ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗

А з iншого боку — гетьман i справдi до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомiтно досягнув найвищого уряду й урядує помiрно та розважливо. Гетьман в усьому має мiру, вона — його найбiльша мудрiсть.

Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофановi думки, й через те вiн починав ярiти злiстю.

— Усмiхайся i кажи, — вже майже без надiї повчав молодшого брата, — що гетьман розумний. Скрiзь i всiм. Тiльки тодi доскочиш чогось.

— Чого?

— Статку. Влади.

— I яка то влада весь вiк почувати на шиї мотуз?

— Зате i в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.

— Добра менi насолода. I так завжди жити?

— Скiльки й вiку.

— Тодi для чого живемо?

— Щоб хлiб жувати.

— А якби розкрити очi людям?

— Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. I їм голови рубали.

— Краще жити iз заплющеними очима?

— Нащо ж… Живи, як усi. Треба бути, як усi. Тих, що мислять, не люблять. I правильно роблять. Тi, що мислять, до чогось домислюються.

Ждан витягнув довгу шию та так i закляк.

— А як те, що в бiблiї? У святому письмi? Цi слова спантеличили Митрофана. Вiн довго мовчав, а тодi мовив тихо:

— I того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навiть Iсуса розiп'яли.

— Але ж його правда свята.

Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.

— Його — свята. А твоя — богохульна. Бог сам любить лад i владу.

— Того в писаннi немає.

— Чого ж, є: хай упокориться менший бiльшому, молодший — старшому.

Ждан похнюпив голову.

— А я думав… хоч на Сiчi… — нараз мовив вiн.

— Що думав? Там воля без штанiв бiгає?.. Скуштував би киюганiв…

— А ти куштував? — непримирливо подивився братовi в очi Ждан.

— Я — нi. Проте хочу сказати, що й сiчовий хлiб… вiн теж з остюком. Й невiчний вiн.

— На Сiчi отаман славетний. Кобзарi про нього пiснi складають. I для всiх нас вiн… ну, яко стяг побiдний.

Митрофан мовчав.

Ждан пiдвiв голову i твердим, вiдкритим поглядом подивився просто в очi Митрофановi.

— Тодi скажи, куди твоя дорога? — запитав гаряче.

— Не розумiю, — знизав плечима Митрофан, хоч зрозумiв усе, й здивувався, i трохи образився.

— Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва костi? Митрофан помовчав.

— Костi, вони… їх багато валяється в Дикому Полi. I нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрi мають, поважають усi. Так?

— Не завжди.

— Завжди i скрiзь, — сказав переконано, — ось ти намалював у думцi картини… Насправдi ж усе там не так. Там смерть, i нужа, i голод. Та холод. I не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.

— Мо', помiняємося? — швидко сказав Ждан.

— Ну, свiчкогасом я не хочу, — вдавано засмiявся Митрофан.

— Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобi сюди кортить? Тут воля ходить на припонi, як коза на вигонi…

— Зате не голодна, — буркнув Митрофан.

— Звiсно, панська — нi. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителевi й сказав, щоб привезли йому з?за моря отаких маслакiв цiлу бочку. Стридiями, каже, називаються цi черепашки заморськi. Устрицi по — тамтешньому. Куштував у Москвi в нiмецькiй слободi, але був п'яний i не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, i пiд аглицьку горiлку…

— Бач, запам'ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумi й пiдказати якомусь генеральному старшинi…

— Я запам'ятав, бо це ж якi грошi коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробi!

— Кому що на роду написано. Одному — карасi з болота, iншому — стридiї з?за моря. А красно п'ють i гуляють за гетьманським столом?

— Не красно, а чорно. Гетьман п'є мало, але любить, щоб iншi пили. Впивалися. Їх потiм… челядники виносять, i жарти гетьман любить.

— Якi?

— Пiдкладуть кому — небудь пiд сiдницю кавуна квашеного або перцю в солодке вино насиплють. Регочуть. Якось загадав менi, щоб я осавуловi Скорику вуса пiдпалив.

— I ти?.. — Ждан наперед вiдгадав вiдповiдь.

— Не пiдпалив.

— А що, тобi шкода чужого вуса?

— Осавул — хороший чоловiк.

— Ех, Ждане, Ждане, — несподiвано скрушно зiтхнув Митрофан i пiдвiвся. — Присмутив ти менi серце. А я сподiвався… Приїдеш до мене в гостi на Сiч. Вiсточку привезеш звiдси менi. Од мене — сюди.

— Яку звiстку? Од кого? — насторожився Ждан.

— Та це я так, до слова. Печально менi, що ходиш ти по життю пустопаш, що не осягнув, де трави справжнi, шовковiї, а де суха мiтлиця i ковила. Ковила — вона красива, але ж наїдку з неї нiякого. То гарно, толочити траву. Але за потолочене, за потраву вимагають крутої вiдплати. Хiба забув, як ревли в холоднiй хатi i кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам ти, Ждане, сам у свiтi. Запам'ятай це. Нiхто не почує нi крику твого, нi квилiння, хоч упади посеред дороги, обiйдуть i не глянуть. Бачу, ти мудрий, а мудрiсть — це нещастя. Стань дурнiшим — i легше житимеш у свiтi, i вище пiдiймешся, й лихо обiйде тебе.

— Спасибi за науку. Ти для того й приїздив? — посмiхнувся криво.

— Я приїхав, бо хочу… Хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобi зичу.

Ждан спалахнув, його обличчя залила барва, одначе подивився на Митрофана невiдпорним поглядом.

— Ти зовсiм… ти нiскiлечки не думав про добро менi. Та й не знаєш ти мене. Ти iншого хотiв. То кажи вже..

Митрофан розiзлився, проте пригасив гнiв i мовив майже спо — кiiiно:

— Хотiв, щоб була вигода обом. Тобi й менi.

— Вiд чого?

— Якийсь ти… Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим серцем. Мусив би менi довiритися.

— Я зовсiм тебе не знаю, — тихо i вперто сказав Ждан.

Не знали, про що говорити далi. Не сподобалися брати один одному, не таким сподiвався знайти Ждана Митрофан, не таку хотiв повести балачку молодший брат iз старшим. Здавалося, рiзнi матерi їх народили або явилися з iнших свiтiв. I обоє почували, що треба б погомонiти по — iншому, по — братньому, двоє їх на свiтi, а свiт широкий, безкраїй, i нiкому вони в ньому не потрiбнi. Черствiє серце в самотинi, а воно ж таки живе, хоче любовi. А розум застерiгає: не такий це чоловiк, щоб його любити, не добра, а лиха можна сподiватися вiд нього. Хоч i брат.

Ще раз зiтхнув Митрофан. Йому хотiлося теж мати брата, щоб ним опiкуватися (тiльки не вельми), щоб всi бачили його опiкування i його любов. Одначе зараз у серцi не було жодної iскри того почуття. Намагався запалити її силомiць — не мiг.

Ждан нахмурився, подивився кудись удалечiнь, за Сейм, i сказав:

— Я не такий дурень, як ти думаєш. Знаю, ми — маленькi люди… Нас мовби й легко звiяти зi свiту. Одначе…

— Лови вiтер… Вiтер — легiт. Не вельми сильний, але й не слабкий.

— Твою казку я вже чув, — рiшуче вiдрубав братовi Ждан. — Кажу, розумiю все. А от жити твоєю наукою важко. Ох як важко. Ill

Увечерi Митрофана приймав у маленькiй горницi осавул Черняченко. Вiн саме повернувся з вечiрнi й був святобливий, не схожий на того осавула, якого звикли бачити в гетьманськiй канцелярiї.

Гук увiйшов маленькими кроками (його непокоїли подзвоном власнi чоботи), поштиво вклонився, сказав не сiдаючи:

— Я приходив удень…

— Усякому клопоту свiй час i всякому дiлу своя пора, — вiдказав словами зi святого письма Черняченко. — Сiдай. — Мерзлякувато зiщулився, кутаючи плечi в лисяче хутро."До свiта почуєш, господи, мiй голос, до свiта стану перед тобою i дожидатиму… Веди мене, господи, правдою твоєю задля ворогiв моїх, рiвняй передi мною дорогу твою".

Чи то вiн молився, чи показе вав Гуковi свою вченiсть, як показували вони всi святобливiсть гетьмановi, колишньому поповичу, котрий i нинi вельми кохався в псалмах.

— Уповаю вашмосцi, — обережно почав Гук, — я згадав: кошовий наказав робити новi думбаси i стерни лiчбою сорок.

— "Видав я все, що робиться пiд сонцем. Що ж? Усе марнота й томлiння духа".

— А всi свої реляцiї я склав у канцелярiї в усному словi. Не хочу, щоб лишалася моя рука.