ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Вiтер перемоги вiє в наш бiк. Горе тобi, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вiтер у полi. А вловиш — вибереш найкоштовнiшу шаблю з мого арсеналу.
Яничар поблiд, стиснув зуби, аби не видати дрожу, що враз почав ним тiпати. Мозок закипав ненавистю, серце — страхом, й вiд того йому стало зимно. Зрозумiв, що життя його повисло на кiнчику меча.
— Рокую всiх невiрних переможному мечу, — мовив, упершись поглядом у килим. — Ми скинемо їхнi тiла з просторiв всесвiту. Я полечу попереду сам, наче птиця саламандра, — i пiдвiв голову. — Накажи, о великий, нагодувати яничарiв. Ми вже бiльше тижня не маємо нiякої здобичi. Воїни охляли на пшонi.
— Я повелю зварити їм овечий кебаб. А всiх алай — беїв дарую яствами зi свого столу, — сказав, ворухнув пальцем i в цю мить наштовхнувся на сповненi вовчої ненавистi, глибокi пам'яттю очi яничара.
"Якщо вiн повернеться з цього бою живий, — подумав, — то буде звинувачений у зрадi".
— Щедрiсть падишаха не має меж, — вклонився ага Гаси i вийшов з намету.
Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стримiла в серцi, мов нiж, вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за другим кiльцем алай — чаушiв — збройної охорони султана — й оглянувся на велетенський голубий намет з довгим трикутним зеленим прапором зверху."Клянусь аллахом, — прошепотiв, — якщо я здобуду перемогу i залишусь живий, цей намет накриє твоє тiло".
Тiльки за третiм разом утрапив ногою в стремено. Тонконогий кiнь китайської породи, що бiгав, мов стрибунець, тiльки скоком, рвонувся й, осаджений незвично мiцним притиском, закрутився на мiсцi.
…Падишах спостерiгав атаку яничарiв у розсувну пiдзорну трубу. Бачив, як вони шикувалися по ортах та алаях — загонах i полках, як вийшли вперед алай — беї, як воїни творили молитву.
Тисячi маленьких комашок, що мають прїiнести нектар слави в його вулик. Ця думка на мить заволодiла Магометом, вiн розчулився i вибачив яничарам їхнi свавiльства.
Ага Гаси стояв на чолi першого алаю. Ледве скiнчилася молитва, ступив крок уперед i скинув одяг. Залишився в бiлiй шовковiй талiсманнiй сорочцi, списанiй од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися до голого тiла. Зняли синi, фессалiйсько — го сукна, каптани, бiлi повстянi шапки, сорочки, штани, залишилися в бiлих полотняних панчохах та черевиках. Алай — беї взяли з рук служникiв металевi опанчi, одягли їх на голi рамена. Заграли дев'я — титрубнi яничарськi оркестри, тримаючи чiткого строю, що навiть довгi драбини не ламали його, навпаки, ще бiльше окреслювали алаї по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири — прапороносцi — несли знамена. З пiвдороги алай — беї вiдступили, сховалися посеред воїнiв, — не вiдступав лише ага Гаси, — наперед вийшли воїни — велетнi з палицями, в довгих кол, чугах, зiмкнули передню лаву. їм поставлять драбини, вони кинуться першi.
Якийсь квадранс яничари йшли моьчки, а далi закричали, заволали, й крики тi злiтали до трьох небесних сфер. Кяфiри мали б умерти вiд того крику, як умирали й падали зi стiн оборонцi Вiдня, Семиграда, Нейхейзеля, Брюна, Ольмюца. Проте вони не падали, метушилися на валу, за їхнiми спинами курiли чорнi дими, над головами майорiли бiлi знамена з червоними хрестами.
То був пекельний приступ. Голi, чорнi яничари лiзли, як чорти з пекла, зблискували на сонцi шаблi, зблискували голi, пiтнi тiла, на мiсце одного вбитого одразу ставало троє живих. Звiддалiк вони скидалися на вервечки мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорнi цiвки смоли, падало колоддя, камiння, горщики з нафтою, вимахували келепи й бойовi палицi. Султан то дивився в трубу, то кидав погляд на великий круглий дзигар, що стояв бiля нiг. Вже пiвтори години грав Марсiв кривавий танець, уже не одна сотня добiрних султанових воїв спила нектар з чашi смертi."О великий володарю небесних сил, — прошепотiв Магомет до аллаха, — якщо ти не допомагаєш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам".
Саме тодi яничарам вдалося зачепитися за лiвий бастiон, осiдлати вал до Бугу. Замайорiли їхнi знамена та кривавi алеми — значки полкiв, й почали яничари метати з валу в мiсто гук, од якого знялися голуби й закружляли над мечетями невiрних. Аж сюди, на горб, долiтали тi переможнi погуки, а також гуркiт тулумбасiв i вищання флейт, вони мали паралiзувати невiрних, вибити з їхнiх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас, перейшов у глухе ревисько. Там знову заклекотiв бiй. Знову ангел смертi Азраїл збирав свiй кривавий урожай. Козаки ударили злiва, й прийшла їм пiдмога з мiста. Магомет бачив, як козаки гуртами бiгли через майдан. Вони збили яничарiв з валу, й ще густiше полилася смола, змоченi в нафтi вiхтi горiли на голих iiлах чорним вогнем. Марно галасували чаушi, вимахували шаблями алай — беї, марно переривалися пiд стiнами оркестри — яничари вiдступали.
Останнiм залишив поле бою ага Гаси, вiн iшов з низько опущеною головою, не ховався од куль, — диво, чому жодна не зачепила? Може, його оберiгали написанi на сорочцi слова пророка?
Яничарського агу скарали на тому ж помостi, де вчора рубали голови невiрним, щоб заляканi обложених, тiльки перенесли помiст у лiс i заслали дорогим перським килимом.
* * *
Наступного дня вранцi турки мiста не приступали. Спантеличенi, дивилися на вал, де на пiвнiчно — захiдному земляному бастiонi височiла зелена корогва з образом пресвятої богородицi, а в обидва боки од неї полоскалося на вiтрi вiсiм рiзнобарвних прапорiв та значкiв iз хрестами. Вчора нi корогви, нi значкiв не було. Покликали козакiв Могилiзського полку полковника Гоголя, який передався басурманам i ходив у султановому обозi, й тi сказали, що то маєва — запорозькi. Вони впiзнали корогву, називали по значках куренi, котрi виставили їх на виклик вороговi, тiльки не могли дiйти розгаду, яким способом прорвалися в мiсто новi запорозькi загони. Декотрi доходили думки, що частина куренiв просто була приховалася, а тепер стала до бою.
Так чи iнак, а тiльки в таборi обложникiв тi запорозькi стяги викликали чимале замiшання. Їх споглядав хан, споглядав сераскер вiзир Мустафа, видивлявся в трубу султан, вони довго радилися й поклали: перш нiж розпочинати новий приступ, провести пильну розвiдку та дознати доконечно, через якi ворота чи потаємний хiд ввiйшли до фортецi запорожцi.
Сiчовики теж видивлялися новi прапори. Вони ходили по валу юрмами, й вiд того здавалося, що їх справдi побiльшало. Помiж них штовхався й Лаврiн з Ногайцем та Кайданом. Лаврiн удавав байдужiсть, а груди йому розпирала радiсть, i зухвалiсть, i трiшки навiть гордiсть — адже це майорiли стяги, намальованi його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова — зараз уже й не пам'ятає достеменно чия, але образ богородицi, й гармати, i стрiли, й хрести у зiрках малював у притворi церкви вiн. Списав їх з пам'ятi, й запорожцi казали, що його богородиця достотно така, як на справдешнiй хоругвi в сiчовiй церквi. I в зiрках, у стрiлах не помилився анi разу. Допомагали йому Марко та Кайдан, Марко фарбував камковi полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазiєю обложенi здобули пiвдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастiонi, поставили новi палi замiсть обвалених, наносили колоддя та камiння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломi в саду за церквою — камiннi пласти тут випирали iз землi, пiдступали до самого чорнозему, на них стояла фортеця, церква й iншi будiвлi. Камiннi брили лежали на валу купами. Їхнi гострi гранi поблискували, як леза сокир. Намальованi Лаврiном прапори пiднесли бойнiй дух. У стомлених серцях оборонцiв- заполум'янiла вiра, що їх на поталу не вiддадуть. Зiркiше вглядалися у пiвнiчний бiк, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманськi полки, не гойдається степ од ходи сердюкiв? Та дорога з опiвнiчного боку була пустельна.
Турки грали сурмами приступ аж надвечiр, i знову вiдступили до шанцiв. Вночi вони спробували вчинити два пiдкопи, але оборонцi їхнiй задум розгадали. Козаки заздалегiдь розставили попiд валом тимпани, насипали на них проса, що вiд ударiв сокирянок пiд землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих мiсцях провели контрмiни й вигребли порох з пiдкопiв.
