ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Харку, Ждане, — гукнув Самойлович. — Соку боярину i менi.
За хвилю пiдiйшли челядники Харко i Ждан, принесли дубове барильце i два корячки. Сiк треба пити з корячкiв. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцiєю, похiдними стiльцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету i всiляким iншим начинням — чотири парокiннi вози. Харко та Ждан вточили соку й вiдiйшли вбiк. Березовий, настояний на липовому меду сiк приємно заломлював зуби.
— То як, покращало тобi трохи? — одпиваючи маленькими ковтками терпкий напiй, запитав Ромодановський. Очi в боярина втомленi i досвiдченi, вельми досвiдченi, i гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вiрить вiн тим очам, як i всiм iншим. Й через те вiдказує:
— Трохи покращало.
А через те, що втомленi, йому здебiльшого вдається переважати боярина на свiй бiк. Самойловичу здається, князь розумiє все, тiльки вдає, буцiм чогось не дотямковує, буцiм йому не вiдомi всi складностi тутешнього життя, тутешнiх стосункiв, звичаїв, i через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрiсть. В свою чергу Самойлович розумiє: так краще, так вигiдно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять рокiв уже перемiряв цi степи вздовж i впоперек. На радi в Переяславi стояв перед народом на ганку за плечима московського попа, на радi в Нiжинi пiдносив Брюховецькому булаву, пiдсаджував на високий схiдець Многогрiшного й зсадовив також… У Москвi йому вiрять i багато чого йому прощають. Дасть бог, простять i цього разу. Та, власне, й прощати нiчого. Нiякого проступку вони не зробили, нiякого злого вчинку теж.
Мовби у вiдповiдь на тi гетьмановi думки Ромодановський розiмкнув вуста.
— Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Iз зазубнем вiн… I кров сочиться.
Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночi. Троє їх перехопилося через ладижинську стiну, троє скрадалися болотом понад Сiльницею, двоє загинуло, а один проповз помiж татарськими дозорами, турецькими наметами i вибрався на волю. Двiчi втiкав i втiк од ногайських ватаг, якi грабували Подiлля, допався коня i мчав пiд Черкаси, а звiдти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Днiпрi, сторожовi козаки кинулися в пiтьмi човном на волання i виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархiм Губа сказав, що цидула, яку вiз, розмокла у водi й загубилася, але всi ладижинцi, й козаки гетьманськi, i сiчовi, i донськi волають допомоги. Кулi й порох кiнчаються, в мiстi лютує голод, тримаються вони з останнiх сил. I ще багато iнших страхiть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу пiд варту, щоби нiкому нiчого не розповiдав, не пiдривав бойнiй дух вiйська.
Гетьман мовчав, i боярин казав далi:
— Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, вiйну ведемо.
Вiн казав" ми" й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманiв план, що опирався тому плановi з самого початку. Одначе опирався не вельми. Мiг би стати на своєму…
Не мiг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його вiд рiшучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом… Взялася, проте не зовсiм. Понад сiм лiт мучиться в турецькому полонi бояринiв син Андрiй. Кожного разу, коли турки вирушають у похiд проти Росiї, беруть його з собою. Знають, що супротивним вiйськом кермуватиме Андрiїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова — утримуватиметься вiд рiшучих дiй."Хоч би вже якийсь кiнець, тiльки швидше", — iнодi думає боярин i лякається тiєї думки.
Про все те вiдає гетьман. Проте жодного разу навiть натяком не дiтнувся князевої болячки, i Ромодановський цiнує ту тактовнiсть.
— Князю, Григорiю Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всi небеснi сили i сили земнi були на боцi адвер — сора. Та й власнi його сили… Надто вони великi й потужнi. А що було б, якби потерпiли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так — вiйсько з нами, все вiйсько. Приспiє час… Вiр менi — приспiє. Виснажиться султан пiд Ладижином, стратить вiру i впевненiсть, а ми тодi й наляжемо.
— А вигубить супостат увесь край? — мовив Ромодановський.
— А пiде вiн на Київ, на Москву? Адже такi недишкретнi плани лелiє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин… Не сила наша. Чимось треба й поступитися.
— Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанiю в Москвi, — слабко опирався князь.
Все, що говорили допiру, перетерли в мислях i в розмовах багато разiв, на новий рiшенець жоден з них не був готовий, розмова добiгала краю мляво. Гетьман говорив i дивився щиро, князь не до кiнця вiрив у ту щирiсть, i все ж почувався певнiше, як вона була. Та й таки ж його правда — про найближчi замiри адверсора вони нiчого не знають. Козаки були впiймали в степу двох кiнних татар, учинили їм допит, але тi твердили, що вони — мирнi люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вiрили, бо знайшли iншу цидулу од калги невiдомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцiм велено оддати її Дудцi — так i не дознали козаки од них правди. А що то татарськi воєннi вивiдники — сумнiву не мали.
— Вiйсько ми не розгубили. Воно все з нами, — мовив гетьман. Вiйсько, якому нiчого не загрожувало, розкошувало на березi великої i могутньої рiки. Козаки купали коней, купалися самi, ловили рибу i варили юшку зi смачних днiпровських судакiв та лящiв. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода пiдмила корiнь, i воно впало iз кручi), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе дiти. А на березi, на невисокiй кручi, стояв Ждан i дивився на тi грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вiльний днiпровий вiтер навiяв йому в груди звитяги, й вiн мрiяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на вiйну, i гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, i пiдуть громити осоружного турчина й драпiжного татарина, i в'їжджатимуть уадiста i села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, i в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покриє себе звитягою i славою.
*****
Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврiн i Кайдан вилiзли на нарiжну башту. Перелiзли на уступ стiни й розпласталися на теплому, нагрiтому за день сонцем камiннi. Гнанi вiтром, в небi пливли рванi хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро мiсяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бiк Бугу горiли вартовi багаття, праворуч, по цей бiк рiчки, вниз по течiї палало Пiдгiр'я — дальнiй куток Ладижина, й на воду падали багрянi вiдсвiти. Вони сягали аж сюди, до фортецi, де шаленiла кручiя i вода червонiла, як кров. Темнiшим був лiвий бiк Бугу — попiд берегом росли густi кущi, кидали на воду волохатi тiнi.
Вибрали цей шлях до втечi, бо знали: тут найменше ворожих дозорiв. Проте чигали iншi небезпеки. За багато лiт вода пiдмила берег, стiна фортецi спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигинi, клекотiв вир. По тому березi стояли орди. Їхнiй стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленiла й стрибала по гострих камiнних зубах. Хто вiдважиться кинутися чортовi на зуби!
Вони вiдважились. Лежали голi на ще теплiй стiнi, обмацували руками камiнь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скрученi вдвоє вiжки, ремiннi й мотузянi.
— Знайшов, — прошепотiв Кайдан i почав прив'язувати мотузок. — Спускайся перший. Ти легший…
Нелукавий i щирий Кайдан пропускав Лаврiна наперед, бо сам був майже вдвiчi важчий, боявся, аби вiжки не обiрвались й вiн плескотом, своєю смертю не перетяв шлях до волi Лаврiновi.
— Вiщує менi серце — не випливу я, — пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лаврiна обличчя. В цю мить зблиснув мiж хмар мiсяць освiтив його чубату, вусату голову, лискучу щоку.
