ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сiрко пройшов лiворуч — за крайньою хвiрткою пiд палiсадом лежала купа колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присiсти, але почув приглушений гомiн, зупинився. Запорожцi прийшли послухати солов'їв. То були здебiльшого лiтнi люди, упокоренi долi й боговi. А солов'ї спiвали. Ох i витинали вони сеї ночi! Вже й весна минула, а вони все не вгамовуються.
"Тихо — цить, тихо — цить", — розпочинав один i одразу ж швидко — швидко, аж ледве можна було вловити паузи: "фiть — фiть — фiть", а тодi нiби оддалеки — далеки: "Тьох. Тьох. Тьох".
Другий, дзвiнкий, високоголосий, мовби у тонкi тривожнi литаври бив: "тьох — тьох — тьох — дiнь, тьох — дiнь", а десь поряд обзивався третiй — млосно, рознiжено: "тi — ох, тi — ох, тi — ох".
"Тiур, тiур, тiур — лясь — лясь — лясь", — намагався перекричати їх молодий, запальний, недосвiдчений.
— Твiй — зовсiм наче бурсак — п'яничка, — сказав козак, i Сiрко по голосу впiзнав, що то Загубиколесо.
— Зате голосний, — заперечив хтось, а хто — отаман розпiзнати не змiг. — А твiй — як проханий панич…
— Зате ж ну тобi цехмiстр. За всiх умiє. А" дячок" i оцих трьох колiн не вхопив: i козак швидко засвистiв. Загубиколесо вмiв передражнювати" чужих" солов'їв, та так вдало, що тi, спантеличенi чи ображенi, замовкали. Коли ж усi спiви зливалися водне — в трiск i свист, ляскiт i дзенькiт й починало наморочитись у головi, Загубиколесо спиняв їх лютим розбiйним посвистом. Солов'ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскiтливий. Обманювався своїм спiвом, гадав, вiн приємний солов'їхам. Будив їх од солодкої дрiмоти, дратував. Й тодi, обурений, встиджений за весь солов'їний рiд, вступав старий, досвiдчений спiвак: "йох — йох — йох — фюiть — фюiть, сюрр, тiнь — тiнь — тiнь".
По ньому настроювались на спiв iншi.
Сiрко подумав, що це слухають солов'їв тi, хто не дослухав їх за молодостi. Або й зовсiм нiколи не чули того спiву. Хiба чує коли солов'я наймит — загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов'ї — то кохання. Чимало запорожцiв його не знали. Отако й звiковували — не паленi солодкою пристрастю, не обцiлованi, не милованi. Лихо прогнало з дому, а тут уже нiкому було пробудити серця. I все ж Сiрко, бувши коханим колись i сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видавалося, що те незапалене паливо так i залишилось й згорить уже в могилi. Може, через те на запорозькому кладовищi цвiтуть такi буйнi червонi маки? Ту таїну знав лише бог. Козаки про кохання говорити не любили. Рiдко вдавалося й кошовому добутися пiд броню безжурностi та кпину. На все життя запам'яталося, як страшно водив у снi рукою по бiлявих дитячих голiвках старий нешлюбний козак Суд, як пестив своїх дiтей, котрих нiколи не мав. Вiн так i помер, не почувши слова" тату". Самi козаки знали одну матiр — вiтчизну i одну колиску — струганi на островi думбаси та стерни, яких ще називають чайками. Й то неправда, що всi вони — женоненависники, потурмаки. Сняться їм весною голубi сни, сняться бiлi руки та високi перса, буває, жага доводить козака до сказу, й кидає вiн Сiч, товариство та йде в слободу, хоч i знає, що чекає там на нього сириця, кийове карання й вiчна неволя. Може, й Лаврiновi приснився голубий сон? — зненацька подумав отаман.
Гарно спiвали солов'ї. Мабуть, нiде не було таких спiвакiв, як на Запорожжi. Тут дзвенiли шаблi, тут гуляла воля, i все те перейняли в свої хорали мастакуватi птахи.
Аби не заважати козакам. Сiрко не пiшов до них, сiв просто на ще не вичахлий пiсок. Срiбно зблискувала проти мiсяця вода, вона була м'яка i тепла — це вiдчувалося на вiдстанi. Рiчки текли вспак, несли свої темнi води повiльно й тихо, мiсяць купався у водi, вечiр був м'який i лагiдний. Такий, як i вчора. Всi вечори iншi, хоч i здаються однаковими; просто ми однаковi у тих вечорах. Схилився на лiкоть, розпростав ноги — вiдпочивав. Йому болiв лiвий бiк, болiв давно, часом затерпав так, що не вiдчував його зовсiм. Дивився, як сходить за Днiпром мiсяць, слухав солов'їв чи й не слухав, бо думки пiшли кудись, як пiхота на приступ. Спочатку вернулися до того, що сталося ниньки на островi. Не мав на майстрових козакiв образи, почувався винуватим сам, хоч i не мiг нiчим зарадити нi їм, нi собi.
Й втiк од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на першу ночiвлю? А далi думка перебiгла: де зустрiнуть туркiв i що робитимуть, скуравши ворога на водi, — попливуть назад чи пiдуть на Буг? Мабуть, пiдуть на Буг. Спалять мости пiд Сороками… Мости треба спалити ще до бою. От коли б Самойлович ударив на той час. Кiш послав йому респонс, в якому розкриває свої замiри. А може, замiри коша спiвпадають iз замiрами гетьмана? Може, через те й одступив од Ладижина, аби приготуватися до великої волейної потреби? Одначе ж… лишив пiд басурманином цiлий край. Лишив мiста i села на поталу вороговi.
В Ладижинi застряв i Сава. Не вирватися вже запорожцям iз Ладижина. I немає в Сiрка сили, щоб стати в полi проти турка. Нема кого послати на пiдмогу. Та й не можуть запорожцi пiти пiд Ладижиi:, коли по Днiпру пливе до Сiчi ворожа ескадра. Спочатку треба зустрiти її. А тодi зайти вороговi в спину.
Може, й Лаврiн поїхав iз Савою? — знову зринає думка. Адже виїжджав iз Савиною командою. А в Тавинськiй залозi його не бачили.
Од згадки про Лаврiна Сiрковi мовби гарячий струмiнець пробiг пiд серцем. Пiшов хлопець, понiс з собою часточку його. Сiркової, радостi. Чи не останню?
Погинули рiднi сини, лишилася в роду тiльки бiла челядь, й нiкому передати шаблю. I шаблю, i самопали, i люльку. Що вiн може передати в спадок дочкам? Хiба що ненависть… Ненависть до ворогiв отчого краю i любов до цiєї стражденної землi. Це єдине, що може передати їм… I вони збережуть їх. Дочки вмiють берегти спадок батькiв. Незгiрш, нiж сини. Якщо вони справжнi дочки своїх батькiв. I передадуть у спадок своїм дiтям. З чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цiй землi чорнобровi й кароокi парубки та дiвчата, нiякими кiньми, нiякими возами не столочити її шовкової трави. Йому запахи волi передав батько. А батьковi — дiд з бабою, котрi втекли од пана в степи й осiлися над рiчкою Мжею. Випалили у степу бур'ян, викопали землянку, не побоялися нi звiра, нi злого татарина. Волю вони цiнували дужче, нiж власне життя. Перед вела баба.
А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в отчому краї. Потоптали, згодували чужинцi своїми кiньми, розтягли по своїх стодолах. Може, й вiн дурить себе весь вiк?
Тодi для чого оця фортеця, отi налаштованi в дорогу думбаси та стерни? Для чого весь вiк мiряв веслами Днiпро, кiнськими копитами Дике Поле? Чиїм велiнням сорок лiт не випускав з рук шаблi? Був пронизаний всiма вiтрами, шмаганий дощами, стрiляний — рубаний по всiх сторонах… Що здобув? Склали голови сини, посивiла од горя їхня мати, в страховi за батька живуть дочки. Повiв за собою братiв, зятiв, односельцiв, кликав усiх, кого мiг. Для чого?
Вже сивi тумани обклали голову, старiсть стоїть за плечима, як старець iз торбою… Боже праведний, чому не любиш її, як я… Мою нещасну сторону! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед iншими племенами? Хiба люд мiй не робочий, чи мало пролив кровi на свої поля?! А може, мало? Мало тобi, рiдне поле, кровi моїх синiв?. Може, тобi ще треба моєї кровi? То скажи, як пролити її, щоб уже довiку було вiльне? Я готовий, боже, битися шаблею i з твоїми апостолами, аби це була остання битва на цьому полi!
Моя душа хоче супокою, тiло спочинку. Але, мабуть, вона не матиме його й на тому свiтi, пориватиметься сюди.
Сiрко важко похилив, голову. З лiтами її все частiше захмарювало тими думками. Вони — мов кулi у зраненому тiлi. Не мiг через них знайти спокою, тихого життя. Оце: нащо жив, що содiяв, — усе частiше ставало перед ним. Бо ж оддавна розмислював своє життя не ях споживання пшона i обшмульгання кармазинових, у п'ятнадцять лiктiв, шароварiв. Давно, ще коли був живий Хмiль, зароїлися йому в голову тривожнi думки й уже не одступалися. Якби жив для кармазинiв, мiг наскладати їх повну клуню, упокорився б, догоджав якомусь володаревi, оддав би йому в услугування душу й шаблю. За такий удар споконвiку платять дорого! Заморськими винами, пампушками в меду, солодкими жiнками. Бери все, оддай нам тiльки солю! I оддають, i сплять у пуховиках, i чорнобровi челядницi стелять постелi. I обертають вiльних козакiв у наймитiв. I гребуть пiд себе, i багатiють. За багатство можуть продати душу.
