ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Не раз i не двiчi по тому згадував Сiрко Оленку й чомусь згадав ось тепер, i спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає вiн, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, бiлочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську вiру й одружився вдруге, по — чужинському закону — на татарцi. Невiдомi путi господнi i людськiї теж.
…А рiчки й далi котили свої води то в один, то в другий бiк, i напливали спогади, й плив вiн сам, i шумiла пiд вiкном старезна липа, хилила i не могла схилити його до сну.
*****
Сiрко стояв посерединi думбаса, поставивши ногу на барильце зi свинцем, обiпершись рукою об щоглу, на вершечку якої майорiла синя короговка з образом Христа. Десь далеко в степу, вище порогiв, вночi пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутнiй човен рвало з припону, ялиновий помiст пiд ногами погойдувався й скрипiв. Сiркове обличчя було суворе й нiби осяяне невидимим свiтлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очi — змруженi, в них горiли невеликi, але дужi вогники. I в праву, i в лiву руку од отаманового човна — уподовж усього схiдного й пiвденного берега Сiчi, на Скарбнiй, на Павлюку — Днiприщi, на Прогної, — стояли такi самi думбаси та стерни. На них густо цвiли козацькi шапки. Вже й керманичi сидiли на своїх мiсцях, бiля кормиг — по двоє з кожного борту, а на носах, бiля загрiбних весел — пiдотамани. Тiльки на Сiрковому думбасi керманичеве мiсце не зайняте — кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носi, збивши на потилицю синю, в кабарзi, шапку, сидiв Мiюський, пильнував отаманового поруху. I всi двадцять четверо веслярiв також. I бiле вiтрило лежало на помостi, готове по тому ж таки поруховi звинутися вгору й забрати в свої широкi груди всi вiтри Великого Лугу. На неширокiй пiщанiй смузi берега з'юрмились козаки — тi, що лишалися в Сiчi. Й валили через усi вiсiм хвiрток, визирали через частокiл, позалазили на мiстки для стрiльби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Бiля самої води скупчилася пiвча — досугi дiди, кiлька хлопчакiв, два диякони, пiп у святковiй ризi з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо — рожевий пружок на сходi, глянув на небо, пiдвiвся. Стягнув з голови шапку. Луговий вiтерець покуйовдив йому оселедця.
— Панове молодцi, — мовби й неголосно мовив отаман, одначе його почули всi, — не наша в тому вина, що маємо гибiль ворогiв. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожi ребра. Не наша в тому вина, що не гойдаємо на своїх колiнах дiтей, а нас гойдає хвиля днiпрова. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають дiти нашi, доруйновують рiд наш. Подивiться навкруг: орда сплюндрувала нашi домiвки, нашi церкви, нашими жiнками i дiтьми заповнила свої кочовища. А скiльки вона нашого брата запродала на галери i скiльки його порубала: ще не було нiколи на нашiй землi стiльки вдiв i сирiт. Сам бог наказує нам iти на ворога й помститися за наругу i зневагу ймення Христового, за спаленi церкви, за дiтей i матерiв наших. Сам бог наказує визволити з неволi братiв наших. Отож з богом, братове, з богом! — Помовчав мить i додав: — Хто боїться, зiйдiть з човнiв, бо ваш страх може перекинутися ще на декого. — 3 човнiв нiхто не сходив, i Сiрко спроквола махнув рукою. Й одразу ж на носi отаманового думбаса звилася корогва. Заспiвала пiвча, всi, хто сидiв на човнах i стояв на березi, познiмали шапки. Сумно погойдувалася корогва на отамановому човнi, скорбно спiвала пiвча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег i плавнi, заткав простiр до самiсiнького обрiю. Надивлялися на тих, з ким прожили поруч не один мiсяць i не одне лiто, хто, може, не раз заступав побратима грудьми од кулi чи ворожої шаблi, а з ким, може, ввiйшли в гнiв та чвари i тепер прощали грiхи. Пощо грiхи, коли несуть свої життя на бранне поле за найбiльшу святiсть, за рiдну землю та вiру. Щиро молилися, приносили присяги перед куренями на вiрнiсть товариству i безкорисливiсть: "Скарай мене, боже, тепер i потiм, якщо я покину в бiдi товариша i кинуся до втечi, щоб урятувати власну душу… Присягаю господу — богу перед святим євангелiєм, що, будучи в нинiшньому походi з кошовим отаманом Сiрком та iншими старшинами, полковниками та осавулами походними при побиттi ворога i де трапиться, здобичi вiйськової не приховаю, купно з усiма стоятиму в бою i купно вернуся на Чортомлик".
Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива сльоза покотилася по щоцi. Бо ж не всi повернуться, не всi. На велику вiйну йдуть. Не всi шапки квiтнутимуть, коли човни приставатимуть до цього берега. А деякi й не пристануть, згорять у батальному вогнi або потонуть. А в кожному човнi — знайомi обличчя, знайомi очi, знайомi усмiшки. Сiрко вiдчув, що i йому стислося серце, загупотiло десь вище, нiж ранiше."Може, не вернемося", — пропливла сумовита думка."Дурницi. Старiю", — прогнав її. Ще не скiнчила спiвати пiвча. Сiрко вийняв з?за червоного китайкового пояса булаву, махнув нею в лiву i праву руку. Бризнув з валу вогонь, ще раз i ще, й покотилися плавнями гарматнi луни. Знялося гайвороння над крам — базаром, закружляло в повiтрi. Гарматнi стрiли заглушили брязкiт ланцюгiв та стукiт гакiв. Злетiли весла, важко, з хлюпотом разом упали в воду, вона завирувала, свiтлими, в бiлих пузирках струменями попливла вподовж бортiв. Короговка на отаманськiй щоглi нагнулася, прощально замаяла крилом i то хилилися, то випростувались у човнах козаки, долаючи течiю Скарбної, прямуючи до широкого Днiприща, на бистрiї води, пiд високе небо.
Прощавай, Сiч — мати, нехай тебе охороняє пресвята богородиця. Шапки полетiли вгору, — там, у човнах, i тут, на березi, — то останнє прощання. А чиясь червоноверха, з крайнього човна, впала на воду, загойдалася й попливла, мов багряна квiтка. Скарбна пiдхопила ii, обкрутила кiлька разiв на мiсцi й понесла в протилежний од човнiв бiк, що швидко линули Днiприщем, залишаючи за собою пiнявi слiди. Над Днiпром плив довгий журавлиний ключ.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча.
Хоч у першу годину й була та звiстка як градова хмара. Похмурi, зi згнiченими серцями, сходилися оборонцi на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, бурмiстр, молодий пiп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх i подив усiх отець Сильвестр пiдняв замiсть хреста шаблю й прорiк:
— Козаки, ми очистились од скверни; однинi серед нас нема зброднi, нема зрадникiв. — Вiн гнiвно, тiльки губами, всмiхнувся, i та усмiшка вiдбилася на лезi шаблi. — Станемо всi приборно до оборони, й господь — бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на помiч лiвобережцi. А що протопоп передався султановi, то його вже давно навiдував нечистий.
I всi ще раз пiднеслися духом i поклялися загинути, але не здаватися басурману, i в усiх очах полум'янiв один звитяжний вогонь, i туг, у гуртi, смерть здавалася не страшною. Лаврiн стояв у центрi натовпу, дивився в очi побратимiв, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потiм вiйт запропонував обрати собi полковника.
Козаки й ладижинцi обрали полковником Анастаса Дмитрiєва. З ним за три валечнi днi оборонцi одбили ще чотири ворожi налоги. Другого дня по Мурашковiй втечi просто до Бершадської брами пiдскакав на гнiдому конi турок i кинув стрiлою через стiну листа. Поки козаки опам'яталися, турок був далеко. Листа складав могилiвський полковник Гоголь, той, що пiддався султановi й ходив у його обозi. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оцi: страхав незлiченними силами, погрожував карами, прихиляв усiх здаватися, обiцяв помилування, а Анастасу ще й милостi — зробити начальним чоловiком та тримати в достатку. Дмитрiєв порiшив тих ворожих спокус не являти нiкому, листа порвав, а Гоголю одписав: "Воля ваша, грiхи вашi на ваших головах. Надiю маю на бога, й виручка нам iде, а ти, Гоголю, басурману, диявольському догiднику пiддався, йому i служи!"
