Хотин - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Андрій разом з іншими кинувся на турків. Підскочив до найближчого, сильно рубонув його шаблею. Криця зустріла крицю, вибиваючи іскри. Турок одразу рясно спітнів і ледь встигав відбиватися від цілого вихору ударів, що їх сипав оскаженілий Кульбаба. Через хвилину в його очах уже читався страх, а ще через мить козацька шабля з хрускотом увійшла в голений череп, розрубавши його аж до перенісся. Яничар злетів із коня, зрошуючи зелень трави гарячою кров'ю, а Андрій уже мчав на допомогу козакові, що ледве встигав відбиватися від трьох турків. Він, як вітер, пролетів повз них, збивши одного із сідла страшним ударом шаблі. Тіло в агонії дрібно забило ногами, ніби намагалося догнати голову, яка з широко відкритими очима покотилася під кінські копита. Бій тривав з перемінним успіхом, але вже через десять хвилин до турків почало надходити підкріплення. Усі, хто були живі в бусурманському таборі, полетіли на допомогу своїм.
Уже впали з гарячих коней два десятки козаків. Мужньо, без стогону прийняли смерть, похиливши додолу чубаті голови. Ще кількох сипахи підняли на списи… Андрій раптом побачив Яцька. Той, як досвідчений запорожець, вимахував шаблюкою, зчепившись із банькатим турком у зеленому тюрбані. Подумки похваливши молодика, все ж спрямував коня йому на підмогу і з наскоку розрядив у турка пістоля. Хлопцева шабля і Андрієва куля вдарили одночасно. Кульбаба побачив, як на Яцька впали бризки крові.
— Відходь, Яцьку, не гайся! — крикнув Андрій.
— Ні, — замотав той головою, — я тут, із вами!
— Назад, скурвий сину! Кому сказав!
Андрій вперіщив по конячому крупу плазом шаблі. Яцьків кінь зірвався з місця, несучи вершника в тил козаків, що поволі відходили під натиском турків. Ті вже у п'ять разів переважали кількістю.
— Тримайся ближче до гетьмана! — кинув навздогін Андрій. Він хотів ще щось додати, та не встиг. Краєм ока вловив поряд якийсь рух і інстинктивно відсахнувся. З тонким дзижчанням перед обличчям пролетіло блискуче лезо шаблі. Андрій відповів ударом на удар і за мить знову пірнув у круговерть бою. Праворуч і ліворуч від нього падали у кривавому тумані люди і коні. Поле все щільніше встелялося тілами своїх і ворогів, а він немов не помічав цього, осатаніло рубав і відбивався.
Не бачив навіть того, що козаків залишилося лише чотири десятки проти тисячного загону турецької кінноти. У лихоманці бойовища просто не мав часу оглянутися. Помічав лише те, що руків'я шаблі стало зовсім мокрим від крові. І боячись, що зброя вислизне з рук, він раз по раз намагався витерти долоню об одяг. Нарешті до нього долинув крик, який умить привів його до тями.
— Батька поранено!
Андрій повернувся і побачив Сагайдачного, що, зігнувшись у сідлі, тримався за поранене плече.
— У Конашевича влучили! — крикнув ще раз той самий козак, котрий із закривавленою шаблею у руках кружляв навколо пораненого ватажка. Цієї самої миті куля влучила і в нього, і він, тримаючись за затягнуті синім сукном груди, важко сповз на землю. Кінь сполохано заіржав і залишився стояти біля вбитого господаря.
Андрій чвалом погнав коня до місця, де був Сагайдачний. Там побачив і Яцька.
— Треба тікати, пане гетьмане!
Сагайдачний відповів крізь міцно стиснуті від болю зуби:
— До лісу, молодці, там порятунок!
— Тримайтеся за мене, батьку, — Андрій підставив плече.
— Сам! — Сагайдачний люто зиркнув на Кульбабу і, вдаривши коня в боки, помчав до лісу. Андрій і Яцько кинулися за ним. Бій позаду вщух. Козаки донесхочу погуляли на кривавому весіллі і тепер лежали всі там, де їх застала смерть. Кожен забрав із собою кількох ворогів: у бою загинуло майже п'ятсот чоловік відбірної кінноти османів. Хтось кинувся, було, наздоганяти трьох утікачів, але на узліссі спинився: заходити у гущавину жоден з турків не наважився…
Андрій і Яцько пильнували Сагайдачного, а останні дві години Кульбаба їхав зовсім поряд із ним, боячись, що гетьман не втримається у сідлі. Сагайдачний час від часу майже непритомнів, але допомогти собі не дозволяв.
Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.
— Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! — не витримав нарешті Андрій.
Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.
— Добре, — промовив він згодом, — від бусурман, здається, відірвались.
Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.
— Зараз, батьку, зараз! — він повернувся до Яцька, — Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!
Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.
— Що там? — підняв голову Сагайдачний.
— З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. — Він простягнув принесену Яцьком фляжку.
Сагайдачний зробив кілька ковтків.
— Добра оковита, козаче! Будеш?
— Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.
— Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.
Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.
— Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.
— Що ви, батьку! — замотав головою Кульбаба. — Вам перепочити треба!
Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.
— Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!
Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.
— Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!
Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.
— А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?
— Восьмий рік.
— А як опинився?
— На Січі?
— На Січі.
— Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…
— Біда нашим людям!
— Біда, батьку.
Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:
— Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!
Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.
— Усе, — нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.
— Як міг, зробив, — сказав він, розглядаючи свою роботу.
— Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.
Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.
— Може, все ж відпочинете? — Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.
— Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, — підкликав він Яцька, — допоможи.
За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.
— Давайте, запорожці, не відставайте! — вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.
Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:
— Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.
Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.
— У турка, — невесело протягнув він, — його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!
