ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Цей респонс понiс у ворожий стан старий козак Снiтка — Анастас сподiвався, що йому вдасться бодай щось розвiдати там.
Снiтка не вернувся, натомiсть турки прислали свого посланця, сирiч вивiдача, з котрим прийшов i Мурашкiв челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскiльки челядник перед смертю сказав, що Снiтковi турки завдавали найлютiшої муки. Одначе й турок жодного виводу о собi не дав.
Потому боронилися ще чотири днi. В мiстi палали пожежi — їх уже нiхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею — лютували голод i смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе — морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив бiля хворого. Найбiльше помирало дiтей. Вже не ставало й дощок на труни, покiйникiв ховали без вiдправи, закутуючи в рядна.
Гарматна стрiлянина не вщухала нi на годину, жiнки та дiти тулилися в льохах i ямах, вилазили звiдти, тiльки щоб погребти померлих. Старшинська бiла челядь юрмилася в замку. Козаки волiли лишатися на валу, дивитися в очi вогневiй та шабельнiй смертi було легше, нiж голоднiй i моровiй. Туск i зневiра стояли в їхнiх очах. Якщо й оглядалися в пiвнiчний бiк, то в безнадiї.
У ровах загнивалися трупи, коли повiвав захiдний вiтер, сморiд стояв — не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кiнськими кiстками, виловили всiх голубiв бiля церкви, а також горобцiв i ластiвок. В мiстi об'явилися грабiжники, вбивали людей за коробець борошна, i впiймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втiха, одна надiя, що й ворог доїдає рештки запасiв.
Анастас Дмитрiев вимiркував комонну вилазку через Бершадську браму — з того боку турки майже перестали пильнувати, але мiщани їх не пустили."Йдiть пiшi, — сказали, — а на конях ви втечете". А пiша вилазка — не вилазка, треба було промчати од брами до лiсу в одну мить.
Пiзнього вечора з п'ятницi на суботу ладижинцi знову бачили лихе знамення: по небу бiг вогняний кiнь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слiд. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрiлою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподiвався на захист гетьманських вiйськ та втiкав на лiвий берег: гетьман одступив аж за Днiпро. Сотник Падалка родом iз Ладижина, торiк разом iз Тетерею передався Самойловичу, руку впiзнали писар i вiйт. Городова старшина враз стратила вiру, поклала одчинити туркам браму.
* * *
Голубий, на двi половини, шовковий гетьманський намет стояв пiд дикою яблунею. Яблучка були ще зеленi, не яблучка — бубочки. В гущавинi гнiздилися плиски, якi вже насиджували яйця. Птахiв розполохали гомоном, а потiм вони вернулися, сiли на гнiздо, але пташата, либонь, вже не виведуться — яйця захололи. Намет стояв у невеличкiй долинцi, перед наметом височiв пагорб, з якого видно в обидва боки лiвий днiпровський берег, а також берег протилежний, правий — високий, гористий зi стрiмкими кручами, зi схожими на могили горбами, мiсцями лисими на макiвках, а подекуди порослими лiсом. На горбах iнодi з'являлися верхiвцi, маленькi, наче шаховi фiгурки на дошцi, й зникали."Не птахи, не перелетять", — думав гетьман. Одного разу троє вершникiв на низеньких, буланої мастi конях спустилися до самої води, прогарцювали пiд кручею, пустили по стрiлi i щезли. Стрiли не долетiли й до половини Днiпра. Либонь, вершники й самi знали, що стрiли не долетять до табору — в такий спосiб виявляли зненависть i зневагу. Табiр розкинувся в лiву сторону од гетьманського намету — сердюки, гармашi, далi все iнше вiсько, а ще далi — стрiльцi князя Ромодановського, донцi i калмики. Пiд берегом стояли бiльшi й меншi човни — їх зiбрали по Днiпру. На них три днi тому переправилося на цей берег вiйсько. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по той бiк, аби в слушну годину можна було рушити в похiд, Самойлович його ледве переважив."Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнiв, як вiдомо, б'ють", — буркотiв гетьман пiд нiс, але так, щоб нiхто не чув. Тепер був спокiйний. Спробують турки переправитись — переб'ють їх по частинах. Роз'їзди пильнують по Днiпру на кiлька миль угору i вниз.
Самойлович лежав на пагорбi на купi попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знiмав. Кашлюк напав дуже до речi. Попив джерельної води, й той напосiвся. В присутностi московитiв, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легенi. Якщо покличуть до одвiту — хо — рував, не мав сили вiддати всi належнi розпорядження! Вiн i ранiше часто вдавав хворого. Боявся заздрощiв i через те крiзь i всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсiли болячки: коле пiд серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова."Всi думають: щасливий чоловiк Iван Самойлович. Яке там щастя! Жiнка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха… ще й кольки в животi. Нi випити, нi з'їсти… Оце випив з вами, а тепер всю нiч скиглитиму, як собака". Йому спiвчували, його пропускали нагору. Ще й пiдсаджували."Нехай лiзе, йому недовго". О, то не проста наука. Їй вiддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церквi, гаряче молився богу, i раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненiсть, що сягне високих порогiв. Просив їх у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й вiн не сидiв склавши руки. Вiн уже тодi знав: у будь — якiй грi виграє той, хто грає упевнено. Є гравцi вдатнiшi, дужчi, але виграють тi, якi спрямували себе на виграш. Досягти його будь — якою цiною. I — досягають. Хоч, якщо сказати правду, тодi вiн ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя — вгору i вгору. Вiн не жив. Iншi жили, а вiн лiз по щаблях. Кожен з них — видивлений i вивiрений, гетьман завжди сягає наперед оком i розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким i скiльки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебiльшого вдавав простака. Простакiв не бояться, їх люблять, їм спiвчувають…
Тепер вже бояться i його. Тi, що пiд ним. А в самого вiра у власну непомильнiсть i мудрiсть з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибинi душi став побоюватись нескiнченних удач. То таки страшно: до рук iде тiльки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде — страшно. Не був слiпцем: досягнув верхнiх щаблiв не особистою хоробрiстю i не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вмiти вибрати з колоди… То вже iнша справа. Вiн вибирав. Тепер у нього на руках усi козирi. Одначе справжньої радостi немає. А чому немає? Адже — на вершинi. А клопотiв не поменшало, навпаки — побiльшало. Хоч би оця вiйна… Забандюрилося царевi — йди на вiйну. Пiшов… Здавалося б, тiльки тепер i пожити. Досягнув того, чого й не сподiвався. А що воно йому дає, оце верховiття? Для чого так шалено i страшно напружувався? Може, щастя й полягає тiльки в отому — братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя… Жодної хвилини перепочинку — не встиг вiдхекатись, а очi пасуть наступний щабель. I жодної насолоди: думки тiльки про те, щоби хтось не обiгнав, не пiдпиляв щабля у драбинi, не стягнув за полу. Дозволити собi якiсь насолоди — боронь боже, треба бути взiрцевим. Що ж вiн має в кiнцевому рахунку? Нiчого. Щоправда… Мудрi кажуть: чим вище ти зiйшов, тим ширший виднокiл i бiльше можна зробити для людей. Зробити бiльше… Гм, гм… Тi мудрецi бачать не далi власного пупа. Ось i вiн, гетьман, — увесь у шорах обставин i може зробити стiльки, скiльки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик:
— Ваша вельможносте, князь!
Вiд березового гайка, що рiс на крутосхилi, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгiм каптанi — схожий на жердину, на яку повiсили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрiльцi. Князь ворухнув рукою, стрiльцi залишилися бiля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав пiдводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сiв i сам. Простягнув ревматичнi ноги. На його чоботях жовтiв пилок з трав, що саме квiтували.
