ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Мiюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його царським посланцям, ще й звелiв до лiта внести за нього з кошової скарбницi плату за їжу в курiнь, а з того, як той клопотався за простих козакiв, з того, як слухав увечерi, сидячи на призьбi, кобзаря, як зараз щиро, майже дитинно вдивлявся у плавнi.
Отаман справдi любив плавнi. Тут розкошувала його душа. Любив мандрувати по рiчках, безконечних протоках i єриках, нiхто краще за нього не знав їх. Здебiльшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену глухомань, вiднаходити новi, ранiше не баченi куточки. Був непосидючий, в куренi та канцелярiї нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звiдти. В отамановiй головi завжди крутилися всiлякi химерiї. Вiн часто наштовхувався на усталенi звичаї, якi хоч i поважав, але часом проламувався й крiзь них. Загадував плести велетенськi, котрi б порятували Сiч од голоду, сiтi, ставити на човнах не по однiй, а по двi щогли, навiть був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай пiдпливати до ланцюгiв, якими турки перегороджували Днiпро, й розклепувати їх. Той човен робили з двох, покладених один на одного, мiцно припасованих i засмолених, знизу чiпляли мiшки з пiском, човен весь ховався пiд водою, зверху стримiло тiльки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тiльки гребти на такому човнi було важко.
Човни на два стерна — теж його придумка, проте не теперiшня — давня. Скiльки тих справ переробив за вiк! Скiльки сiч перейшов! Клопотався запорозькими справами, а життя, всi його радощi i присмаки залишав на потiм. I ось воно проминуло, як ота бiла квiтка в потiчку. Проминуло не почавшись? Зберуться увечерi в куренi козаки, й почнуть деякi вихвалятися, скiльки зачерпнули жменями зерен iз золотого засiву життя, майне i йому в головi чорна думка, але й щезне одразу. Хiба в тому суть твого, чоловiче, буття? Хiба його можна вимiряти цеберками медiв, якi спив, казанами кашi, м'якими пуховиками i пухкими молодицями? Не понесемо на той свiт iз собою медiв i не поволочимо пуховикiв. Правду каже iєромонах — щастя в тобi. Воно в божiй красi, в оцих плавнях, високому небi, гострому помаху шаблi, в голубiй ясi перемоги. В думцi про те, що прожив чесно, звершив для товариства, для рiдного краю все, що мiг.
А хiба звершив усе? Хiба на таке сподiвався? Але цур йому. Тим ще матиме час каратися. Новий клопiт сушить голову. Отамана непокоїло, чи скiнчили теслi роботу, думка про те перебила всi iншi, вiн став нетерпеливитись, Мiюський завважив це й погнав дубiвку швидше. Широкою й глибокою протокою увiйшли в озеро, з другого кiнця якого бiлiв широкий доплив. Понад лiвим краєм озера стiною стояв очерет, а понад правим тягнувся високий, сухий острiв. Вподовж усього острова стояли прип'ятi до вкопаних у землю колод човни — прудкi стерни й ще бiльшi, з крутими, вигнутими боками та невисокими щоглами — думбаси. їх було багато й здебiльшого новi — бiлiли свiжоструганим деревом та поблискували смолою. Мiюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в озеро саме заходив один такий човен — опачини дружно лягали на воду, вiн плив швидко, та враз всi опачиыи, що були по лiвому боцi, впали в воду, а тi, що з правого, зависли у повiтрi — човен крутнувся на мiсцi й кормою посунув до очерету. Запорожцi опробовували човен на хiд. Коли думбас пiдiйшов ближче, Мiюський налiчив на ньому двадцять чотири веслярi. На думбасi сидiло два керманичi — на гузi та на провi, той, що на гузi, — головний, вiн кермував деменом, а той, що на провi, — довгим загрiбним веслом. Запорожцi на думбасi помiтили отамана, вирiшили привiтати його — розiгнали човен, пройшли, пiднявши вгору весла, повз маленьку дубiвку, й вона загойдалася на високiй хвилi.
А на березi теж юрмилися запорожцi, здебiльшого голi до пояса, обкуренi димом, замазюканi в смолу, й лунав стукiт сокир та довбешок, дзвенiло залiзо, й трiщало дерево.
Мiюський знайшов щiлину мiж двох стернiв i спрямував дубiвку до причалу — високої лiсяної запрути у водi, на яку од берега були покладенi важкi липовi верхняки.
Отаман вiтався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Мiюський пiшов берегом. Повсюди горами бiлiли трiски, валялися важкi дубовi бруси, необтесанi й необкорованi колоди, теслицi, чорнiли якiсь рогачики та важкi, обплетенi лозою" кобили". Од них до води падали гiнкi сосни — тут i там лежали потертi, мовби погризенi зубами, сосновi кругляки та всiляке дрюччя. Либонь, на тих" кобилах" i майстрували човни. В самому кiнцi на передостаннiй iз них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, i не збиралися добудовувати — не видно було нi загнаних у дерево сокир, нi свiжих дощок — либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.
Донського отаманця змагала цiкавiсть, — сам майстрував на Мiюсi човни, тiльки меншi, — залiз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з ребра на ребро, як бiлка. Помостiв на кормi та носi не було, й добре видко все черево корабля: важке, суцiльне, з липи дно, нижнi облавки з дубових дощок, верхнi — iз соснових, i дубовi ребра, й дубовий брус — з двох деревин, скрiплених посерединi, бiля щогли. Пахло свiжими стружками, смолою, гiрким людським потом. Мiюський лазив довго: довидивлявся, як щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався вiдгадати, що то за залiзнi гаки вподовж бортiв, бо розпитати не було кого. Всi корабели зiбралися по той бiк причалу довкола отамана бiля купи велетенських кiтвиць, якi стояли стiйма. Там точилася якась розмова, вельми голосна i, як видалося Мiюському, гаряча. Гомiн наростав з хвилi на хвилю, й злiтали важкi, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як шаблею, й це занепокоїло Мiюського."Що воно може бути? — подумав. — Адже то не мирна балачка",
Набачився на Дону й на Сiчi отаких кгвалтових кругiв, де розривають на грудях кунтушi, де в помiч слову стають кулаки, а то й шаблi та сокири. Мiюський пiшов до гурту, котрий фурiював, — там зiбралося кiлька сот пар личакiв та чобiт i тепер важко тупотiли, перемiшували iз землею давно витолочену траву. Одначе вар'ювали не всi запорожцi, чимало їх, здебiльшого тi, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрi тихенько вiдходили до човнiв, поралися бiля них. Колотилися здебiльшого майстровики, нетяги, голоколiнчики, тi, хто став до працi за плату, хто не йшов у похiд. Не всiм вистачало на човнах мiсця, не всi й волiли нести свої голови пiд кулi.
Мiюський давно збагнув, що й на Сiчi, як i скрiзь, хоч тут i бiльше волi, бiда бiду доганяє. Тому, в кого десять пар волiв, сюди втiкати нiчого, вiн не покине свої десятини, оратиме до сьомого поту, адже втiкає безземельна сiрома, всiлякий ремiсничий люд, що розорився. Але їдуть сюди й броварники, крамарi — ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають козакiв до нитки, на тому багатiють. Чимало скипається всiляких веремiй, заколотiв, але такої, як оце, колотнечi Мiюський ще не бачив, стояв спантеличений i приголомшений. Й не тому, що боявся, — задьористий вдачею, першим кидався на чужi кулаки, туди, де пила мед весела вiдвага, але тут злиднi пили сирiвець, i те було сумно.
— Плати, отамане, як обiцяв, — гукнув через голови Явдоким Верша, довговидий, чубатий запорожець. — Бо ж не випустимо звiдси.
Сiрко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати сiчовикiв поглядом.
— Я не кую грошi. Вiйськова Скарбниця порожня.
— За що ж годували отут комарiв? За що хекали сокирами од зорi до зорi! За твоє ласкаве" дякую"? Але ним ми не прокормимось, — юртували козаки.
— Повернемося з походу — сплатимо сповна.
— А як не повернетесь? — вигукнув Верша. Сiрко, либонь, тiльки й чекав на тi слова. Очi йому спалахнули, лiва брова круто зломилася, й вiн пiрвав козака за сорочку.
— То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти погрожуєш порубати менi думбаси та стерни? А тодi прийдуть турки й порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу її я.
