ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Та це, либонь, вони знали й самi. Щоправда, вал мали мiцний. Засiяний просом та очеретом, вiн нiде не осунувся, але рiв був не очищений i в кiлькох мiсцях засипаний смiттям. Потрухла покрiвля в фортецi, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду — фортеця грiзна, мурована на скелi: двi круглi вежi i одна квадратова — найвища, чорнi бiйницi, червонi зубцi понад муром, але скiльки вона вмiстить людей, та й чи довго всидиш у нiй без провiанту. В мiстi — всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кiлька затинних пищалей, з десяток шмаговниць, три дев'ятиствольнi ожиги, в достатку рушниць i мушкетiв.
Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всiх мiщан розчищати рiв та ремонтувати палiсад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла i полiзли на вал. Пiдправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному мiсцi виявилися трухлявi палi, й Мурашко наказав розвалити крайню вiд валу хату — її розiбрали. Жовта курява стояла на тому мiсцi, тягли новеньке дерево на вал; жалiбно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козакiв, а чоловiк сидiв мовчки на дровiтнi й дивився в землю. Запорожцi, яко великi мастаки на всiлякi вiйськовi мудрацiї, готували на оборону пiдступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько i великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її вiдiгнали рушничним вогнем. Власне, загроза штурму падала з пiвночi, од поля, з пiвдня мiсто взагалi було неприступне: драглистi бабла за Сiльницею стояли тому на завадi, iз заходу — Буг, зi сходу — Сiльниця, там лише зачистили вал, аби вiн спадав просто в воду. На полi ж за Барською брамою копали концi, розкидали" часник" для калiчення коней, старi колеса, верхiвки дерев, стромляли в землю шпицi та рогачки. До вечора пустили воду в рiв. Хотiли ще укрiпити бастiони, — їх було два, обидва од поля, — одначе не встигли.
По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою водою вал, частокiл i тури, кропив козакiв, закликаючи їх на хоробрiсть, а в самого сiпалася лiва щока i неспокiйно бiгали очi, їх то приковував, то одштовхував ворожий табiр. Молитву вiн скiнчив поспiшливо, подався кропити мури фортецi, якi здавалися йому надiйнiшими.
Настала нiч, а на ранок попiд мiстом вже густо скакали татарськi роз'їзди. Вороже вiйсько облягло Ладижин з усiх бокiв. Стояли на горах i долах, за Бугом i за Сiльницею, й не було їм лiчби, на зеленому прузi горба знову забовванiли схожi на вежi намети, дикi ногайцi приступили зовсiм близько. З валу було видно їхнi обличчя, й одяг, i зброю, вони купилися на вiддалi рушничного пострiлу, щось гукали, махали важкими залiзними й кизиловими булавами. Козаки й мiщани стояли на валу, татари й турки — перед валом, вони галасували, оборонцi мовчали, приголомшенi силою, котру вздрiли перед собою. Частокiл на валу сягав гостряками обооонцям по плечi — стрiляти з?за нього лiпше, нiж через бiйницi, й скидати з драбин ворогiв палицями, й стинати бичами та шаблями. Проте й ворогу такий частокiл доступнiший, хоча вiн на дуже великiй висотi й мiцно вгрунтований в землю.
— Багатенько поганського люду зiбрав султан проти мене, — мовив Кайдан. — Начуваний про мої доблестi.
Нiхто не засмiявся. Тисячi нещадних очей — їх не видно, тiльки чорнi вирви на плямах облич, вони пропiкали до кiсток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ьорога, який жадає твоєї погибелi, твоєї муки i якого не зласкавлять нiякi сили свiту. Здригає в страховi душа, моторошна вiдвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблi. А десь за спиною бринять, нсьаче з холоду, чиїсь губи: "Що то буде. Ой, що воно буде — така сила!" Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрiтися очима з т'г. i, хто шепоче сi моторошнi слова. кiсток. Страшно
Над мiстом повисло безгомiння, й ворожi крики долiтали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена вiйськом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з?за гори, мов комашня, й тут же на очах тi комашини виростали в жукiв, далi — в горобцiв, ще далi — в крукiв, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорнi єгиптяни, сiрiйцi в бiлому вбраннi, араби на гарячих конях, румелiйцi, греки, арнаути й безлiч iнших куплiпих грiшми або приневолених мечем. Йшли пiхотинцi з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, i довгi вимпели звивалися пат, їхнiми головами, як зеленi змiї, та волочилися по землi, миготiли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причепленi до горбiв бубни й кричали теж; зовсiм близько, майже попiд самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд — i кiнь, i людина обвiшанi лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломi, на плечах, на списi — орлинi та совинi крила. Содом i Гоморра, вселенський потоп на маленьке мiстечко Ладижин. Ще попiд лiсом ставили гамети, ще вiйсько безщадно сунуло в усi боки, займало горби й пагорби, а тут i там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землi, їх насипали команди, либонь ще ранiше призначенi на те. Сливе й котки, й мотуззя було заготоване заздалегiдь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастiони гармати. Козаки нарахували вiсiмдесят гармат i мортир.
Крута година настала для Ладижина. Не було в мiстi гармат, щоб ударити по бастiонах, — на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрiсгь розгадали, кинули до фортецi стрiлою цидулу знущальну. Страх i смуток обiйняли оборонцiв, котрi стояли на валу. А коли на землю опустилася нiч i вся долина запалала вогнями — тисячi багать, тисячi кострищ, коли загорiлася Слобода Ладижинська, тривога налила серця вiдчаєм по вiнця.
Проте дерево згоряє, мiдь плавиться, криця гартується. Чимало душ та нiч вигартувала до одчайної рiшучостi. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрiєв за нiч перегомонiв з усiма своїми козаками. Кiлька чоловiк одправив у фортецю, буцiм мурувати якийсь пролом, насправдi ж спроваджував боягузiв. Мурашко розплановував, скiльки куди поставити козакiв, де напасти набої й оборонне спорядження — колоди, казани для смоли, барила та вiдра, камiння. Сотники i десяцькi роздавали торби з кулями та порохом.
Коли турки почали облягати мiсто, Лаврiн i Марко стояли на валу бiля лiвого бастiону. Трималися за руки, як малi дiти, самi не помiчаючи того. Вони навiть свої торби з набоями повiсили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврiн дивився на туркiв i татар з цiкавiстю, перемiшаною зi страхом. Вперше бачив ворогiв так близько.
— Будемо разом, — прошепотiв Марко. — Скрiзь. Присягаюся смертним часом — не полишу тебе нi в якiй бiдi.
Його обличчя пашiло вогнем; гарячою, пронизливою довiрою i жертовнiстю горiло серце.
— Я люблю тебе, як брата. В мене немає бiльше нiкого. Давно тобi хотiв сказати це, тiльки стидався.
Лаврiн знiяковiв вiд тих слiв, i хоч його серце не оплавилося такою мiрою (надто грiзною була година, не можна себе вельми рознiжувати), одначе йому теж затеплiло в грудях — нарештi товариш признався в iстиннiй любовi й побратимствi.
— Присягаюсь! — прошепотiв, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви, довкола якої згоряли на лету голуби. Й щось трiпотiло, гopiло в його душi: адже зовсiм недавно слухали з Килiяною у цiй церквi службу й удвох засвiчували одну свiчку, щоб прилiпити її на вершечку дуба.
I Лазрiн, i Марко вiрили, що довiку, до останньої смертної хвилi будуть разом, вiддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тiльки дуже коротка.
Думка про Килiяну не полишала Лаврiна. Шкодував, що не мав про неi нiякої згадки, окрiм недозрiлого калинового кетяга. Тихо вивiльнив, руку, дiстав з кишенi зiв'ялу гiлку, обiрвав з неї твердi калиновi ягоди й всипав у кисет. Зав'язав кисет i поклав знову до кишенi. Тепер його могли в нього взяти лише пiсля смертi.
— Якщо зi мною щось станеться — одвезеш Килiянi кисета, вiн у мене осьдечки, — приклав до грудей руку… — Скажеш їй…
А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.
