ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Не доженеш. Буде лискам на гнiздо. На той рiк забереш з качатами.
Мiюському стало шкода шапки, хоч була стара, й вiн стратив веселий стрiй душi, грiб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого хлопчака. Надто коли опускав голову i рудий чуб падав на чоло. Хащi розступилися враз, i дубiвка вискочила на озеро ще бiльше, нiж поминули нещодавно. З шумом вибухнув перед самим носом човна табун бакланiв, помчав понад очеретами, торкаючись чорними крильми бiлих, м'яких мiтелок. Качки бiгли по водi, кумедно перебираючи лапами, але в повiтря не зривалися, норцi теж правцювали в зеленi хащi, вони, здавалось, сидiли незрушно, лише косували назад очима, одначе пiд водою прудко працювали лапами — позаду вставали пiннi слiди. Життя тут кипiло, вирувало. В чорнiм очеретянiм пралiсi ячали, тахкали, крукали, диркали, квилили, сичали пташинi голоси, висвистували малi очеретянки та пастушки. Мила у водi довгi коси верба. Плесо довкола неї було тихе й сонне. Гостро пахло лепехою та чаполочем, тяглiїся з дна до свiтла жовтi" глечики", гойдалися на товстунах бiлi лiлiї, либонь, марили увi снi. I раптом — вибух. То вирнула з — пiд вiття велетенська щука, вхопила свою жертву. Мiюський подумав: кожен, у кого мiцнi зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев'яну башточку на острiвцi — вона глипнула чорними очима бiйниць — i одразу ж сховалися за вербами: таких башточок тут чимало, в час небезпеки вони прикривають пiдступи до Сiчi, нинi гармати похованi десь по островах, у дуплах i печерах, у кучах — землянках, i схований там всiлякий iнший вiйськовий припас — на те й Вiйськова Скарбниця. Мiюський на хвильку поклав весло, занурив у воду кiвшиком долоню, одпив кiлька ковткiв. На чолi йому густо виступила роса, чуприна розвихрилася, очi блищали. Сiрко оглянувся, осмiхнувся.
— Потяг отой називається — Чологрiй, — сказав аж тепер. Мiюський помiтив, що посмiшка в отамана — щира, майже дитинна. В нього посмiхається все: очi — свiтло — карi, променистi, з зеленавим блиском, зморшки довкола них, брови — лiва заломлюється вгору, права — вниз. Так само вони заломлюються в нього i в гнiвi, але тодi стають мовби двi хмари, а зараз — гейби м'якi снiпки сухої трави. Ще й по одному стрiпку з кожного пучка посерединi — вгору, неначе маленькi крильця в летi. Отаман мовчав, смоктав порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливiсть обминула його; на неї хворiють люди марнославнi, якi хочуть укласти про себе вигiдну думку, вiн тим не опiкувався, ще й сам не любив говiрливих людей.
Прошумiли в повiтрi бiлi крячки, ширнули праворуч понад неширокою протокою. Мiюський спрямував чорну смоляну дубiвку слiдом за ними. Вiн тепер здогадувався: вони йдуть направцi й мають вийти або на широкий днiпровий рукав, або на Днiпро, одначе чи далеко кiнець мандрiвки, вгадати не мiг. В обидва боки, скiльки сягало око, слалася безмежна Вiйськова Скарбниця — плавнi, очеретянi та верболозовi хащi, острови та пiвострови, на яких росли чорнi та бiлi тополi, вiльхи, берести, чорноклен, а помiж них кущi бересклету, терну, крушини. По деревах вився хмiль, на ньому вже закипiли блiдо — зеленавi султани, висли вниз, може, вiд того осокори та клени погойдували верхiв'ями, гейби п'янi. Пiд ними росли ситi трави, здавалося, тiльки доторкнися — з них так i бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та пiдорли, їхнi гнiзда чорнiли на вершечках вiкових дубiв. Ночами на тих дубах гули пугачi, вони гнiздилися по дуплах. Туркотiла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут — гибiль i звiра теж, тiльки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухiй гiлцi сидiв орел. Вiн був старий, такий старий, що майже не мiг стиснути кiгтями гiлку й боявся впасти. Й злiтав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вiтер та полинути на його потоках. Тодi, розпростерти на струменях крила, здавався могутнiм i грiзним, й: качинi та гусячi зграї, вабачивши його, шугали в очерет. А насправдi вiн був кволий, i болiли йому всi кiстки, й болiли рани. Найдужче допiкають двi, — одна вiд посланого людиною вогню, а друга вiд вовчих зубiв — добивав на снiгу вовка, й той у передсмертнiй агонiї вгородив йому в бiк iкло.
Повiки самi напливали орловi на очi, й охоплював примарний, старечий сон. Йому то плив перед зором осiннiй вигорiлий степ, то змигувала в хмарi блискавиця, то синьою стрiчкою перетинав шлях Днiпро. Орловi ячали лебедi, але вiн не полював їх уже навiть увi снi. Видива з лебедями — снiговиця бiлого пiр'я i гаряча кров — бачив уже нiби чужими очима, й хтось iнший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам вiн уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував i дохлятиною.
Крiзь липкi жовтавi щiлини очей орел бачив унизу човна i двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотiв злетiти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, i вiн залишився на мiсцi. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.
Сiрко справдi приклав до губiв пальця, не дозволивши Мiюському пугукнути i злякати орла. Човен тихо проплинув попiд дубом.
Зненацька закучерявлена з обох бокiв вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пiшли краєм озера, понад очеретом. Вiн стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипiли лиски — в очеретi їх видавали бiлi носики, попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то iнша перебiгала од куща до куща, навiть гребли по лататтю лапами, зовсiм як їхнi домашнi родичi. Десь далеко, либонь на сусiдньому плесi, загелготiли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на островi впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потiм розгомонiлося знову. Високо над плавнями бусол нiс у дзьобi змiю. Вона звивалася, а вiн дужо i радiсно махав крильми, бо ж був гарним батьком — роздобув своїм бусленятам вечерю.
Вже почувався свiжий подих Днiпра, його бiлих вод, що перекипiли на порогах, далi вони течуть вiльно й тихо, розливаються по рiчкових запливах i рукавах, миють шовковi трави й очерети. Вода — як сльоза: вертаючись iз далеких походiв, козаки п'ють її пригорщами, хмiлiють, змивають з чола i з пам'ятi все лихе, наповнюються новою снагою.
Сiрко й далi сидiв незрушно, але тепер Мiюський гаразд бачив, що то зовсiм не байдужiсть, його обличя одмiнилося, стало тонше, чутливiше. Ледь розширились нiздрi прямого, з невеликою горбинкою носа, крiзь бронзову засмагу на щоках проступили рум'янцi, очi стали гострiшi. Певно, вони схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Мiюський не мiг розгадати, чи отаман дивиться тiльки на плавнi, чи крiзь них ще на щось. Зненацька Сiрко ворухнувся, склав трубочкою губи, i з них злетiв тихий переливчатий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудiв — вiдгукнулися десятки голосiв, а одна птаха навiть виплила на чистоводдя, та, забачивши човна, шаснула назад. А Сiрко вже свистiв по — куличиному, далi проквилив чаєчкою, — його обличчя свiтилося хлоп'ячим завзятттям, очi сяяли задьористо й радiсно. Вiн ще раз прокричав чаєчкою, а тодi стулив губи, й над плесом пролунав грiзний поклик кiбця. Плавнi шелеснули i вмовкли.
— Го — го — го — го, — засмiявся отаман i чомусь знiяковiв, насунув на лоба шапку, махнув рукою, мовляв, греби, чого став.
Мiюський налiг на весла.
Отаман був Мiюському загадкою, котру хотiв розгадати, але не для того, щоб покористатись, а стати в добрiй пригодi. Та й не просто було покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожцi люблять Сiрка, як не любили жодного iншого отамана. За що люблять? Адже норову крутого, не потурає нiкому… Трясе їх, як чорт суху грушу. Але й собi — також… Безкорисливий i справедливий. Не зажив на своєму урядi жодної копiйки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота нахмаренiсть — то дума не за себе. Вiн, може, й радий би позбутися тих думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але пiд тiєю шкарубкiстю лежала така любов, доброта та щирiсть, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя. I упертостi, i життєвої снаги там теж вистачає.
