ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Мiюський втямив: у тутешнiх рибалок тi ж клопоти, що й у них на Дону: сiль пожирає увесь зарiбок. А ще ж, мабуть, треба заплатити за мережу i десятинне в кошову скарбницю…"Недарма кажуть: добре там, де нас немає".
— Чиї човен i мережа? — запитав Сiрко.
— Гуковi, — похмуро кинув рудобровий, коротконогий дядько, викручуючи штани.
"До лиха спритний канцелярист цей Гук, — подумав Сiрко. — Швидко зiб'є статок. А з вигляду — баляндрас, ферт".
Сiрко з Мiюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекi горби по той бiк долини. В сiрому небi густо в'южило вороння, летiло на острови на ночiвлю. Всi птахи вмовкли, з гущавини долiтала тiльки меланхолiйна пiсня дрозда.
Човна прип'яли на Скарбнiй., навпроти прорубаних у палiсадi хвiрток од нижнiх куренiв. Сiч ще гуляла, толочила гомоном вечiр, сюди, до рiчки, той гомiн спадав приглушеними сплесками. Кошовий зняв з голови важку, оторочену по низу кабаргою шапку, подав Мiюському.
— На. Заслужив. Гарно провiз. Наче графа.
— Дорогувата плата, — зам'явся Мiюський.
— Нiчого. Носи на здоров'я. У мене є iнша.
Шапка була гарна, але великувата."Пiдкладу вербового прутика, вимощу вовною", подумав Мiюський. Вiн подякував i пiшов. Ступав легко, здавалося, йшов не по пiску, а по мощенiй колодами вулицi. У хвiртцi на мить затримався, поправив на головi шапку, зник. Сiрковi чомусь здалося, нiби Мiюський хотiв вернутися й щось сказати, та передумав. А що вiн мiг сказати? Ще раз попроситися в похiд? Одначе, хоч отаман йому нiчого не обiцяв, обоє знали, що на думбаса Сiрко його вiзьме. Отаман розумiв: рiшенець його не простий i може завдати немало клопоту. Адже в боярських грамотах Мiюський записаний" вором", приказнi люди вимагали видати його, а вiн натомiсть вписує його в запорожцi. Допiру Мiюський був просто зайшлим чоловiком, а тепер стає козаком Вiйська Запорозького. Бажання Мiюського отамановi зрозумiле: вiн врештi хоче прибитися до твердого берега, хоч воднораз, як i сам кошовий, не бажає розголошувати те. Й сподiвається, що залишиться невпiзнаний. Недарма зголив бороду й голову, залишивши оселедця. Його й справдi нелегко впiзнати. Сiрковi Мiюський подобався прямотою, нелукавством, хоробрiстю та розумом. Проте вiн ще не вирiшив, куди вписати колишнього донського прибульця. По вiд'їздi Лаврiна отаман ще й досi не мав джури. Щоправда, Мiюський не пiдходив на джуру не тiльки вiком, а й через те, що не випадало йому вертiтися перед очима заїжджого люду. Краще нехай iде в курiнь або в зимiвник.
Мимовiльна згадка про Лаврiна ще дужче засмутила отамана. Вiн уже знав, що Лаврiн не поїхав до дядька — про те доповiв посланець з Тавинської чати, а куди подiвся, не мiг допитатись нi в кого. Найпевнiше — пристав до козакiв Сави й залишився в Ладижинi. Там зараз — пекло. Шкодував, що вiдпустив джуру. Тепер бачив, що в поспiшливiм i раптовiм вiд'їздi Лаврiна щось крилося. Лаврiн останнiм часом був якийсь метушливий. Щось Сiрковi натякав про Лаврiна й невисокий, чорнявий козак з Медведiвського куреня, якого не раз бачив з Лаврiном. Того вечора вiн приходив до Перехреста й, не заставши, — отаман послав Лаврiна дубом на острiв, — присiв бiля кошового на призьбi. I все ходив словесними околясами довкола Лаврiна, котрому" пороблено, тiльки не на зле, а на добре, а може, й на зле, пороблено чарами, од яких нема одвороту", все ждав, що отаман кине йому кладку, а вiн перебiжить по нiй. Отаман знав таких людей, якi мимовiльно, а може, й не мимовiльно поспiшають звiльнити душу од таємниць, котрi їм — немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самi. Їм легшає од того, вони нiби прислуговуються тому, кому переповiдають чужу таємницю. Не любив того отаман i прогнав козака. А тепер шкодував. Принаймнi знав би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведiвському куренi, але не знайшов, вiн теж щез. Може, поїхав з Лаврiном?
Отаман почувався самотнiм. Серед тисяч людей — тiльки погукай — кожен охоче прийде викурити з кошовим люльку. Є серед них i скоробрехи, й хитробрехи, а є й поважнi, такi, що побували за морями та океанами, на горах i в долах, а може, i в самому пеклi, їх цiкаво послухати, з ними цiкаво погомонiти. Й однак жоден з них не годен замiнити йому Лаврiна. Щирий i допитливий, як дитина, джура не раз змушував i кошового лазити п'ятiрнею до потилицi в пошуках нехибної думки, пояснення вчинку, якого, здавалося б, i пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповiдаючи йому свої крутi гори, по — iншому бачив їх сам, й здавалися вони йому не такими осоружними та крутими. Вiн немовби розпочинав з ним друге життя. Одначе якими дорогами не ходили вдвох, Сiрко рiдко коли завертав на ту, що вела до рiдної Мерефи, власної молодостi, залицяння, одруження, родинного життя. Й не через те, що на Запорожжi те не дуже шанувалося. Просто жалiв Лаврiнове сирiтство. Гартував з нього воїна, бо рiдному краєвi потрiбнi не тiльки хлiбороби, але й воїни. А тепер часто думав, що саме в тому не мав правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Україну тiльки звiдси, iз Запорогiв, а не повсюдно, не з кожного кутика її. З Мерефи, Ладижина, Нiжина. I не тiльки вони, а й дiти, внуки, правнуки їхнi. Ось де та причина, що їхня земля увесь вiк не може захиститися од ворога. Ця думка спала отамановi зовсiм недавно, не дає йому жити. Йому її вистачить на весь вiк, що лишився.
Але зараз отаман клопотався iншим.
Чому не наблизив Лаврiна до свого серця настiльки, аби той одкрився йому у всьому? I в останньому своєму замiрi. Хоч який може бути замiр у Лаврiна, парубiйка, котрий, опрiч цеберки з водою, сирна в куренi та канцелярської призьби, не знав нiчого? Яку мiг мати таїну? Й що несосвiтеннiшими видавалися йому такi запитання, то бiльше турбувався Лаврiновою долею. I знову думав про те, що вельми схожий Лаврiн на його молодшого сина, на Романа. Часом дивився на Лаврiна, а бачив Романа: та ж довiрлива яснiсть очей, таке ж гордовите чоло, та ж вiдкритiсть душi й готовнiсть прислужитися товариству. Сiрко не тiльки не натiшився сином, вiн жодного разу не прихилив його голову до своїх грудей, адже був i другий син i було щось iнше, бiльше, в iм'я чого вважав, не мав права на нiжнiсть. На неї мало право серце, це вiн зрозумiв потiм, вже коли Романа не стало. I ось тепер все оживало в Лаврiновi. Оживало, й тривожилася душа, бо пам'ятав: в любовi до Романа було i якесь гiрке передбачення. Йому щось мовби пiдказувало, що син буде з ним недовго. Це саме вiдчуття, ця сама сива пасмуга лежала на душi, коли нещодавно дивився на Лаврiна. Вiн вiдхрещувався од неї, намагався не вiрити своїм передчуттям i не мiг одкараскатися. Вiн тодi думав ще й про те; що всi вони стоять на такому прузi, на такiм життєвiм валу, де можуть погинути щомитi, через те в його голову завiюються такi думки, а серце йому пiдказувало — не про всiх так боляче i так вiщо думає. I тепер вiн не тiльки нудьгував за Лаврiном, я й страждав.
Спогадав джуру, й не хотiлося нiкуди йти. Його нiби виштовхувало щось з гомону, крикiв, подзвону чарок. Не цурався зовсiм чарки, — його срiбного, з позолотою келишка, сiм лiт тому придбаного у Козловi, не заснувало павутиння: часом запече пiд серцем, запалає вогонь у грудях — сама рука потягнеться до нього, — просто хотiлося тишi, хотiлося на самотi попрощатися з тим, чого не треба виносити на люди, що приросло до серця. Й треба ще раз перебрести думкою рiчки, якi потiм долати човнами. Сiчовики п'ють, хто гiрко, хто солодко, i для кожного з них визначенi днi походу, мовби вже кимось примiрянi, обмисленi. Вiн знав, чому запорожцi почуваються так, та iнакше й не могло бути — на те й отаман, щоб мислити за всiх. А в його головi думки вибухають, як пороховi мiни: й те не так, i те треба перемiнити. Вислати дозори берегом чи водою? Йти човнам усiм разом чи роздiлитися на кiлька партiй?
Промайнув кажан, як чорна думка, сховався в тiнi башти. Нiч стояла тепла, ясна, небо нiби засiяне золотими вухналями, понад Днiприщем сивiли верби, з?за яких сходив мiсяць. Мiсячна дорiжка прослалася в турецьку сторону. Старi сiчовики кажуть, що опiвночi, коли всi сплять, тiєю дорiжкою ходить чорт. Од крам — базару долiтало ледь чутне дудонiння — то б'є в барабан запорожець Вус. Вiн гвалтує тишу денно i нощно, барабан замовкає тiльки тодi, коли навiжений Вус спить. По той бiк Скарбної й понад Чортомлнком верби зводились, як чорнi кучугури. Там заливалися солов'ї. Водилося їх у зелених прибережних нетрях гибiль.
