ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Таж очерету немає, — спокiйно вiдповiв чоловiк, i той спокiй дратував найдужче. Лежить собi отакий котяра на печi, дiти свiтять голодними очима, жiнка змиває, либонь, останнє пщiнце на кулiш, а йому все до холери.
— Вкоси.
— Коса затупилася.
— Нагостри.
— Гострило вкрали, — i щирив зуби.
— Тодi — язиком. Вiн у тебе дуже гострив, — з серцем кинув Сiрко, й Лаврiновi, хоч i сам почував роздратування й виглядав у вiкно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку — суперечку, вона виникла з нiчого, та й таки ж вони з отаманом гостi в чужiй хатi, i не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тiльки вiтер, й лило наче з вiдра. Розкололися небеснi ночви, й нiкому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривiтнiй, тiснiй, вологiй хатинi. Господиня зварила кулiш i насипала двi миски: бiльшу — своїй сiм'ї, меншу — гостям; Сiрко розв'язав шкiряного мiшка й дiстав ковбасу, сало та книшi, яких їм накидали на якомусь весiллi, а також гранчасту пляшку з оковитою. Дiти свiтили на тi наїдки голодними очима, витягували шиї. Сiрко спершу запросив дiтей, покраяв паляницю й розiклав уздовж тесового, без обруса, столу товстi лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тодi вiдiткнув корок у пляшцi й покликав до столу господаря:
— Йди й ти, вона мiзки промиє.
— Вони в мене чистi, — мовив чоловiк i заворушився. Тодi до нього скочив найстаршенький, лiт дванадцяти, хлопчик i допомiг батьковi зсунутися з печi. Виявилося, у нього немає лiвої руки та правої ноги. Враженi, козаки поклали ложки. Розгледiли також, що чоловiк тiльки здалеку був схожий на кота, насправдi ж йому щоки позападали, i довга шия була худа, по нiй перекочувалася темна грудка борлака. Вiн спокiйно вмостився на лавi i взяв правицею чарку.
— За дощ, що загнав до мене гостей.
Запорожцi випили мовчки, i Сiрко, який не любив ходити околясом, запитав:
— Де це тебе?
Господар кутуляв ковбасу, його очi, промитi горiлкою, засвiтилися.
— Дорошенко потяв ляхiв, а ляхи — мене. I ще зi сто таких, як я.
— В бою вони тебе захопили?
— Та де там, у обозi. Ще й туди мене кгвалтом погнали.
— Коли б не ховалися по обозах… — мовив Сiрко, i Лаврiновi чи не вперше в життi стало незручно за отамана.
Невесела була та вечеря й лихим спання у вологiй одежi, на розперезаному кулi соломи. Обсушитися було нiде, замiни не мали, i господарi не мали нiчого, аби дати їм для перемiни. П'яний господар спiвав увi снi й гомонiв щось, i Лаврiн не мiг заснути майже до ранку. Десь у запiллi шкреблася миша, й цвiркуни немудро музичили пiд пiччю, одначе так голосно, що здавалося, цвiркає щось у головi, й кльокали зi стелi в ночви краплi. Козаки не чекали снiданку, посiдлали конi й поїхали.
Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмi на постiй, Сiрко не знайшов у кишенi капшука з грiшми. Лаврiн гаразд знав того капшука: на ньому вишитi два пiвнi, що б'ються. Отаман ляпав себе по холошах штанiв, роззувся, повивертав усi кишенi — капшук пропав, i довелося йому вiддати за ночiвлю шитий срiблом пояс. I далi їхня путь була важкою, спродали все, що мали, й добувалися назад на охлялих конях, голоднi та зачучверiлi. Звичайно, Сiрко мiг вдатися до когось iз заможних козакiв за позичкою, але позичок не любив.
Всю ту притичину Лаврiн забув одразу по приїздi, й звiялася б вона з його пам'ятi назавжди, коли б… коли б наступної весни не прибився до Сiчi ченчик з Вовчого Каменя та не розповiв про чудо, яке сталося в їхньому селi торiк на другу пречисту в хатi значеного ляхами козака Сокирки. Полягли господарi в хурiю спати, прокинулися вранцi, а пiд образом богородицi лежить капшук, повнiсiнький золотих талярiв. Лаврiн знав, що ченчики вельми люблять розповiдати про чуда, iнодi самi їх вигадують, отож не полiнувався й сходив до нього й запитав, який був той капшук; Ченчик сказав — зелений, шовковий, а на ньому два червонi пiвники, що б'ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тiльки талярiв там було не стiльки, як казав чернець, бiльше мiдних чехiв i срiбних алтинiв, але були й таляри. Лаврiн смiявся подумки, пригадуючи, як щиро ляпав себе по кишенях Сiрко i як щиро бiдкався за пропажею. Сам, бач, залишив, а його дурив, як маленького. Все те в одну мить спливло в Лаврiновiй пам'ятi, якийсь час вiн роздумував над тим, а що не мав капшука з талярами, то пiдвiвся й сказав.
— За жито не турбуйтеся, тiтко. Викошу вашу ниву, — пообiцяв i ледь почервонiв, бо назвав Гапку тiткою, хоч вона ж була ще зовсiм молода, тiльки змарнiла на лицi.
Сiв на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то вiн дивиться на її ноги, i пiдгинала їх пiд воза.
А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пiшов до Бiлої Грудi. Улита i Христя вiдмовляли його, навiть трохи сварили, але за нього заступилася Хотина, ще й спорядила Лаврiновi торбу. Гапка пiшла з Лаврiном — в'язати (хлопчик, дякувати боговi, одужав), а пiд обiд на поле прибiгла Хотина, i вони втрьох до вечора впорали нивку. Верталися вже при мiсяцi, тепла порохня лоскотала Лаврiновi та Хотинi босi ноги (Гапка тривожилася за дiтей, побiгла попереду), й тепло було на серцi од впораної нивки, й Хотина дiткалася тугим плечем його плеча, й щедро свiтили на небосхилi зорi, й десь скрикувала птиця — нiчниця. Лаврiновi було й гарно од тих дотикiв, i трохи тривожно, i щось зупиняло його думку.
Обжинкiв село не справляло, бiля корчми зiбралися тiльки хлопцi та дiвчата. Молодiсть — то таки молодiсть, за всiх влад i лихолiть вона минає, i молоде серце чує те спрагло та поспiшає взяти, що може. Купили на парубоцькi грошi горiлки, купили двi паляницi, в'язку таранi — розстелили в кiнцi саду пiд вербами хустку, поклали все це на неї, винесли ослiнець для музик i гуляли. Музик — тiльки двоє, бас i скрипка, й танцювали дiвчата мало, а спiвали багато. Здебiльшого сумовито. Бiля садового перелазу розiп'явся на двох кiлках Захарко, за жнива вiн подався ще дужче й кашляв хрипко, натужно, здавалося, в нього в грудях ось — ось щось обiрветься. Вiн дивився на хлопцiв i дiвчат, i не було вже в його очах жадiбної цiкавостi, заздростi та ненавистi, а тiльки туга й покора перед чимось неминучим, що нависло над ним. Вiн мовби прощався з свiтом. Перехрест теж сидiв збоку пiд молоденькою яблунькою, не частувався, хоч парубки й припрошували його. Лаврiн не частувався, бо ж не вкладав своєї частки, та й не вельми йому кортiли тi чужi, на якi потрапив випадково, веселощi. Хоч, дивлячись на барвисте маєво дiвочих хусток i плахт, слухаючи спiв, подумав, що втратив щось у життi й тепер його нiколи не вернути. Нинi воно — як грошi в чужих руках. До нього пiдiйшла й присiла в травi Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана i дуже мила.
— А ти чого не спiваєш? — запитав у неї Лаврiн. Хотина подивилася на нього тривожним поглядом зеленавих очей.
— Бо не спiваєш ти.
Лаврiновi стрепенулося серце, щось у ньому вiдгукнулося, а щось глухо запротестувало, й вiн сказав:
— Я вже своє одспiвав.
— Так рано? Хто ж це тебе одучив спiвати? — I майже без всякого зв'язку додала: — А до мене Харитон в'язне.
— Ну… вiн хлопець хазяйновитий. I багатий.
— А ти знаєш, який вiн захланний? У старця кусень однiме. А який злий? I як сопе, коли щось не по його. Та я його… Я його бачити не хочу.
I Лаврiновi, хоч нiчого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серцi.
— Так хто ж тебе одучив спiвати? — направцi йшла Хотина, а Лаврiн подумав трохи зi скрухою, що це вже друга дiвчина йде до нього такими стежками й, мабуть, саме через те, що вiн — безмаєтний, харпак. I помалiла йому в думцi сiчова слава. I сама Сiч мовби потьмарилася, мовби повилася сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.
— У тебе є дiвчина? — На цьому запитаннi в Хотини затремтiв голос, вона опустила очi, а Лаврiновi стало її жаль, i вiн вирiшив розповiсти їй усе про себе та Килiяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак покласти край отiй невизначеностi, яка почала залягати помiж ним i цiєю щирою дiвчиною. I вiн розказав. Хотина страшенно розхвилювалася, навiть витерла сльози, а тодi раптом сказала:
