Хотин - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Сагайдачний придивився до козака пильніше.
— Де зараз табір?
— Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.
— Добре, молодцю, — Сагайдачний повернувся. — Коней козакам! — І додав, звертаючись до Андрія: — Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.
Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:
— Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?
— Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.
— З вашого загону ви єдині?
— Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки…
— Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!
Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.
— То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?
— Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо…
Сагайдачний спересердя сплюнув.
— Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!
— Вірю, батьку.
Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях повного місяця. Тиха сонна ніч покривала безлюдні простори, і здавалося, що навкруги на тисячі верст немає жодної людини. І немає зовсім поряд багатотисячних натовпів озброєних вояків, котрі за кілька днів кинуться один на одного у несамовитій люті, порушуючи спокій громом гармат і криками вмираючих. Природа спокійно спала, не зважала на купку вершників, що їхали серед місячній ночі. Цей настрій передався і козакам, що поволі хилили голови і змикали вії. Лише баскі козацькі коні рухалися, форкаючи і дзвенячи збруєю. Виконували свою одвічну важку роботу…
Ближче до ранку почувся швидкий стукіт копит — чвалом мчали до загону вислані наперед дозорці. Сагайдачний напружився.
— Що там?
— Ми натрапили на слід війська.
— Слід великий?
— Великий, батьку, багато тисяч пройшло.
— Куди веде?
— На південь.
Сагайдачний поміркував. Слід могли залишити і свої, і вороги. Але навіщо туркам вести своє військо на південь, адже Хотин у другій стороні? Отже, Бородавка. Фатальну помилку було зроблено. Сагайдачний наказав рухатись услід армії, що пройшла тут кілька годин тому.
Деякий час загін гнав чвалом широкою смугою витоптаної тисячами ніг трави. Просіка у незайманих травах була густо всіяна конячим гноєм і рештками їжі, що нею вояки втамовували голод, не спиняючись на відпочинок.
Нарешті далеко попереду з'явилися вогні великого табору. Сотні багать укривали велику долину, яка відкрилася перед козаками. Втомлені очі чимдуж вглядались у далечінь, намагаючись зазирнути в обличчя тих, що сиділи біля вогнищ. Та марно — їх розділяли кілька верст.
— Уперед, панство, це свої, козаки! — гаркнув Сагайдачний. Він і гадки не мав, що турки повернули на південь, щоб вийти напереріз Бородавці й зашкодити його об'єднанню з армією Ходкевича. Мізерний козацький загін простував у пащу османського табору.
Почало розвиднятися. Небо поступово сіріло, відкриваючи сховане раніше довкілля. Крізь темряву проступали поодинокі дерева й зарості очерету на болотцях між стрімкими пагорбами. Над вогнями попереду з'явилися сиві шапки димів. Очі почали розрізняти окремі деталі розмитої до цього картини. Багатолюдний табір більшав і більшав, поки не зайняв величезну частину виднокола. Тисячі наметів розкинулися, вражаючи своєю кількістю.
Сагайдачний придивився. Щось насторожувало у тих наметах, щось таке, що він відчував шкірою, але поки що не розумів.
За спиною стривожено заіржав кінь, змушуючи Сагайдачного здригнутися від несподіванки. Одразу ж хтось гаряче зашепотів:
— Це турки, батьку! Побий мене грім, вони!
Сагайдачний рвучко повернувся. За ним, піднявшись у стременах, стояв Андрій Кульбаба.
— Ти здурів, хлопче!
Але Андрій не вгавав:
— Ні, погляньте! Он там, праворуч… бачите?! Біля узлісся?
Сагайдачний поглянув у напрямку, що на нього вказував козак. Ранішня імла сивою ковдрою сідала на землю, погіршуючи видимість, а старечі очі вже не мали колишньої гостроти. Хоч і вдивлявся, напружуючись до краю, бачив лише поле, щільно засіяне багряними зернами вогнищ і білим лахміттям наметів. Через хвилину вимовив:
— Я не бачу нічого підозрілого.
Андрій затанцював на місці, намагаючись стримати коня. Той відчував напруження людей і гарячкував, час від часу поривався стати дибки. Нарешті стримав, натягнувши повід:
— Тпру-у! Несамовитий… Батьку, там верблюди! Погляньте добре! Ні в нас, ні в городових полках не було жодного верблюда!
І Сагайдачного осяяло. У розпечений мозок нарешті випливло із глибин підсвідомості те, що непокоїло у вигляді наметів. Усе надзвичайно просто: їх надто багато для козацького табору. Те, що хвилину тому було незрозумілим страхом, перетворилося на смертельну небезпеку. Стало на свої місця, відкриваючи страшну помилку: там, де очікували знайти друзів і жаданий відпочинок, натрапили на ворогів.
А в таборі вже піднялася метушня, почулися крики. Переляканий голос щось лементував турецькою, потім ударило кілька пострілів. Очевидно, сторожа сприйняла сотню вершників за авангард козацького війська й несамовито била на сполох. Із шатер вибігали напіводягнені аскери, бігали, не розуміючи, що сталося, по табору. Люто гавкали собаки.
— А на чорта… — заволав Сагайдачний. — Назад! Швидше назад! Прийшли, матері його… Як барани до різника.
За мить уже мчали зворотним шляхом. Летіли розпластані над клубами ранкового туману, безжально били острогами потомлених коней. Нещасні тварини важко хрипіли, вкривалися клаптями жовтої піни, що її вітер шаленої гонитви зривав із блискучих боків. Низько схилялися вершники над гривами коней, немов приростали до них, і поганяли, лише тріпотіли червоні шлики на шапках, зав'язані вузлом за спиною рукави й різнобарвні прапорці на ратищах. А очі з надією вдивлялись у лісову смугу на обрії. Таку невимовно далеку…
Турки оговталися досить швидко і вже стукотіли, стукотіли копита за спиною у втікачів. Три сотні вершників на свіжих конях стрімко скорочували відстань до козаків. Хутко наздоганяли запорожців капрісі — комонні розвідники яничар. Схилили напереваги списи, люто зиркали з-під червоних кауків, поганяли негевських скакунів і харчали від передчуття швидкої перемоги. А від табору вже від'їжджав другий загін: турки після того як зрозуміли, що козаків лише мізерна жменька, летіли виказувати свою хоробрість. Треба було приймати бій, що ставав неминучим. Сагайдачний зрозумів це одразу, але, поглядаючи через плече, несамовито лупцював коня малахаєм. Треба було дотягнути, будь-що добратися! Уперед! Загін розтягнувся полем широкою дугою і мчав до темної смуги рятівного лісу. Мчали, випереджуючи вітер, підстьогувані криками переслідувачів. Капрісі, як мисливські хорти, летіли й не розбирали дороги…
Коли до дерев залишилося дві сотні кроків, передні ряди переслідувачів ударили у спину козакам із пістолів. Троє козаків, полишаючи шалену гонитву, забилися під копитами турецьких коней. Подальший перебіг подій їх уже не цікавив. Далі зволікати було неможливо. Капрісі, з налитими кров'ю очима, вимахували шаблями й націлювали на козаків блискучо-хижі рихви списів.
Сагайдачний рвучко повернув коня й дістав шаблю.
— До бою, дітки! До бою! — пролунав над ранковим полем його гучний голос. — Мерщій розвертайте коней! Покажемо, як козаки помирають!
Загін, миттю обернувшись, наїжачився списами. Турки розгублено спинились, але, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися на ворога. Запеклий бій розгорівся, немов шалена козацька гулянка. Гучне «алла», мов морська хвиля, розбилося до гранітного «слава», обросло брязкотом і стукотом, і, врешті, потонуло серед криків людей, іржання коней і ляскання пострілів.
