Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Жінки переказували ці слова одна одній, і, коли падре Гавацці знову збирався десь говорити, — а говорив він скрізь: на вулиці, на площі, на паперті церкви, у театрі в антракті між діями, — завжди траплялось так, що люди раніше дізнавались, що падре Алессандро збирається промовляти. Той самий падре Алессандро Гавацці, який прибув до Неаполя з першим загоном гарібальдійців, разом з героєм і вождем, їхнім любим і рідним «дядьком Джузеппе» — славним Гарібальді.
Падре Гавацці не обмірковував заздалегідь свої проповіді — їх люди все-таки називали проповідями, бо він все ж таки був піп, але ж як діставалось у його проповідях саме попам, ченцям і найвищому духівництву, усім, хто використовував у інтересах сильних світу сього просту, щиру, часто фанатичну віру народу! Жагучі обвинувачення посилав він сьогодні Бурбонам, королівській династії Неаполітанської і Сіцілійської земель у тому, що хотіли вони з неаполітанців — високих по розуму, поезії, по художніх нахилах, по силі філософської думки, по стремліннях серця і любові до свободи — зробити останніми з народів Італії!
Він, падре Гавацці, сам був високих художніх почуттів і, звертаючись до «дітей Везувія», поетичні звороти, метафори, влучні епітети ніколи не підготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком там, де .треба було якнайяскравіше подати свої думки слухачам, пояснити мерзенну дипломатію Бурбонів, підступність міністрів. Хоча й визволив Гарібальді Неаполь від короля Франческа і його кліки, — та за кілька днів життя змінитися не могло. Сам народ повинен відстоювати, боротися за свої права і, головне, повинен зрозуміти, що лише в возз'єднанні всієї Італії — сила й перемога італійського народу над всіма ворогами — зовнішніми і внутрішніми
Його розуміли «Evviva Italia!» — кричали неаполітанці - Якщо ми задовольнимося визволенням Сіцілії та Неаполя, не дбаючи про всю Італію, що лишається в рабстві, — і Неаполь, і Сіцілія знову потраплять у рабство Треба закінчити, треба завершити відродження Італії... Ми повинні бути однією сім'єю або нічим!
І він знову звертається до жінок, до священиків, до газетярівжурналістів. Падре Гавацці весь час наполягає на ці три сили. Він-то добре знає ціну лицемірства католицького духівництва, але ж він добре знає, якою моральною владою, яким довір'ям користуються вони в народі, особливо серед селян, і хіба нема ще таких, як він, котрі йдуть з народом?
У кожній своїй промові він звертається і до журналістів. у чиїх руках могутня зброя — перо.
Йому плещуть у долоні, кричать у захваті, і разом з усіма плеще в долоні і кричить молодий чоловік, високий, в окулярах, з русявою борідкою навколо блідого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевіло.
Зараз він мало чим відрізняється від усіх, захоплених надзвичайними недавніми подіями, полум'яними промовами, цим повітрям волі, бажанням діяти. Хіба що не так голосно вигукує, як темпераментні сусіди, хіба що стриманіше поводиться. Але самому йому здається, що він ніколи не відчував так пульсу життя, єднання з людьми на майдані, куди всі линуть в непереборному пориві, йому здається, він ніколи не дихав так широко, так вільно й ніколи ще пам'ять не закарбовувала так блискавично чітко й промову цього незвичайного попа-бійця, і обличчя жінок, юнаків, статечних. Ні, слово «статечний» зараз не личило жодній людині тут на площі! Здавалось, тут не було статечних, старих — усі наче помолодшали, та й, власне, в цьому запалі хто помічав, хто думав про старість?
— Prego, signore, — почув він коло себе напрочуд ніжний юний голос. Якась дівчина хотіла просунутися ближче до паперті, з якої промовляв падре Гавацці, і трошечки відсторонила його рукою.
— Прего, синьйорина, — дав їй пройти молодий чоловік і мимоволі глянув на неї, і в першу мить йому захотілось скинути окуляри, начебто він не міг довіряти їм зараз, начебто вони могли ошукати, — а насправді ця дівчина не могла бути такою несподівано чудесно-гарною, немов саме втілення ідеальної італійської краси. Вона теж глянула на нього, машинально, так як на кожного, хто дав би їй дорогу, і так само машинально усміхнулась тою простою, нічого не значущою усмішкою, що рониться в натовпі, мимохідь, без думок, без якогось бажання, просто від звички бути чемною, доброю, від внутрішньої повноти життя. Усміхнулася — і вже подалася далі, наперед, і тільки видно було голівку в чорному тонкому мереживному шарфі, накинутому на чорні кучері. Вона ще раз оглянулася, не на нього, ні, за нею поспішав, протискувався невеличкий на зріст сухорлявий чоловік.
— Падре! я тут! — кинула вона йому. — Не відставай!
— Прего, грація, грація прего, — кидаючи праворуч і ліворуч, прошмигнув у юрбі за нею батько, і вони обоє зникли з очей молодого чоловіка, і він знову перетворився весь у слух і увагу, бо він не все добре розумів.
Але десь, у глибині, закарбувався і цей образ — тонке живе, трохи видовжене обличчя, темні очі, вологі від сліз зворушення, темні кучері, що вибилися з зачіски, усмішка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими пальцями, яка ледь відсторонила його...
Та він одразу примусив себе переключитися. В голові вже складалися цілі сторінки статті, яку він напише про ці знаменні дні в Неаполі, про Гарібальді, падре Гавацці, який так застерігав від дипломатії закулісних змов, настійно звертався до журналістів. А він же сам і був журналіст, правда, не італійський, і не для італійських газет чи журналів збирався він писати і не італійцям, а рідним росіянам у свій рідний російський «Современник», бо це був російський літератор-журналіст Микола Олександрович Добролюбов.
Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лікували в Парижі, в Швейцарії, а потім лікарі наказали їхати до Італії і лікуватися тут. Часом йому здавалося, що стає краще, часом він переставав вірити і лікарям, і лікам.
У Петербурзі йому і хотілось, і не хотілось їхати за кордон. Адже одна справа, коли їде здорова людина, та ще й не з порожніми кишенями. А у нього все складалось негаразд у його особистому житті. Дуже негаразд було із здоров'ям, він це відчував, хоча намагався заспокоїти друзів. Друзі самі бачили, що Миколі Олександровичу зле, але, правду кажучи, і не уявляли, до якої міри, бо він сам бадьорився і не терпів розмов про здоров'я, лікування, лікарів. Лише одного разу прорвався сумний жарт. Родичі з Нижнього Новгорода набридали питаннями — що з ним, чого їде за кордон, чому не приїздить до них відвідати сестер. Надокучали йому настирними питаннями й порадами люди, зовсім далекі від його життя, інтересів, роботи, але — родичі! Писали частіше не безпосередньо йому, а дядькові, який жив з молодшими братиками в Петербурзі — їх трьох перевіз і утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу і в Петербурзі, і потім в листах переказував усі ці родичанські піклування, і Микола Олександрович врешті порадив: «Написали б ви їм найкоротше, що я помираю і за кордон за саваном поїхав, — от вони і відчепилися б».
Це, звичайно, був жарт. Про смерть він не думав.
Мало хто з читачів, особливо молоді, які нетерпляче чекали й виривали один у одного черговий номер «Современника» й жадібними очима шукали перш за все його статті, часто і не підписані або підписані псевдонімом, але ж вгадували за стилем, за гостротою сміливої думки, за новою концепцією — так писав тільки Добролюбов, — мало хто з цих читачів уявляв, що цьому критикові, який прийшов на зміну Бєлінському, усього лише двадцять п'ять років!
Правда, вже починав лунати голос зовсім юного, задерикуватого, схильного до найрадикальніших несподіваних висновків — Дмитра Писарєва. Але він тільки починав. А голос Добролюбова лунав уже зріло, вагомо, і з ним найдужче рахувалися в «Современнике» його старші колеги й друзі — Чернишевський і Некрасов. І вони знали, що треба його зберегти, і нап.олягали на тому, щоб він їхав лікуватися.
От він і опинився в Італії. В Італії.
Добролюбов хотів сам побачити й розібратися в усьому, і він розумів, що хоч яка величезна справа національного визволення, національного об'єднання всієї Італії — це лише перший крок у справжньому відродженні всього народу. Цей перший крок можуть зробити всі італійці — в ньому зацікавлена і верхівка, і навіть король П'ємонту, а що потім матиме від цього народ Італії? І п'ємонтський король Віктор-Еммануїл, і перший його міністр Кавур зрозуміли, що без Гарібальді нічого не вдіють, народ вірить лише Гарібальді, а Гарібальді так любив Італію, так жадав усім своїм єством визволення від чужоземного ярма і об'єднання, об'єднання перш за все, що він, республіканець, в даному разі поступився тимчасово своїми республіканськими переконаннями. Свою перемогу він віддав королю, і що ж — він став і королю, і Кавуру не тільки непотрібним, а просто небезпечним, бо він хотів далеко більшого для народу.
