Не ображайся, бо, либонь, вiн уже мертвий давно, а мертвi завжди кращi за живих. Прибився ж я до голоколiнчикiв, бо всi грошi, якi мав, прогуляв у отакiй самiй корчмi, — зiзнався щиро. — Й сам незглянувся, як те сталося. Та ще пiдсусiдився до мене один фертик… Давай, каже, спочатку погуляємо за твої, а потiм — за мої. А тодi зiслиз, як снiг торiшнiй
Кайдан розповiдав без жалю й оскарги, тiльки мовби дивуючись самому собi, як це такого дошпетного козака обвiв навколо пальця якийсь джигунець. Вiн зiтхнув i пiдпер рукою щоку:
— Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по свiту, а от дивно, що сниться менi тiльки рiдна хата… Заплющу очi — й бачу її i все подвiр'я… Переступиш перелаз — вже можеш сiдати на призьбi.
Призьба лiсяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попiд нею червонi, аж гарячi. А трохи далi, в праву руку, хлiв на двоє дверей i саж, за ними комора, i в самому кiнцi двору — клуня. Двiр широкий — конi можна вигулювати на ньому, й зелений — зелений. Двi грушi росло посеред нього, а сад у лiву руку, од хати, аж за клуню, березами обсаджений. На грушi горлиця туркоче…
Якийсь час лежали вкутанi мовчанкою. Ждан думав про Кирила, розколупував його в мислi й не мiг розколупати. Що то за чоловiк? Добрий душею, лагiдний, справедливий, немовби й не лiнькуватий, а кубельця не звив, статку не зiбрав. I тут йому добре, й там не зле. Чимало тепер люду бродить на шляхах — дорогах, але тi не такi. Волоцюги або старцi. Однi сподiваються прожити легким коштом, iншi iнако не можуть по причинi бiдностi або калiцтва. А Кайдан здоровий, як лут, i на чуже не ласий.
— I все?таки чого ви, дядьку, не прибилися нi до якого берега? — зненацька запитав Ждан очужiлим голосом. — Валасаєтеся по свiту…
Кайдан пiдвiв велику, що її робила ще бiльшою кошлата шапка, голову.
— От ти який? — мовив здивовано. А тодi задумався й мовчав довго. — А я багато разiв брався за якесь добре дiло, — сказав розважливо й тихо, — завжди кiнець його був фатальний. То пожежа, то падежi худоби, то ще якесь лихо. Двiчi сватався, й одну наречену спiймано на крадiжцi, а друга за три днi до весiлля одмiнила своє слово й оддалася за старого, багатого хуторянина. Й тодi я зрозумiв, що долi менi не буде, i всiм, кого прикую чепою до себе, попсую життя, й вирiшив звiкувати вiк самотиною, вольним козаком у злагодi з людьми, i богом, i совiстю. Не пробейкав я свiй вiк, на що ти натякав, а оддав в услужiння товариству, яке саме служить богоугоднiй справi захисту землi нашої. А що прогуляв який грiш у корчмi чи заночував у нецнотливої удовицi, за те дам одвiт боговi, та й грiхи це невеликi. А потiм — невсидний я. Кортить менi дорога, кортить побачити схiд сонця, у кожному новому мiсцi вiн iнший, кортять новi люди, i новi краї ваблять мене. Прилучуся до якогось мiсця, до людей, спiзнаю їх, побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак i блукаю, а наблукавшись, вертаюся на Сiч. Щоб ти знав: немає в свiтi нiчого кращого за дорогу та за волю, тiльки всю, без ущимки. Я не винуватий свiтовi, в рiвнiм ми з ним рахунку й з людьми також, через те й не нарiкаю нi на кого й нi вiд кого не сподiваюся користi.
Ждан слухав, затаївши подих, йому зненацька вiдкрились зовсiм невiдомi закомiрки в людськiй душi, такi, про якi й не пiдозрював нiколи, бо сам увесь вiк доконечно залежав вiд свiту i людей, пручався слiпака й ранився боляче. Вiн не мiг скласти остаточного виводу оцiй Кайдановiй житейськiй мудростi, вiдав, є в нiй щось справедливе, од бога, а щось i од лукавого, хоча б те, що всi так жити не можуть, iнакше не було б самого життя.
Отож щирий i добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але має в тих своїх блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його вабить, мабуть, то таки вабить його на свої шовковi трави воля, яка завжди має в нашiй уявi новi й новi одмiни, а справджується одним i тим й через те не може задовольнити нас.
Над Ждановою головою був вирваний стрiпок i парубок бачив у дiрцi шмат неба й жменю зiрок, ясних та чистих, якi, однак, злякано тремтiли. На мить Жданове серце стислося, й вiн подумав, що увесь свiт ми бачимо через спрваний стрiпок, i в небi скрiзь панує тривога, вона переслiдує людину все життя, воно и складається з неї, а щоб хоч трохи пом'якшити її, треба збудувати свiй дiм i сховатися в ньому од усiх принад i турбот цього свiту. Але, мабуть, це не справжнє життя, та й не судилося йому того, бо власного дому не бачить навiть у снах. Ждан хотiв запитати в Кирила, чи бував той у його краї, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:
