Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
…На ту мить Пива не було в залі, і пан Крицький сів за стіл неподалік від дверей, за яким і келиха вже міг підняти не кожний. Рейтари, які приїхали з Крицьким, внесли в гулянку свіжий подих, стрілили пробки, загули барила, задзвеніли келихи.
Вернувся Пиво, Крицький підійшов з келихом до нього. Привітався, випивши за господаря, запитав з чемності, як тому ведеться, чи бунтують хлопи, а тоді сказав, що колись, дуже давно, проїздив цими місцями й пам’ятає старий палац, квітники та водограї.
— Замок уже не можна було відбудувати? — запитав, а сам придивлявся до Пива. Роки ні над ким не пролітають голубами: постарів і Пиво. Маленькі, притиснені до потилиці вуха, здавалося, приплюснулися ще дужче, прилизаний наперед чорний чуб порідів, в ньому поблискували срібні волосини, повужчали, скаламутилися очі, крутіше повипиналися надбрівні дуги — з роками більше й більше ставав схожим на дратівливого чорта, котрому щось не вдалося в житті. Хоч, здавалося, вдалося все — доскочив багатства, урядів, навіть військової слави. На ньому дорогий, шитий сріблом кунтуш, турецький пояс, чоботи з позолоченими бляхами.
— Я не захотів, — відказав Пиво. — Там були чужі предки… Вночі вони полюбляють ходити по кімнатах, брязкотять шаблями…
— Ви боїтеся брязкоту шабель?
— Ні… Але то пекельні шаблі. — Був утомлений, похмурий. — Котра година? — запитав. — Може, пора запалити феєрверк?
Крицький поклав на долоню золотий годинник, який висів у нього на шиї на золотому ланцюжку:
— Дев’ята.
— Ще рано. Вип’ємо? Нема за що випити. Нудьга, — раптом сказав Пиво.
— Нудьга, — погодився Крицький. — Вип’ємо… за те, щоб ще пити.
— Го — го — го, — засміявся Пиво. — Дошпетно. Чули? — гукнув.
Уже ніхто нікого не чув. Крицький вернувся на своє місце. На нього ніхто не звертав уваги, всі були п’яні. Одначе по хвилі Крицький постеріг, що чоловік у гороховому жупані, який сидить навпроти нього, лише вдає п’яного. Допіру його за цим столом не було. Звідки він узявся? Чого тут сидить? Міцний, натоптуваний, голова без шиї, кругла й велика. Ба, це ж Дрюк — Пивів поплічник, охоронець і містр. Вдає п’яного, а сам зиркає тверезими очицями. Приглядається. Гризе баранячу ногу, впустив — навмисне чи справді — нагнувся під стіл. Знову дивиться на сторону, а очі косують на Крицького. Холодний жучок дряпонув колючими лапками по грудях. «Впізнав чи просто стежить? Впізнав. Видно по очах. Оглядається. Зараз підведеться й піде за поміччю».
Гороховий жупан справді підвівся. В цю мить освітилися вікна зали. Вдарив феєрверк.
Крицький підвівся також.
— Ей, ви… Я хочу вам сказати… — І простер руку.
Другий випал, друга заграва. Воднораз глухо чмихнула схована у рукаві Крицького картечка. Всі кинулися до вікон. Гороховий жупан похитнувся, сів, похитнувся знову й важко похилився на стіл. Ніхто на те не звернув уваги — вже чимало п’яних спали за столами і під столами.
Крицький удав, що також поспішає до вікна. Відтак поза спинами пішов до дверей. Він зайшов до кімнати одразу за Пивом, котрий навіть не встиг зачинити за собою двері. Здивовано оглянувся.
— Ви?.. Що вам треба? Феєрверк краще дивитися з тераси. Або з ґанку.
— Я прийшов подивитися на тебе, Федоре. Востаннє.
Вимовив ці слова майже з насолодою. Хоч їм обом однаково, рівною мірою загрожує смерть. Але те вже у Божій волі, а Пиво — у волі Білокобилчиній. І щось немовби скотилося з душі, неначе вже сповнив усе, хоч ще нічого не сповнив.
Пиво здригнувся. Напружився, вмить протверезів.
Горів на горіховому столику трисвічник, довгі білі свічі вже станули до половини, збігали окапинами на срібло, полум’я освітлювало алкір — невелику кутову кімнату, прибрану килимами, на стінах висіли панцирі, мисюрки, шаблі, рушниці та пістолі.
— Чого тобі? — мовив хрипко Пиво й відступив на крок.
— Прийшов поквитатися…
— За що?
— За все. За сестру. За зраду… — Й потягнув з голови перуку.
— Білокобилка!
— Я. Міг би убити тебе з — за рогу. Але хочу видіти твій страх. Бери шаблю. В тебе їх до біса.
Не міг убити Пива беззбройного, після такої помсти йому було б важко жити.
В Пивових очах мерехтіли вогники, засвічені люттю. Тонкі губи здригнули, стиснулися міцно.
— Дав я хука.
— Правда, вбив шпона. Бери шаблю. В мене мало часу…
— Та я… Коли вже…
І враз щось загриміло, кімната провалилася в пітьму — Пиво перекинув трисвічника. Залунав передзвін — у Пива чоботи на високих закаблуках з дзвіночками, вправленими в закаблуки, Білокобилка відступив від дверей, але недалеко. Сяйнуло світло — мерехко, дрібними білими вогнями — останній феєрверк, в ту мить Білокобилка відхитнувся, і вчасно — спалахнув постріл. Пиво принишк. Але Білокобилка знав, де він — регіментаря видавав запах парфумів.
Семен кинувся вперед і зупинився — просто перед ним щось шипіло й свистіло — Пиво навмання, гарячково сік шаблею повітря.
— Втомишся, — глузливо, й крок убік.
Пиво одразу ж зробив випад, проколов пітьму вістрям тонкої сигізмундівки. Й знову шабля засичала гадюкою. Пиво відступав, але його видавали вправлені в закаблуки дзвіночки, він проклинав їх. Білокобилка сполошився — регіментар міг вислизнути в двері. Ще за світла помітив на низенькому стільчику зелену подушку, кинув собі під ноги шаблю, вхопив подушку й пожбурив її в Пива, блискавично вихопив з — за пояса ятагана, пригнувшися, увібравши голову в плечі, рвонувся вперед. Ятаган пронизав тіло ворога, але Білокобилка не був певен, чи смертельно, лівою рукою вхопив регіментаря за кунтуш, притиснув до себе. Пивова рука з шаблею зломилася. Вони падали на підлогу в цупких обіймах, в ту коротку мить Білокобилка вдарив удруге. Пиво захрипів. Семен схопився на ноги — його квапила нова тривога. Вибіг у коридор, там стояла метушня, тріпотів на протязі смолоскип, з гарчанням бігали пси.
— Данила вбито! Данила вбито! — лунало з тераси. — Це ті… Варта, нікого не випускати! Ворота замкніть!
Білокобилка вбіг до зали. Рейтари ще були не зовсім п’яні.
— Панове, — гукнув до них. — Зрада! Нас хочуть побити. В шаблі! В шаблі, панове! — Й потягнув з наділків шляхтича, який спав мертвецьким сном, шаблю.
Вони прорубувалися з ґанку в двір, а далі до воріт, їм слугувала ніч, рейвах, паніка, які зчинилися серед надвірної варти, котра до того ж не сподівалася жодного нападу, була напідпитку, не готова до бою. Тільки двоє рейтарів не вибралися за ворота, впали порубані, решта розметали варту, посідали на коні і вдарилися в ніч. На коневі рейтара, який загинув, утікав Білокобилка.
«Ось я й приїхав. Не так як сподівався. З смутком і печаллю в серці». Я привітався до мальви, нижній віночок квіток засох, зате розкрилося кілька при самому вершечку, а може, то вона підросла вгору й булатак само пишна, гарна, як і раніше. Тільки не така весела. Й не чути веселого щебету Мальви, її голосу, натомість у хаті якийсь гомін, хтось говорить схвильовано, затинаючись. Відтак з хати вийшов миршавий чоловічок, сливе дідусь, маленький, метушливий, з очицями — горобчиками, котрі стрибали на всі боки, з обтіпаною, ріденькою сивою борідкою, в лихій одежині, він вимахував руками, неначе курка крилами, й те й знай повторював:
— Ти ж поглянь, ти ж поглянь!
Довкола нього товпилися люди, спантеличені, здивовані, розглядали його, неначе приблудне кошеня чи пташеня, яке випало з гнізда, дивувалися, хитали головами, вдарялися в поли.
І враз я побачив Мальву.
Селом попід вишняками, листя яких уже ледь — ледь торкнулася осіння бронза, попід яблуневим віттям, зігнутим під вагою яблук, бралася запряжена парокінь відкрита карета з намальованими на низеньких дверцятах настовбурченими півнями. В кареті сидів лобатий, з гострими, наче ножі, бровами, сірими, трохи хитруватими очима пан у зеленому, підбитому хутром рисі жупані та в капелюсі з пером, на передку — кучер у новенькій білій свиті та пахолок у короткому кунтушику з червоною оторочкою.
