ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Лаврiн, звичайно, навiть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв собi обiзватися до неї жартом, а не одважувався подивитися в її очi — соромився свого хворого виду, своєї кволостi й немiчностi, та й видавалася вона йому дiвчиною незвичайною. Тiльки коли думав про неї, теплiло в грудях i ставало затишно на серцi. Вiн i зараз подумав про неї й усмiхнувся.
Гарно Лаврiновi ловити губами сонячнi променi, гарно слухати перепела, що пiдпадьомкає за хатою в пiдрешiтку, гарно дивитися на рудого кота, який пантрує на горобцiв, а на Лаврiна позирає насмiшкуватими, застережливими очима, мовляв, не заважай, не втручайся не в свою справу. Тiльки на Захарка Лаврiновi дивитися важко — в головi невiдступне роїться думка, що хлопець вже недовго житиме на цьому свiтi. Так вважають усi, хто бачить Захарка. Кажуть, що це йому за грiх — рiс кабешним, свавiльним хлопцем, не мав нi втриму, нi спину. Десь закиркав пiвень i закрутився посеред двору з переламаними ногами, вибiгла з хати господиня, а в городi тiльки коноплi ходять хвилею, й не з лиха здогаду, за ким вони гойдаються. Обтрушенi яблука, покраденi кавуни, розполоханi конi — все то Захаркова робота. Нiчого вiн не боявся, нiякi погрози не могли вгамувати його. Хвороба враз притишила Захарка, вiн став понурим, i боязким, i колючим, як потолочений бур'ян.
Лаврiн оглядається по двору. Подвiр'я широке, згарцьоване кiньми, тiльки попiд тином зеленiє вiхтями трава та попiд самими вiкнами прослався зелений килимок споришу. Корчма в кiнцi довгого двору схожа на всi iншi корчми: в лiвiй половинi покiй i комiрчина для приїжджих, в правiй — шинок з бiдненьким шинквасом i великою пiччю, яка грiє i в хатi, де живуть сестри (на печi спить Захарко, лаз на пiч звiдти ж, з кiмнати господарiв), посерединi — повiтка для коней. З лiвого боку двору — хлiв i рублена комiрка, в якiй зараз замешкав Лаврiн, з правого — клуня. За хатою — сад, i город, i чималий лужок, по якому тече невелика рiчечка, що впадає в Мрячку. Понад рiчечкою — верби, й осокори, й кущi калини. Маленький рай, нинi вiн оповитий дрiмотливою та спекотною млостю. Навiть морiжок в кiнцi двору порудiв.
Лаврiн ще раз усмiхається сонцевi, своєму одужанню i повiльно рушає з двору. Йому хочеться випробувати себе, вiдчути себе здоровим, аби вирушити далi в путь. Ступає босими ногами по попеченiй сонцем стежцi й почуває, як тисячi голочок пошпигують у пiдошви. Пошпигують тонко, приємно.
Село придрiмало, село перечiкує спеку, але воно живе, i Лаврiн жадiбно вглядається в його життя. До того ж вiн стiльки довiдався про нього, хворiючи (порозказувала Хотина, вона не тiльки весела, а й балакуча), що зараз його поймає гостра цiкавiсть. Оце ось подвiр'я Маландiя Куцого. Маландiй — чоловiк важкий, понурий, пiдозрiливий, нi з ким не водить компанiї, не родичається навiть з найближчою рiднею, не любить, коли до нього приходять по позички, i взагалi не любить людей. Вiн i сам якийсь невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або вирубаний з куба, — плечi широкi, тулуб короткий, руки товстi й чiпкi (таким його намалювала Хотина, таким його побачив Лаврiн). Щоправда, обiйстя ще не зовсiм Маландiєве. Живий iще Маландiїв батько Улас, вiн глухий, покорчений простудними хворобами i майже не злазить з печi. Одначе старечi синi пальцi ще тримають кiнчики родинних вiжок. Маландiй давно б видер з покорчених пальцiв вiжки, та ба… Улас десь приховав торбину з грiшми, а де, не знає нiхто. А сам Улас не каже, вiдає — ледве признається, Маландiй йому i їсти не дасть. Маландiй сто разiв перемацав батькову постiль, облазив комору, попроштрикував колiйським ножем всi стрiпки на горищi, в клунi, в хлiвi i сажi — усе марно. Приступав до Уласа круто, погрожував заморити голодом, але Улас затявся: "Я скажу перед смертю". — "А як не встигнете?" — "Встигну. А нi, наведе на слiд бог". Не менш круто приступав до Уласа Маландiїв син, Харитон. Харитон — викапаний батько. Такий же натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на пiдборiддi, й такий же глухий серцем i крутий вдачею. Немовби в жарт, а насправдi боляче крутив дiдовi пальцi й мовби ненавмисне висипав на кожух жар з люльки й погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не признається. I теж вилазив усi стропила i обстукав усi плахи в хлiвах i коморi. Власне, Лаврiн i думає про все це через Харитона. Бо ж вельми часто заникує вiн на подвiр'я Тоцьких, товчеться там уранцi i ввечерi i, як давно здогадався Лаврiн, неспроста. Вдає, що забiгає по — сусiдськи, а крутиться бiля Хотини. А вона при його з'явi щоразу хмурить брiвки i одвертається. Кiлька разiв Харитон заникував i до Лаврiна. Сiдав на тому ж високому порозi й запитував: "Ще кашляєш?" I кривив великi, вивернутi, червонi губи. Лаврiн розумiв, що то жарт, i вiдказував: "Кашляю". — "I всi на тих ваших Запорогах такi здохляки?" — знову запитував Харитон."Є ще гiршi, — вiдказував Лаврiн. — Але перерубують навпiл i отаких костистих, як ти". Харитон прискалює зизе око."I не пiдвереджуються?" — "Нi. А є серед них i такi спритники, що одним помахом вiдрубують язики, якщо тi дуже гострi. Ледве висунеться з рота…" — "Ти ж того не вмiєш?" — "Не вмiю". Так вони зав'язують балачку. А далi Харитон, як i всi iншi парубки, починає розпитувати про Сiч, про Великий Луг, про козакiв. Скрiзь, де тiльки заявиться запорожець, його розпитують про Сiч. Всю надiю покладають на неї, адже на її рiчках i зарiчках, по її шовкових травах гуляє воля, там немає пана, не свистить над чубатою головою наган i не грузнуть порепанi ноги в панськiм чорноземi. Щоправда, Харитон тiєю волею не вельми переймається, його ноги в ялових чоботях i мiряють свої гони, але й вiн, розказуючи про держателя села пана Григорiя, оглядається на дверi.
— Зустрiчали ми його хлiбом — сiллю на вишиваному рушниковi, щоб уберегтися вiд його лютостi, щоб щадимiший був. Хлiб тримав дiд Тодось та недогледiв, з?за його спини ухопив той хлiб зубами сотницький кiнь, Григорiй розсердився й так уперiщив старого ручкою нагайки, що той i кавкнув посеред дороги…
Харитон прискалює око, буравить червонястими зiницями Лаврiна. Перехрест бачить гаразд, що вiн чомусь недолюблює його.
Але чому?
Небавом Лаврiн дiйшов до церкви. Вона нова, дерев'яна, з дерев'яною дзвiницею, чимось навiть схожа на сiчову. I — на замку."Запечатана". Бо пiп у кожнiм казаннi проклинав туркiв i вельми негречно вiдгукувався про гетьмана. Тепер хрестить, вiнчає та вiдпускає грiхи потайки у себе в хатi.
Вiд церкви Лаврiн вернувся до корчми. Навiть не дуже захекався. Можна, подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав i про те, що отак одразу поїхати не зможе. Довге лежання мусить одробити в корчмi. На це кiлька разiв натякала Улита. Настають жнива, а в них у дворi немає чоловiка. Жнива ж тепер важкi й короткi, треба зiбрати все за кiлька днiв, разом з усiма, щоб не запопали татари. Бо хоч державець їхнього села Григорiй Дорофiйович Дорошенко — приятель самого хана, i мають вони грамоту, по — татарськи писану, й заказано татарам кривдити селян, але ж хiба закажеш те усiм ватагам. Розбiйнi татарськi ватаги гуляють пiд самим боком, багате село Татусi їм, як голодному псовi, що на прив'язi, шмат ковбаси. Незглянешся, як обiрве ретязь. I ще з однiєї причини не поспiшав Лаврiн: корчма — при битiй дорозi, чимало люду обертається в нiй, може, хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дiвчину.
Жнива й справдi були поспiшливi, важкi i не схожi на всi iншi жнива по Українi. Не в плахтах, не в намiтках виходили жiнки та дiвчата, а в чорних запасках i чорних хустках. Тiльки Хотина одягла червону керсетку з червоними китичками, нашитими на нiй, жовту запаску, квiтчасту плахту, двi товстi, пов'язанi синьою та червоною стрiчками, коси покрила жовтою хусткою, через що вiд матерi та тiтки на неї посипалася злива докорiв.
Жiнки пiдганяли Лаврiна, пiдганяли Хотину. А дiвчина мовби й не чула їхнiх докорiв, обкрутила першу горстку довкола руки й заткнула за пояс."Господи, допоможи нам узяти в руки цей хлiб святий i схорони од хвороби, поки обiжнемося… I на потiм теж". — I чомусь подивилася на Лаврiна. Не було по тому й гучних обжинкiв — не одягали дiвчата вiнкiв, не несли снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку" святому Петру на бороду" й пов'язала стрiчкою. Й за те знову ж мала од матерi: "Святий Петро цього разу обiйдеться й так". Улита сварила дочку, а сама знай поглядала на могилу Бiла Грудь, на якiй стояв хлопець з вiхою, щоб подати знак, як забачить татарську ватагу. Рушницi й шаблi в косарiв лежали на возах. I одного разу взялися косарi за рушницi та шаблi, але потiм виявилося, що попiд горою проїхали козаки — правували iз Запорожжя в Чигирин.
