ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Вiн одiпхнув од себе невдатного запорожця, хотiв пройти далi, але сiчовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярi, коли хочуть явити непослух дячковi. Й тодi Сiрко, зметикувавши, що так просто йому не викрутитись, метнув зором по натовпi й, нашиливши оком одного горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.
— Не маєте встиду… Вiдаєте самi, куди важимося. За море, в грабськi землi, до турецької столицi. Ось ти, Феодосiю, пiдеш на першого стерна — розривати ланцюги пiд Кизикерменом? Йди, там мiсця стане. Й на розвiдних човнах теж!
Козак лупав бiлими, майже безбарвними повiками. Знав, бiдолаха, що то таке — рвати ланцюги, котрими перегороджено Днiпро. Там кожен сажень води пiд прицiлом гармати, турки стрiляють наослiп й разять геть — чисто всiх. Рiдко коли вдається розклепати ланцюги й цiлими прослизнути далi.
— Чого лупаєш вирлами? — не давав сiчовиковi отямитись отаман. — Язик у тебе гострий, як шабля, а шабля — як язик. Чи тут усi такi? Гей, хто охочий на першого стерна, одходьте до того дуба…
Поки запорожцi, обамбуренi, приголомшенi словами кошового, м'яли ханьки, Сiрко пiшов просто на Явдокима Вершу, й той вiдступив, за ним розступилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив рушницю, яка стояла тут же, бiля дерева, й звiв курок.
— Не пiдходь, отамане, не пiдходь! — закричав несамовито, i бiлки його очей виверталися, й було видно, що ладний на все. — Уб'ю!
— Убивай, убивай, гаде, — скипiв i собi Сiрко й пiшов просто на Вершу, на чорну цiвку рушницi, що ледь погойдувалась у руках козака.
— Не пiдходь, уб'ю! — ще раз закричав Верша й якось дивно верескнув, вiдскочив убiк, в очерет. Сам ховався в зелених хащах, звiдтам стримiло тiльки довге коване дуло.
— Не дурiй, Явдокиме, — суворо, але вже трохи спокiйнiше сказав Сiрко. — Ну ж бо, не дурiй. Я не боюся твого стрiлу, ось моє серце. Але ж за тиждень похiд. I хто поведе козакiв, ти? Отакий дурний i варйований? Отож — бо виходь.
А що Верша не виходив, вiн гримнув:
— Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забоїшся, а я як стрельну, то й iскри з твоїх очей посиплються. — I вiн просто за дуло рушницi потягнув Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сiркових грудей. Явдоким тремтiв, наче в пропасницi, i покiрно йшов за кошовим. Сiрко виволiк його на берег, Явдокимовi руки розтулилися самi, й вiн випустив рушницю. Сiрко поставив її до дерева.
Всi знiчено мовчали.
— Отож воно й є… — мовив отаман скорiше сумно, нiж переможно. Допiру в його очах трiпотiло щось схоже до кпину, але, прогiрклий наскрiзь, кпин згас, й одразу згас запал боротьби, натомiсть у душу напливли сором, досада i злiсть — уже хтозна на кого.
У похмурiй мовчанцi, в супроводi одного лише цехмiстра корабельних майстрiв Сiрко простував уподовж берега. Вiн недовго оглядав човни, наказав веслярам переганяти їх до Сiчi. По тому сидiв на березi, бiля самої води, обхопивши руками колiна. Гнiв одлетiв, лишилися досада й сум. Не раз йому доводилося ставати супроти козакiв, навiть завертати їх пiд час втечi на бойове поле, погрожувати смертю, одначе й тодi почував за собою правду. Вiн не боявся людського тлуму, не боявся лихих слiв, але боявся неправди. А зараз зачерпнув її ковшем з чорного казана. Й пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морськi човни. То було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботi, а по тому закручували веселi грища, й полохали птаство дружним спiвом, i пили оковиту, й реготiлися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а пилки, як скрипки. Й забандюрилася тодi Сiрковi химерiя — збудувати човен потайний, щоб плавав вiн пiд водою, а над водою стримiло тiльки жлукто, крiзь яке спостерiгав би дозорець. Над тим довго потiшалися, реготали, а далi пiшло на суперечку, молодi козаки звалили два дуби, обтесали, приладнали один на другий, приправили дубове жлукто — лаз. А щоб човен не виринав, знизу прив'язали мiшки з пiском. Весла вставили в дiрки й запакували щiлини змащеним жиром клоччям. Човен спустили на озеро, туди сiли козаки… Вiн перекинувся донизу жлуктом за другою спробою. Козаки над силу витягли дубове доробало, обрiзавши косою мiшки з пiском. Одначе тодi нiхто не сердився, не поклав осуги на отамана. А його придумка пiзнiше сповнилася по — iншому. Вони просто перекидали човна й притоплювали його грузилами. Дихаючи тим повiтрям, що в човнi, йшли по груди у водi. А потiм враз виринали перед носом туркiв. Так розклепували ланцюги, якими погани перетинали Днiпро бiля Кизикермена, так знiмали сторожу бiля фортець понад рiчками.
Хтось сiв у травi поруч Сiрка. Отаман скосив очi. То був Верша. Козак помонявся трохи й дiстав кисет. Вдався до звичайного козацького способу примирення, тiльки вельми незугарне й наївно погойдував кисетом козак. Сiрко трохи поморив Вершу, а тодi набив люльку з його кисета. Клацнуло по кременю кругле, iз завивинами кресало. Солодко зачадiв трут. Посидiли, покурили, пiдвелися.
— Брате мiй, брате, — мовив Сiрко — чи ж моя вина, що немає в нас талану?
Помахом руки Сiрко пiдкликав Мiюського, той пiдiгнав дубiвку до крайнього, не викiнченого думбаса, й там отаман ступив у неї.
Вiн сидiв як хмара. Не дивився на сiчовикiв, що, злi й присоромленi, мовчки стояли на березi, не дивився й на Мiюського. Дубiвка швидко йшла по рiчцi, лишаючи за собою пiнявий слiд. Отаман мовчав. А тодi вийняв люльку, постукав нею об нiс човна, почав натоптувати тютюном.
— Добре тому чортовi в дудку грати, сидячи в очеретi, — мовив чи то до Мiюськго, чи сам до себе i покошлав брову. — Одну зламає — другу вирiже.
Мiюський нiчого не збагнув, а Сiрко не розтовкмачував. Показував, куди правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом — по великих рiчках, течiя тут була млява, й Мiюський швидко гнав дубiвку.
Сiрко сидiв нахмарений, Мiюському видалося, що отаман одразу постарiв лiт на десять. Допiру перед корабелами стояв палкий та дужий козак, що йому руки грали м'язами, очi жахтiли рiшучiстю, а зараз плечi зсутулились, зiр пригас, глибше прокреслились риски на чолi та щоках. Перед Мiюським сидiв сливе старий чоловiк, згноблений життям, обкладений клопотами. Йому аж шкода стало отамана.
— З лиха, мабуть, вони… — наважився обiзватись.
— Лiпше було б, якби iз розкошiв, — зiтхнув кошовий. I зажурився насправжки, знав — бо гаразд: найбiльший його статок на цьому свiтi — справедливiсть. I знав також: не богом вона дана, не в колисцi наспiвана — пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не покривити душею, що б тобi не загрожувало i якi б ваби перед тобою не поставали. Здається, просто — ох не просто. Iнодi душа аж стенається, так хочеться їй пiрнути в якусь щiлинку. Бодай на мить. Надто в дрiбному."Це ж для тебе, для тебе, — нашiптує вона. — Для твоїх гараздiв. Забудь про все. Спочинь".
I доводиться проганяти ту ману. Весь вiк проганяти. I ось щойно вiн переступив той невидимий пружок. То вiн гримав не на Вершу, а на власну совiсть.
Трохи розхмарився, коли зустрiли рибалок. Тi саме тягли невiд, двоє йшло попiд берегом, по груди у водi, троє вели друге крило невода човном: двоє гребли, один тримав сiть. Там же, на березi, й солили рибу саламуром iз липового цебра, складали в низенькi, широкi дубовi бочки.
Мiюський бачив, як у крило бiля берега зблиснула бiлим животом величезна рибина, як похитнулися рибалки, котрi брели у водi, як затремтiла сiть. Либонь, те бачив i отаман, бо подав знак. Рибалки на човнi щосили запрацювали веслами, однак вiн ледве посувався, Сiрковi й Мiюському довелося чекати довго. Всiх чекало розчарування — в матнi тiпали хвостами золотавi лящi, великi, як вагани, трiпотiло всiляке iнше риб'я, зiпало ротами кiлька щук, одна — двохаршинна, а тiєї рибини — бiлуги чи, може, севрюги — не було, встигла втекти.
— Тепер вона вам знакомита — впiзнаєте, — спробував пожартувати Мiюський. — Взяток i без неї чималенький.
— З таким взятком заробимо на волоки до постолiв, — сказав маленький одноокий дiдок, цiляючи важким товкачем по головi найбiльшу щуку. Вода йому збiгала з мокрої одежi, дiдок вибивав халяндри.
