ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог — обоє залишимося живi.
А десь на вiстрi думки вертiлося, що тепер i Лаврiн не побачить Килiяни. Вiн жахнувся, гостро осудив себе й зрозумiв: подумав так тiльки через те, що Лаврiн не захотiв виїхати з мiста й вони обоє залишились тут.
З сiльницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над мiстом, як бiле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежi до болота. Марко провiв птаха тужливим, заздрiсним поглядом, зiтхнув:
— Вiн полетить, коли схоче. Йому що.
— Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? — помiтив їхню товчiю Кайдан.
Вiн називав їх Яремою та Хомою по пiснi, котру спiвали слiпi лiрники.
Що Ярема та Хома — немов рiднi браття,
Побралися за рученьки та й пiшли по шмаття…
— Хто з нас Ярема, а хто Хома? — запитав Марко.
— Немає одмiни, — одказав Кайдан, вдивляючись у пiтьму, що облягала долину.
Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував їхнiй дружбi, а також тому, що Лаврiн завше iз захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцевi. Дрiбна та хитрiсть й захована глибоко. Марко вдачi веселої, але й ту веселiсть часом користає свiдомо. I жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можнiший i владнiший. Його жарт має мiрку, а вiдтак не раз — розрахунок. Терло їх з Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне.
Й саме через те Кайдановi не сподобалось їхнє таємниче шепотiння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею i тiлом вiдданий товариству, Кайдан нiкого, навiть бога, нiколи не обтяжував нiякими проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не докучав i сам не любив клопiтливих докучливих людей. Хоч всi обов'язки сповняв рвiйно i покластися на нього можна було в усьому.
* * *
Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли їх — остерiгалися нiчного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборi перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню постатi.
Двоє попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святi одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.
— Благословiть, отче, стати на супостата в оборону святої тройцi й матерi — вiтчизни.
— Благословляю, — сказав пiп. — I йду разом з вами. Тут же, бiля церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один одному грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв.
Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею старцi, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до ворiт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями i розгублено крутили головами.
…Iз?за зеленої щiтки лiсу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости. Оборонцi вiд них втрат майже не мали — жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв на валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у серцях.
А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарської кiнноти, полетiла на Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося, вершники сподiваються розiгнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено їх по кiлька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i залякати оборонцiв.
Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалiбним проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стрiл промчала над головами, немало їх ввiткнулося в частокiл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Тi козаки, котрi стояли бiля частоколу, вдарили з рушниць та гакiвниць, i кiлька десяткiв татар повалилося з коней. Чимало падало їх на" часниках" та рогатках… Декотрi намагались повзти, їх добивали з мушкетiв влучнi стрiльцi. Лаврiн теж стрiляв з фузiї, цiлячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здригає труп чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й помчав до своїх. Лаврiн стрельнув — осiчка. Поруч стрельнув ще хтось, i враз татарин крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, — мабуть, уже в смертельнiм туманi, — впав.
Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели лозовi кошi, обкручували їх насмиканими з городiв зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрi кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i травою. Спочатку вони посунули їх тiльки лiвим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки гарби не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо посипалася земля. Турки перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрiльбу, але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули її в рiв i ще швидше замелькали лопати. Запорожцi казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пiзно — рiв було загачено. Вода спадала просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма гарбами.
Це був перший пiший приступ: важкий, повiльний, навальний. Турки котили гарби й спiвали суру з корану, за їхнiми спинами ревли труби, й гримали гармати, й ревла татарва на конях.
Козаки й мiщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на вал колоди, грiли смолу в чорних, прокопчених казанах, п'ятнадцятеро запорожцiв укручували смолою та клоччям начиненi порохом та сiркою гранати. Замурзанi в смолу та порох, були схожi на чортiв, котрi повилазили з пекла. Поскидавши кунтушi, у виломи частоколу ставали дужi козаки брали в руки гранати. Гарби хилиталися на копцях та рогачках, часом перекидалися, сунули помалу, п'ядь за п'яддю, турки втомилися їх перти, декотрi вигулькували й тодi падали, пiдтятi кулями. Червоно гримали гармати, дзизкотiла, торохтiла по палiсаду вивергнута фальконетами шрапнель, пiдтинаючи козакiв. Та ось, викреслюючи вогiїсинi дуги, в гарби полетiли гранати — смола на смолу, гарби палали, мов смолоскипи. Дув сухий пiвденний вiтер, чорний дим стелився просто на голови нападникiв. Вози обернулися для туркiв у пекло. Вони котили їх вперед, як власну погибель. Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та бастiонiв. А гранати летiли й летiли вже через гарби, бризкали вогненним порохом, i гримiли пострiли, й чорний пороховий дим домiшувався до смоляного, вкривав кiптявою бойовисько.
Тi гранати розметали першу хвилю нападникiв, вони одступили, хоч в густому диму цього й не було видно; просто гарби перестали гойдатись й ущух рушничний вогонь по валу.
Кiлька козакiв спустилися по линвах, пiдпалили гарби, що вцiлiли. Гарби згорiли вщент.
Радiсть першої перемоги потьмарила неймовiрна звiстка з пiвденного валу: з мiста втiк полковник Войца Сербии з почтом. Утiк на очах оборонцiв — кiлькох сот мiщан i козакiв. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сiльницю й гайнули в очерети, а далi в лози, мабуть, домовилися заздалегiдь. З цього боку турки не приступали, тiльки на горбах од Слободи Ладижинської стояли заслони, але всi дивилися на пiвнiчний вал, де палав бiй. Мiщани та козаки з лютi та розпачу хотiли, аби Войцу Сербина викрили, зняли леменг i стрiльбу, проте татари так нiчого й не побачили. Войца Сербии утiк, i тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиходi, бо досвiдчений воїн Войца Сербии має оборону за марну. Й що є якийсь хiдник на волю. Не сьогоднi — завтра ту дiрку затулять…
