Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗

— Ану заглянь під ліжко! — наказав пан.

Педько поколінкував по підлозі.

— Немає нікого.

— Подивися за скринею, по кутках…

— Порожньо.

— Ну… йди… Скотина ти безрога. Я ще не знаю, що з тобою зроблю. Може, накажу набити твою голову соломою, а може, поставлю тебе замість городнього опудала.

…Й цього вечора пан ліг спати пізно. Сторожові рейтари, котрі стояли постоєм у місті, прийшли до нього додому й повели в корчму, й накликали циган, і гулянка — шванка тривала до півночі. Панові гули в голові чмелі, й наступного ранку він довго розпозіхувався, протирав очі, а тоді зовсім тихо покликав:

— Педьку!

Так тихо, що, здавалося, звук завмер за два кроки від ліжка, але Педько, який стояв за дверима, прихилившись вухом до холодних дощок, почув.

Пан не казав нічого, мовчав і покойовий. Він більше не божився, не вклякав на коліна, тільки зсутулився й навіть мовби поменшав. Не дивився й на скаламучену воду, на мокрий рушник, на надпите молоко й над’їдену пампушку, покірно чекав присуду, хоч і не відав, звідкіля й за віщо впало на нього оце лихо, й покарають його безневинно, навіщо пан вигадав таку погану гру. Міг би просто прогнати, наказати вибити на мосту, завдати в колодку чи в «гусака». Але без глуму, без вигадок. Педько покрутив головою, і йому з очей викотилися дві великі сльозини.

— Йди, — тихо мовив пан.

Увесь день він ходив задуманий, дивився собі під ноги, гуляв по саду, підходив до вікна й заглядав у спочивальню.

Спати ліг рано, крутився на пухких перинах всю ніч, затих аж під ранок. Сон морив його, дрімки обсіли голову, але він уперто проганяв їх, лежав, міцно заплющивши очі, вдавав, що спить, тихо та рівно сопів носом й таки вловив тихий шелест, ледве чутний повів вітерцю на своєму обличчі, й коли війнуло вдруге, випростався з — під ковдри й міцно вхопив пальцями — кліщами тонку білу руку. Рука пручалася, й пручалася дівчина — без крику, без зойку — мовчки, дихала важко, дивилася на пана глибокими темними очима — квітками з зіницями в золотих обідках, обличчя — довгасте, з гостреньким підборіддям, брови рівні, плисові, волосся густе, ледь кучеряве, на щоках рум’янці нестеменно такі, як на мачках квітки мальви, сама струнка та легка… Вона тремтіла від ніг до голови, саме так тремтіла від вершка до кореня викопана мальва.

— Пусти, — врешті тихо прошелестіли її губи. — Пусти…

— Навіть заради всього світу не відпущу, — відказав пан. — Так судилося долею. Я бачив тебе уві сні. Я чув тебе біля себе повсякчас. Я не женився через тебе… Я не відпущу. Любитиму тебе, як ніхто нікого не любив, леліятиму тебе, пеститиму, й ти полюбиш мене. Я — добрий. Буваю злий зі злими, з лиходіями, й бився з ними, й потинав їх козацькою шаблею, бо козак я, хоч і живу зараз по — панськи, а далі житимемо так, як ти забажаєш.

Під його лагідним поглядом дівчина затихла.

— Я називатиму тебе Мальвою, бо ти і є мальва, і житимеш ти серед квіток та пташок, я маю завершити одну справу, а тоді поїдемо звідси, купимо десь у лісі над ставом дім, слухатимемо солов’їв, і я дивитимусь на твою вроду.

…До пізньої осені жили у флігелі пан з панною, жили в злагоді, в тихих розмовах, пан купив бандуру й іноді стиха награвав своїй панні, увечері вони прогулювалися по садочку, й не було в світі щасливішої людини понад того пана. Ніхто не знав, звідки взялася панна, навіть Педько губився в здогадах, вважав, що вона влізла до пана у вікно, що вони ще раніше домовилися про те, що вона втекла від когось, через те й не виходить за ворота. Панна просила й пана нікуди не виїздити, і він сповняв її волю. Вона нічого не розповідала про себе, тільки сказала, що була в батька одиначкою, жила на хуторі й кохалася з парубком Гнатом, заприсяглися кохати одне одного до загибелі, й поїхав Гнат на війну з турками, дала вона йому червону квітку мальву, аби пам’ятав про неї, аби скоріше вертався, але через рік приїхав сусід і привіз засохлу квітку й сказав, що схоронили Гната на високій могилі посеред Дикого поля, й затужила вона так тяжко, що сама стала мальвою, й стояла б так довіку, якби він не викопав її та не привіз сюди.

Восени, на Возвиження випала панові важка дорога — не їхати просто не міг, він не хотів залишати Мальву, а вона не хотіла їхати, просилася й молила, казала, що чекатиме його тут, але пан наполіг і повіз її майже силоміць.

Вони їхали день, і другий, і третій, ночували в полі, а на четвертий, коли переїздили через глибокий байрак, з — під зеленого лісового шатрища вимчав козак на білому коні й зупинився біля карети. І сам білий, наче лунь, сивий — пресивий, хоч молодий і вродливий, а в його карих очах горіла така туга, аж ставало страшно.

— Що ж ти не дождалася мене, — мертвим голосом мовив козак, — а я до тебе з того світу вирвався, — й дивився та дивився, й під тим поглядом повільно, неначе сновида, підводилася Мальва, ступила крок, другий, заплющила очі і впала козакові на пошрамовані руки. Білий кінь заіржав, звинувся і в кілька скоків сховався в зеленій гущавині. Дубове віття зашуміло, затріпотіло й замело слід.

Миршавий дідок метушився, хапав усіх за поли, запобігливо заглядав у очі:

— Денисе, Денисе, упізнав? Наші ниви за Кіптявим були поруч. А ти, Варко? Кумували ми з тобою в Клекота.

Одні знизували плечима, інші пильно вдивлялися в поморщене обличчя, у вицвілі до безбарвної білості очі:

— Неначе по знаку… Карпо?

— За Павлиною пошліть, за Павлиною, сестрою.

— До батюшки ходімо.

— Він уже сам іде сюди.

Люди рушили до воріт. Мальва стояла, прихилившись до лутки дверей, розкинувши в боки руки, неначе розіп’ята на хресті. Без кровинки в обличчі, з болісно стиснутими вустами, груди їй часто здіймалися, на довгій шиї, у ямці, пульсувала жилочка. Я любив цілувати ту ямку. Мальва справді була розіп’ята, розтерзана, вбита. Я зрозумів — вернувся її чоловік Карпо. Отой самий, підеконом, який відганяв дрюком людей, коли Мальву ґвалтував пан. Десь то він бурлакував, волочився, перевівся в старезного діда, а йому ж десь тільки під п’ятдесят, обтіпало його й обмолотило, і став він схожий на куль околоту, з травою і бур’янцем, житнюгом та колючками. Де віявся, як жив, чому не вернувся раніше? Соромився? Але ж нині зовсім не почуває сорому: забув, загубив, розвіяв його, заглядає всім у очі довірливо та наївно, чи то вже така досконала машкара?

У мене стиснулося серце, гіркота, досада, злість зсоталися в ньому в один клубок. Я ненавидів Карпа й досадував на себе, що не приїхав учора, позавчора — загаявся. Одначе що б від того змінилося? Злий кпин долі, яка ходить поперед мене і ламає мені життя. В моєму серці закипіла злість — кришитиму й крушитиму все, що стане на путі, я оглядався, немов зацькований звір, готовий кинутися на будь — кого, хто стане на моєму шляху. Ступив до Мальви.

— Мальво, там, за городом, мої коні. Ходімо мерщій.

Мальва навіть не ворухнулася. Неначе й не чула мене. В цей час біля воріт почувся голосний гомін, і я і Мальва повернули туди голови: прийшов отець Никон, старий піп, ще міцний, кремезний, червонощокий. Карпо зігнувся, зіщулився, переступав ногами в розбитих постолах, нащось зняв з — за спини кропив’яного мішечка з мотузяними лямками й поклав попові до ніг. Отець Никон мружився, приглядався до Карпа і раптом вигукнув зовсім не по — священицьки:

— Тю, Карпо, звідки ти взявся? Та я ж тебе вінчав.

Слова про вінчання ввігналися в мене розжареними цвяхами. Я розумів: гаятися не можна, треба вириватися звідси, поки оцей людський вир, неначе болото, не затягнув нас на дно.

Я вхопив Мальву за руку:

— Ходімо!

Її рука була наче нежива. Мальва й далі стояла розіп’ята на одвірку без кровинки в обличчі. Я злякався. Я не розумів, що з нею сталося, це була зовсім інша Мальва, не та, яку знав — весела, рвійна, безпечна — нехтувала пересудами, ходила у вінку, співала, відкрилася всією душею назустріч коханню.

— Мальво, втечемо на Запорожжя, на паланки, там степ, там воля, там гарно. Купимо хутір, у мене є гроші… Я тебе любитиму, у нас будуть діти. — Я вже не тямив, що кажу. — Мальво, прокинься, пробудися. Ти ж його не любила й тоді. А тепер це старець, порох, трухлявий пень…