ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Ладижчан опанувала радiсть. Вона була п'янка без вина, а багатi мiщани, шинкарi викотили з пiдвалiв бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки, нашi заступники, крiпiть побiду мiцним трунком.
Сiчовикiв здоровив штофом наказний полковник Мурашко. Високий, худий, вузькоплечий, ходив помiж запорожцiв, був з усiма запанiбрата. Очi йому блищали, лiва щока сiпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки не посипалися скалки. Мурашка пiдносила звитяга й гнiтила вiдвiчальнiсть: з усiх гетьманських полкiв тiльки його лишився на Правобережжi, вiн один стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвiдний промисел, тепер не мав од нього нiякого ордонанса й мусив чинити все на власний розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, пiд Черкасами, гетьман i боярин кують побiдного меча, плетуть хитрi сiтi, аби одразу виловити все велике i мале риб'я. Готувалися ж до вiйни i на вiйну йшли. I царське велiння було — перейняти ворога. Вражий турчин веде вiйну поза будь — якими законами, палить мiста i села, бере в полон малi дiти. Мурашкова душа горiла ненавистю.
Просто з майдану пiшов до надворiтньої брами, де тримали полонених. Вирiшив дознати, для кого ставили намети: для калги — солтана, для хана чи самого султана, скiльки в султана вiйська й куди воно йде. Серед полонених було двоє значних: один — мурза Iсмаїл — трохи пом'ятий i посiчений у бою, в нього на щоцi, нижче вуха, висiв клапоть шкiри, й скрапувала на свiтло — жовтий бухарський шовк темно — вишнева кров, права рука висiла, як плiть, — про другого ж поки що достеменно нiчого не знали, одначе всi казали, що то ханський син. Надто розкiшний одяг, золота звiзда на чалмi, два перснi ка лiвiй руцi — татарин роду високого й мусить знати багато.
Козацтво гуляло, клялося мiщанам заступити Ладижин од самого шайтана. Мiщани не шкодували солодких медiв i солодких слiв.
— Ти, полковнику, входищ в гiсторiю, — белькотiв Мурашковi п'яний осавул з бiльмами на очах. — Я сам впишу тебе в неї.
Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав.
Славно пили захисники Ладижина.
Одначе похмiлля було гiрке. Ранком по мiсту поповзли чутки, що вчора увечерi на суворiй квестiї хмiльний полковник Мурашко обухом сокири забив ханського сина. Той не хотiв давати о собi жодного виводу, обiзвав Мурашка коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою карою, наказував скоритись, поки не пiзно, зустрiти падишаха на колiнах та просити прощення. Мурашко в запалi сягнув його обухом сокири. А вранцi хмiль розвiявся, прийшов тверезий розмисел, страх, i полковник порiшив утекти з мiста. Сховався в замкових палатах, нiкого до себе не пускав, вимiрковував шлях до втечi. То молився, то проклинав долю, що закинула його сюди. Порожня палата — тiльки камiнна лава та дубова скриня — вiдлунювала його кроки, i Мурашко щулився, немов з холоду, до болю стискав сплетенi за спиною в мiцний замок руки. У вiкна — бiйницi було видно Буг, татарськi дозори на горбi, табуни коней, що паслися на долинi. З цього боку iнкурсiй можна було не боятися, але й до втечi звiдси шлях був негожий. Схлюпувала, мов схлипувала, у темному кам'яному колодязi вода, чмокала простудними губами й вимагала жертви. Казали, що колишнiй комендант фортецi чинив у цiй залi допити, трупи кидали в колодязь, i Буг нiс їх до моря.
Мурашко розумiв — убiєнних буде багато."Треба прорубуватися на волю". Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому той маленький, ще й чужий — правобiчний — Ладижин у його великiй вiйнi. Кинув їх, як принаду… I чекає, поки турки скупляться геть — чисто всi бiля мiста, й тодi вiн ударить. Але поi; а вдарить, турки можуть скурати мiсто. I ханенка йому не подарують. Тягнутимуть жили iз живого. Кров холонула вiд тої думки.
Серед запорожцiв теж пройшло збурення, однi вимагали йти з гетьманцями, iншi — лишитися в Ладижинi. В гетьмана вони i не вiрили. Ходили од двору до двору по своїх Гiостоях — консистенцiях, вже Доходило до сварки й кулакiв. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче — нехай лишається, хто не хоче — йде.
Лаврiновi довелося вперше виважувати в серцi власну долю. Хоч який малий мав досвiд, але й вiн пiдказував: йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бiй ластiвки з вороном.
Одначе й ластiвцi не випадає втiкати з — пiд своєї стрiхи… А потiм до тих думок долучилася думка про Килiяну, тiльки й вона була немов стулена з двох: залишиться в мiстi — буде ближче до Килiяни (хоч яка то близькiсть, коли помiж ним i нею — вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинцi тим часом посядуть все Подiлля…
Вiн почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тодi, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврiновi спом'янувся кошовий, запальний i правдивий ватаг.
"Як би ти вчинив, батьку?" — запитав i став мислено перед його очi.
"Це наша земля…"
"Козацьке Поле — теж наша земля".
"Тут жiнки, дiти… Ви їли хлiб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхнi захисники. Нас у Сiчi теж нiхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всi в неволi".
Лаврiн мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав i по якiй мiряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає:"Ну, як там було?" Й що вiн скаже?" Була втеча. Не я один утiк, а й такий?то, й такий…" — "А Кайдан, а Кремiнь, а Шабалда?.."Може, нiчого того й не запитає Сiрко, проте подумає про Лаврiна погано. Як же тодi матиметься вiн, Лаврiн? Вiн так гарно розмузикував бiля кошового про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очi зовсiм? Заховається десь до осенi й приїде на Брусiв хутiр?
Але то — негаразд. Ницо й гидко.
— Я нiкуди не поїду, — стрiпнувши чубом, сказав Лаврiн Марковi, що вже лаштувався в дорогу.
Марко якусь мить тримав у руках тороки, вiдтак кинув пiд кущ.
— Погинемо обоє, як собаки!
Одначе з Ладижина не виїхав нiхто. Мiщани не випустили гетьманцiв. Озброєна варта стала бiля обох брам, зустрiла козакiв чорними цiвками рушниць.
— Як зробив, так i одбувай, — гукали ладижинцi Мурашку. — Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство. А з бокiв лементували жiнки, обзивали козакiв боягузами i ланцями. Мiщани стояли, як стiна. Так стоятимуть вони i в бою. Їм вiдступати нiкуди. Тут їхнi жiнки, їхнi дiти, їхня вiтцiвщина. Людина вельми сильна вiтцiвщиною.
Гетьманцi мусили повернути назад, чекати разом з усiма, яким боком повернеться до них круговерть долi. Десь по обiдi радились єдинокупно в ратушi — ладижинськнй уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербии, ротмiстр Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, донський осаул Амбросiй. Вирiшили взяти оборону Й стояти, доки не пiдiйде на помiч Самойлович. Не полишить гетьманi на загибель двi тисячi своїх козакiв, не оддасть на криваве розтерзання християнське мiсто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обiцявся на радi в Переяславi прийняти в оборону всi полки, якi схилили пiд його булаву прапори. Гетьман i воєвода чекають пiдмоги, аби дати генеральну битву.
Ладижинцi спорядили за Днiпро посланцiв, наказали їм боршiй вести на помiч гетьманське вiйсько, розказати там, як легко збили козаки передовi ворожi залоги, якi певнi ладижинцi перемоги.
Мурашко знову злетiв духом: ходив по валах, по фортецi, оглядав мiсто на оборону, вимахував замашною палицею — сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрiєв — воїн хоробрий i досвiдчений, сповнений якоїсь важкої рiшучостi й вiри. Колишнiй лисянський мешканець, одружений на лисянськiй мiщанцi, Дмитрiєв був грек родом, перейняв тутешнi мову й звичаї, доскочив у вiйську Самойловича ротмiстрського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзига, заглядав у всi щiлини, лазив по таких закомаринах, де вже й павутина перетлiла. Вилазив для ладижинцiв невтiшнi вiстi, сумний докiр: мiсто кепсько приготоване до оборони.
