ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини мiста. Цей ворог був незримий, але так само страшний. Одвiчний супутник обложених, хапав за горло одразу всiх. Мiсто не мало запасiв, прохарчувати двi тисячi вiйська та кiлька тисяч бiженцiв не могло. Вижали на городах жито, варили iз стеблом, та i його вистачило ненадовго. Вижали траву, пообчухрували листя — дерева стояли голi, немов ранньої осенi. Останньої ночi було кимось покрадено просо з барабанiв. Почалися грабунки в мiстi. Виламано вiкна в кiлькох крамничках бiля базару, але нiчого їстiвного там не знайшли. Обивателi замикали ворота не тiльки на нiч, а й удень, але й усидiти не могли — страх заповзав в усi шпарки, хотiлося знати, що ж там за взятими на шпуги вiконницями. Бiля колодязiв стояли величезнi черги, вночi воду носили з Бугу.
Днi були жаркi, в мiстi стояв сморiд. Вулички вражали пустельнiстю, вряди — годи по них прошмигував чернець у довгiй рясi — бiг кудись прочитати канон на iсход чиєїсь душi.
За голодом прийшов iнший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог — чутки, лихi вiщування. Являлися чорнi знамення, вiщi знаки, й все те клалося на одне: гетьманове вiйсько на помiч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Днiпро. Ладижинцi ж, чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхнi голови впадуть страхiтливi кари. На те показували прикмети: зiрка впала у вир на Бузi, i вишня зацвiла посеред лiта. Кайдан намагався всiх запевнити, що вишня зацвiла од пожеж — перегрiлася земля, але йому не йняли вiри. Пiп двiчi окропив її свяченою водою, проте цвiт не обсипався.
…У вiйтовiй хатi зiбралася на раду козацька та городова старшина. Хата у вiйта багата, на сiм свiтлиць i покоїв; у чотирьох свiтлицях- печi iз зелених кахель, два поставцi, лави, обкладенi зеленим сукном, килими, покривала, шовковi завiски. Старий вiйт дивився на все вiдсутнiм поглядом — дочка iз зятем жили в Переяславi, власне життя добiгало краю; весь статок уже був нiби не його, нi за чим не шкодував i нi од чого не мав радостi. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати через лавникiв на цей сумний круг старшин. Схилився на кiстляву руку, жував сухими, поморщеними губами, нiби хотiв щось сказати, але якщо й казав, то тiльки самому собi.
Городова старшина загомонiла, тiльки — но сiли за довгий липовий стiл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кiнця.
— Дасть бог, i одiб'ємось, — сказав бурмiстр, рудобородий дядько у венетiйському зеленому каптанi, оперезанiм козацькою шаблею.
Усi погляди зверненi на Мурашка, котрий сидiв край столу, зiгнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарнi думи, тиснув тягар, що завдав собi на плечi. Гаряча вiдвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарськi ташi, перегорiли на попiл i чорною осугою осiли на душу. В нiй усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна вiдповiдальнiсть гнула до землi. Не був боягузом i мiг сам пiти на ворожi списи й померти, але не мiг бачити стражденних, спрямованих на нього поглядiв жiнок та дiтей. Вони вiрили в нього, як у спасителя. А вiн уже не вiрив нi в що i найперше — в гетьмана. Якби збирався дати вороговi бiй пiд Ладижином, уже прийшов би, принаймнi подав би якимсь чином звiстку. Ночами полковника мучили змори, жахався у снi, а ось уже третю добу зовсiм не мiг склепити повiки. Був бридкий сам собi. Йому здавалося, кривавi потоки, що червонять Сiльницю та Буг, течуть через його нерозважливiсть. У мiстi лютував голод, хати бiля валу були переповненi пораненими, якi мерли, мов мухи. За кiлька днiв ладижинський цвинтар вирiс удвоє. Приймав усе те, як покуту за якiсь грiхи й боявся бiльшого лиха. Серце провiщало бiду од самого початку, вiн тодi хотiв од'їхати звiдси, даремно ладижинцi не випустили його. Вiн би забрав з собою провину за вбивство ханського фамiльянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер мiщани прирiкають своєю затятiстю на смерть i себе, й своїх жiнок та дiтей, i його козакiв.
Кожнiй людинi вiдведена мiра страждань, покути за вчинки — його переповнилася вщерть.
— Ми затягуємо зашморг на власнiй шиї, — пiдвiв полковник голову, й очi йому заблищали, — та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обiцяв милосердя — приймiмо його жадання, поки не пiзно.
— Хiба ти не знаєш султанового милосердя! — суворо грюкнув об пiдлогу шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горiли осуд i гнiв. — I коли б хто з нас важився до тої згоди… — нервово вийняв з?за пояса похiднiй пiрнач, поклав на стiл i одразу ж прийняв його.
— Я важуся, я, — закричав Мурашко, — i пошлю зараз до султана козака…
— Ти не можеш послати без нашої згоди, — обiзвався Анастас Дмитрiєв. — I мислиш зараз, як зайда. — Анастасовi втома обiйняла синiми колами очi, темне обличчя почорнiло ще дужче, нiс загострився i став, як дзюбка.
— А ти прибiглець… Хто ти такий? — Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всi боки, нiзвiдки не чекаючи допомоги, очi йому микуляли й бiгали. Одвернувся до вiкна. Бачив, як попiд будинком, злодiйкувато оглядаючись, двоє козакiв несли щось у мiшку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп'яли якусь iншу живнiсть. То було заборонено, i щось рвонулося в полковниковi, аби гримнути на козакiв, та й зiв'яло. Здалеку долiтало гудiння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершнi в гнiздi), — турецький табiр не замовкав i на мить.
— Я людина цiєї сторони. За неї складу живота свого, — блиснув чорним вогнем очей Анастас. — Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. — I став поруч Сави. Той, високий i важкий, як гора, плечима пiдпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, — затятий.
— Я… не можу бiльше, — тихо й страшно сказав полковник i подивився на всiх примерклим поглядом. — Я подаю в абшид. Але допоможу вам усiм…
Мурашко пiдвiвся з обшитого шкiрою стiльця й повiльно пiшов до дверей. Нiхто не одважився зупинити його. Нiхто не зрозумiв Мурашка, з чого потiм сталося велике лихо.
На вiкнах свiтлицi були мiцнi грати, у рамах — товсте вiденське скло, проте Мурашковi слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар'ювали козакiв, i тi важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрiєв; поки усовiщав призвiдцiв, полковниковi вдалося зтекти через вiкно й сховатися у протопопа.
Цiєї ночi Лаврiн i Марко по черзi вартували на валу од Слободи Ладижинської яко смолоскипники. Бiля палiсаду стояло вiдро з нафтою, лежало кiлька полiн i купа клоччя. Смолоскип горiв, ввiткнутий в трухляве дупло в палi, над ним лiтав кажан, ледве не черкаючи крильми. Нiч стояла холодна, iмлиста. Небо затягло сiрою повстю хмар, рiдко — рiдко, неначе прискалене око, зблимувала в холоднiй таловинi зiрка. Важко спало мiсто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечерi зурна — втома й смерть притлумили дикий запал. Зрiдка, мовби знехотя, перегукувалися дозорцi. їхнi гортаннi оклики черкали, як залiзо по каменю.
Лаврiн спав, щiльно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з мiста, долiтала пiсня, її вели два голоси, мабуть, спiвали такi самi дозорцi, як Марко та Лаврiн.
Ой вийду я на могилу
Та погляну у долину,
У долинi огонь горить,
Коло огню турок сидить.
Коня держить за поводи,
За поводи шовкови,
Бiля його дiвка сидить,
Дiвка сидить, слiзно плаче,
Слiзно плаче, турка просе:
"Пусти мене. турчиночку,
