Хотин - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
— От непослух! Я тобі де казав бути?!
— Та я… усі ж билися!
— Ну, бились. А де ж тепер шабля?
— Впустив! — гірко зітхнув хлопчина.
— Це ти тому такий кислий?
Яцько мовчки хитнув головою.
— Молодець, малий, — повернувся до них Сагайдачний, — буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.
Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.
— Тобі б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч із ранніх літ у руках тримати… Подобається на Січі? — похитав він головою.
— Дуже! — вигукнув Яцько і знітився. Те, що батько Андрій із такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця відчуття благовійного страху перед ним.
— Яцько молодець, — озвався Андрій, — там, у печері, як справжній козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Підросте, славний запорожець буде.
Сагайдачний не відповів. На його поблідлому обличчі блукав болісний вираз, що його шляхтич усіма силами намагався приховати.
Їхали цілий день, кілька разів спиняючись на перепочинок, і частину ночі. Нарешті у яскравому світлі місяця заблищав Дністер. За широкою стрічкою води крізь темряву проглядали вогні великого табору. До нього було зовсім близько, чулося навіть далеке іржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирішив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло — перед ними козацький табір. Нічний вітерець доносив сумний голос кобзи і неголосний спів:
Невесела пісня, що її виводили низькі чоловічі голоси, умить звеселила трьох подорожніх.
— Ой, братики! Братики мої любі, нарешті знайшли вас, волоцюг! — вихопилося в Андрія.
Тихо зайшли у воду й попливли, тримаючись за коней. Андрій з Яцьком весь час допомагали Сагайдачному, який не міг пораненою рукою ні гребти, ні триматися за луку сідла. Час від часу Сагайдачний стогнав, міцно зціпивши зуби. Широка річка неквапно несла свої води, і легкий вітерець допомагав змученим козакам — на застиглому дзеркалі води не було ні найменшої хвилі. Коні напружено форкали і стрімко скорочували відстань до берега. Від могутніх копит по воді розходилися невеличкі коловороти. Через півгодини ноги намацали слизьку глину річкового дна. Коні й люди стріпували із себе струмки холодної води.
Сагайдачний скочив на коня і повернувся до Андрія.
— Дякую тобі, козаче. Знай: я тепер твій боржник. У будь-який час радий тебе бачити. А зараз мені час до Бородавки.
Залишивши запорожців на березі, він помчав до табору. За лічені хвилини проминав уже здивованих вартових, котрі позирали на нього з лінії возів, що ними було обставлено табір. Неприємно вразило те, що його ніхто не намагався затримати. Сагайдачний, як досвідчений полководець, був здивований такою безпечністю, адже турки поряд. Нарешті його білий аргамак вихором вилетів на майдан перед гетьманським шатром. Тут охорона поводилася пильніше: від вогнища, розпаленого проміж двох гармат і кількох гаптованих сріблом хоругов, підхопилися троє вартових. Тремтливі язики полум'я кидали примарне світло на постаті у синіх жупанах і гостроверхих, зі срібними китицями, шапках. Спрямувавши на прибулого мушкети, завмерли. Отетеріло кліпали заспаними очима.
— Ану стій, стерво! Злазь із коня, а то вмить черево шротом начинимо! — вигукнув хрипким голосом один із них. Звичним рухом скинув мушкет до плеча і звів курок.
Сагайдачний не рухався з місця.
— Ти що, іроде, не чув?!
— Славно зустрічаєте. Добре, хоч попередили, а не одразу шмальнули, — Сагайдачний владно дивився на гетьманських джур, примушуючи тих губитись у здогадках, хто перед ними.
— Ти хто такий? — тепер голос пролунав невпевнено.
Один із тих, що стояли позаду хрипкоголосого джури, наблизився. Деякий час вдивлявся в обличчя. Упізнавши, очманіло закліпав очима.
— Конашевич! — здивовано протягнув і повернувся до товаришів. — Братчики! Та це ж Сагайдачний!
Уся трійця повільно опустила мушкети і зняла шапки. Сагайдачний, відчуваючи втіху, зрозумів, що він для них не просто київський полковник, посаду якого обіймав у даний час.
Один із вартових шанобливо вимовив, ховаючи очі:
— Зачекалися тебе, батьку. Вибач, що не признали… Ми, як то воно… уже й не сподівалися тебе живим видіти… Весь табір гудить: убили турки нашого Конашевича.
— Не вбили, як бачиш, — похмуро відповів Сагайдачний. — Де Бородавка?
— Пан гетьман відпочиває, будити?
— Не треба. Де розташовано мій полк?
— Он там, — показав один з козаків, — поряд із запорожцями. Вони там у невеликій балці стоять.
— Добре, — він хвилю подумав і додав: — А гетьман нехай спить. Тільки б гетьманства свого не проспав…
Сагайдачний ударив коня і пірнув у темряву. Трохи поплутавши між возами й козаками, багато з яких спали покотом на землі, знайшов нарешті розташування полку, що ним командував. Він розбудив наказного полковника Івана Підмогильного й покликав джуру. Прибіг заспаний козачок, на ходу замотуючи очкур.
— Хлопче, давай прожогом по полках. Передай полковникам Богданові Куроші, Іванові Зискарю і Данилові Деркалю, щоб… Хоча ні. Ще передай Цецюрі Севрюку.
Так-от, скажи, що з ними хоче порадитися Петро Конашевич-Сагайдачний. Нехай терміново вирушають сюди. Усе, давай, давай!
Сагайдачний повернувся до Підмогильного, який щойно підійшов:
— Здоров був, пане Іване.
— Здрастуй, батьку.
— Ну, як ви без мене?
— Та ніяк! Козаки вкрай незадоволені.
— Чим?
— Гетьманом нашим, ось чим, чи то пак ким.
— Чи багато загиблих у тих чатах?
Підмогильний зовсім не здивувався поінформованості свого ватажка. Він уже давно звик до того, що Сагайдачний завжди в курсі всіх справ.
— Багато. Замалим не три тисячі людей втратили, а припасів так і катма!
— Чортів Яцько! Ну, добре, зараз тут будуть полковники, що їм я найбільше довіряю. Вирішимо, що робити.
Зайшли в намет. Підмогильний покликав джуру і наказав принести Сагайдачному щось попоїсти. Через хвилину молодик приніс казанок кулішу і чималий шмат м'яса. Однак Петро Конашевич відмовився.
— Спочатку діло, їжа потім. А я бачу, що провізії поки що вдосталь.
— Поки вдосталь, але це ненадовго. Для коней зовсім мало фуражу.
Почали сходитися полковники, з радістю вітаючи Сагайдачного. Першим з'явився мовчазний Цецюра Севрюк, за ним Богдан Куроша та Іван Зискар. І, нарешті, у намет зайпіов огрядний Данило Деркаль. Його полк був розташований у протилежній частині табору. Після привітань та обіймів перейшли до справ. Першим слово взяв Сагайдачний. Він нервово заходив по намету.
— Зібрав я вас, пани полковники, ось для чого: хочу порадитися, що робити з Бородавкою.
Запанувала тиша. Всі чекали, що колишній гетьман скаже далі, і він продовжив:
— Не буду кривити душею, у Варшаві мені чітко на це натякнули. Пани магнати не хочуть бачити Бородавку на чолі козацького війська. Це було сказано неофіційно, але з наголосом. Мені обіцяли багато поступок щодо скасування універсалів, видаваних останнім часом і спрямованих проти православної церкви. Також король обіцяв повернутися лицем до нас. Він скасовує свої рішення про ліквідацію козацького війська. Ми йому потрібні. Зі свого боку, я пообіцяв, що ми будемо у союзі з Ходкевичем боронити Хотин. Усе згідно з рішенням Ради. Але на вимогу замінити Бородавку я відповів відмовою, і по-іншому я не міг. Звичай є звичай. Сказав їм, що гетьмана обирала загальна Рада, тож козаки мають до нього довіру. І мої власні амбіції тут ні до чого, хочу, щоб ви це знали. Але тепер я у довірі цій не впевнений. Хочу почути, що скажете ви, пани полковники.
