ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
I погнав на крам — базар осавулiв. Воно?то правда, до Сiчi присмоктується чимало i лихого люду. Спочатку покiрнi та запобiгливi, а коли вже прнсмоктався, п'є руду, як п'явка. Вернуться з походу сiчовики й сiють таляри на всi боки. А по тому ходить запорожець в боргах, як рябко в реп'яхах, доки не зворохобиться. Тодi хапає полiняку й бiжить громити ятки та шинки. А погромить — з чим залишиться, хто йому позичить хоч отой ламаний грiш? Через те — знову ж таки супроти серця — дав таке повелiння. А в своїх повелiннях кошовий що кремiнь. Зiпхнути його з думки, якщо певний, Що вона правдива, не зможе й сто чоловiк. Не похитнеться й пiд рушничною цiвкою. I ще одне повелiння оддав кошовий перед походом. Повелiння про тишу. Вельми розгулялися запорожцi, неслушне чинять серед ночi галаси, й ремствують сiчовi дiди та й непитущi козаки також, кажуть, що хочуть виспатись перед походом. А то ж як… Виспатись треба. Може, комусь судилося заснути навiки.
Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весiлля на поминки. За тиждень — похiд… Лiпше перебрати в пам'ятi, чи не забули чого, чи не схибили в чiм.
Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський — горiх з шкаралущi. Як вiн дознав, що галери ховаються в лиманi? Ледве не схибили: сподiвалися на них пiзнiше… Треба перестрiти галери до Кизикермена.
З тими думками вийшов за сiчовi ворота. Чорними круками пiд самими чортомлицькими вербами сидiло на довгiй колодi троє кобзарiв. Вони пророкували, застерiгали, намагалися вибити з чубатих голiв хмiль:
Ой три лiта й три недiлi
Минулося на Вкраїнi,
Як козака турки вбили,
Пiд явором положили.
Пiд явором зелененьким
Лежав козак молоденький.
Його тiло почорнiло,
А од вiтру пострупiло.
Над ним коник зажурився,
По колiна в землю вбився.
їх обминали, в їхнiй бiк спльовували, боягузливiшi — хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхнi слова й справдi западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся — не йди, а йдеш, знай, що на тебе чекає.
Туман поле покриває.
Де козак той проїжджає,
Ой виїхав край могили,
Край могили — верховини.
"Ти, могило — верховино,
Чом ти рано не горiла?"
"Бо я кров'ю окипiла".
"Ой якою?" — "Козацькою,
Половина iз лядською".
Ой йдуть ляхи на три шляхи,
А козаки на чотири,
А татари поле вкрили…
На мiстку через рiв, поспускавши до води босi ноги, сидiла варта. Вода в протоках уже зацвiтала, не текла нi в той, нi в той бiк; тут, на осоннi, у затишку дух стояв важкий, гнилявий, вартовi звикли до нього, змагали його мiцним тютюновим пахом пiвлiктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлi, як i тодi, коли збирався вiд'їжджати Лаврiн, лунали пострiли. Козаки не бачили, як пiдiйшов отаман, — стояли спинами до нього, — вицiлювали камiнцi, покладенi на вкопану в землю брилу. Бiльшi, меншi, ще меншi, вони лежали рядком, за четверть один вiд одного. Цiлитись у менший можна було тiльки пiсля того, коли влучав у бiльший. Зараз цiлився саме крайнiй з правого боку козак — гостра, зсутулена спина в обтiпанiй чумарцi, по — осиному тонкий, перетягнутий тонким ремiнним чересом стан, насунута на лоба шапка — цiлився недовго, стрiлив, i середнiй камiнець бризнув увсiбiч гранiтними скалками. Козак обернувся — вiн нiби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримiтив кошового ще ранiше. Це був Iван Мiюський. Без борiдки, iз запорозькими вусами — не схожий сам на себе. Тiльки очi вогнистi та задьористi. Кошовий його давно не бачив i ледве впiзнав. Вiн схуд i почорнiв, черкеска йому була розстiбнута й сорочка теж.
— Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? — пiдiйшов до кошового, не мiг стримати похвальби самому собi.
— Хiба ми їдемо гусей полювати? — примружив лiве око отаман. — Я ще не знаю, який з тебе весляр.
— Я можу не тiльки на веслах. А й бiля стерна… Чи бiля загребного… Водив ладьї… не меншi, нiж твої, — мовив майже з викликом.
— Я й забув, — знову примружив око Сiрко, — ти ж Стеньчинi струги ганяв. I Стенька був задоволений?
— Авжеж, — знову з викликом мовив Мiюський.
— А його царська милiсть… Олексiй Михайлович?
— Що його царська милiсть?
— Вдоволений з того чи нi?
Мiюський несамохiть стенувся, здивовано скосив очi на отамана. Вони були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березi якого троє голих запорожцiв- мiшали тичинами в казанi смолу, а ще троє довгими квачами смолили дуба. Пахло смолою i свiжими стружками. Два коршаки, один у небi, другий у водi, пильнували щось своє.
— Ну, гаразд, то я так, — стер з лиця посмiшку Сiрко. — А хто ж царевича стерегтиме? Симеона?
— Куди йому втiкати? — чи то сумно, чи то скрушно сказав Мiюський. — Сидiтиме, яко заморська птаха в клiтцi. Вiзьми, батьку, з собою, — зненацька запросився щиро… — Не хочу я лишатися тут…
— Страшно? — пронизав поглядом донського отаманця кошовий.
— I страшно, — зiзнався Мiюський. — Страшнiше, нiж там… А я, їй — богу, вправний на водi.
— А ось ми зараз побачимо, — враз знову змiнив важку бесiду на легку, жартiвливу отаман. — Поїдемо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в дубi через Карачаєвi холуї. Тiльки затям, я в одежi купатися не люблю.
— Провезу, отамане, — весело одказав Мiюський. — Жодна бризка не впаде тобi в око.
— Ну, очi, примiром, я вмiю заплющувати, — мовив отаман, пересягаючи ногою борт легкої дубiвки.
У човнi терпко пахло лепехою i рогозом — на днi валялося кiлька прив'ялих лепешин i розчавлена рогозяна качалочка, але обидва запахи забивав сморiд стухлої риби — рибина стухла десь пiд дощатим мiстком. Мiюський пiдняв одну дошку, другу — знайшов чималу плотвицю i викинув у воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сiрко сiв на прову, Мiюський — на гуз. Вiн одiпхнувся од берега, легка, як пiр'їна, дубiвка захиталася, здавалося, вона ось — ось зачерпне води, але Мiюський повiв веслом од корми до носа, й човен вирiвнявся, став незрушно, здавалося, вiн вмерз у кригу. Чортомлик, котрий напирав iз поля, бiля Сiчi розливався озерцем, а там, де зливався iз Скарбною, береги сходилися знову, i у вузькiй горловинi стримiло кiлька каменiв. Весною i в дощi вода притоплювала їх, запорозькi човни та й iноземнi торговi кораблi пiдходили до старого причалу з пiвнiчно — захiдного боку, зараз вода впала, каменi оголилися, вода клекотiла й пiнилася, ринула до Скарбної водоспадом. Мiюський легко повiв веслом, човен тихо рушив в обхiд сiчового пiвострова до холуїв, щомитi пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба, надержував його й воднораз направляв у лiвий рукав. Обличчя Мiюського посiрiло з натуги, вiн закусив лiвий вус, од чого одкрився правий кутик рота й виблискували невеликi бiлi зуби. Малий, вузький у костi, але мав силу, тримав човна мiцно, неначе на припонi. Враз отаманець вимахнув веслом, ударив ним з лiвого боку, вiдтак з правого, й човен стрiлою полетiв у кручiю. Це була мить коротка й шалена, — Сiрко їх любив у життi, — щось хльоснуло по днищу човна, загримiв на днi дерев'яний сполик для води, ревнув з правого боку запiнений вир, i вже дубiвка тихо плинула по бiловоддю. Кошовий увесь цей час спостерiгав за Мiюським, крякнув вдоволено, але не сказав нiчого. Далi пливли Скарбною, вже другою — їх на урочищi три й кiлька Пiдпiльних — тих, що пiдпирають поле. Сiрко вказав пальцем лiворуч, i. вони через вузеньку протоку вийшли на широке плесо. Довкола нього густою, зеленою стiною стояв очерет, i Мiюський далi не бачив жодної протоки, прогною чи єрика. Сiрко знову показав пальцем, одначе навiть звиклий до болотяних нетрiв Мiюський цього разу нiчого не завважив. I, тiльки пiдпливши впритул до густих заростей чакану, побачив над самою водою чорну дiрку. То був потяг — прорiзаний повiнню вузенький рiвчак, звiдти перла вода, й весляру довелося щосили пхатися, аби посувати дубiвку вперед. Кiлька разiв заганяв човна носом у очерет, i тодi кошовий одпихався руками, двiчi довелося лягати на дно — низько переплiвся верболiз. Вiн бачив, як трiпотiли проти течiї красноперi рибки, як бистрець трiпотiв зiллям, нагинав пруття, вiн i весляра зiгнув та напружинив. А кошовий мовби й не помiчав нiчого, дивився вперед, ще й лiольку посмоктував. Цвьохнув голий вербовий прут, i сiра, побита, мiллю шапка Мiюського впала у воду. Вiн бовтнув руками — не схопив, бистрець понiс її, й за мить вона згинула з очей. Мiюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболiз, оглядався назад, аж поки обiзвався Сiрко:
