Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Пройшли важкі дощі, й карета то пірнала в глибокі баюри, то різала колесами в’язку чорну тванюку, подекуди попід тинами виднілася тільки вузесенька стежечка, по ній можна було пройти, лишень тримаючись руками за обшмульгане кілля тинів. У воді плавало позбиване вітровою хвилею листя та качине пір’я.
Ось карета переїхала — перепливла довгу — предовгу рудку, чорна вода хлюпала по дверцятах карети, й зупинилася перед іншою рудкою, ще більшою; сірі арабаші нервово перебирали тонкими заболоченими ногами, кучер зсунув пужалном на потилицю шапку, розгублено розглядався, не одважуючись пуститися ще в одну плавбу. Вже видно кінець села, й це остання велика рудка, але вона й найбільша.
За тином дядько в плескатій побитій міллю шапці та чузі носив з клуні снопи та розставляв їх рядами по городу, по просищу на просушку — їх підтопило дощем, і кучер замахав руками:
— Ей, ей!
Дядько підвів голову й мовчки показав рукою ліворуч. Аж тепер кучер побачив вузеньку, зарослу дерезою, полинами та чорнобилем вуличку. Він вйокнув на коні й повернув туди. Вуличка бралася вгору, огорожею їй слугувала та ж дереза та в’язовник, на ній тулилося тільки дві хати, одна з лівого боку, друга — з правого, вгорі вулочка повертала праворуч. По горі теж стояли хатки, обтіпані негодою до чорного, здебільшого убогі, тільки де — не — де можна було побачити клуню або хлів, замість тинів — огорожі в одну — дві лати — вір’є, поприв’язуване лозовими каблучками, кроків за двісті вуличка знову повертала праворуч, ще крутіше, тепер уже вниз, і вибігала в поле в кінці села. Кучер напинив коні, розвертав їх повільно, аби не зачепитися за вір’є, коні басували на місці, дишель стримів, неначе пулкортан — оборонна гармата, колеса чиргикали об ручиці, скрипіли, і враз пан, який допіру сидів понурий, заглиблений у свої думки, гукнув:
— Тпру! Стій!
Він оглядався, озирався, крутив на всі боки головою, глибоко, з похлипом, вдихав повітря, його щось стривожило чи зворушило… П’янка, медяна хвиля огорнула його, він мовби плив у тій хвилі, й так солодко, так приємно медялася голова, так легко дихалося, аж він заплющив очі. А коли знову широко розплющив їх та придивився, то побачив за тином, під біленькою хатинкою, яку чомусь не оббили дощі (може, стріха з довгим напуском, може, вишняк прикрив її), квітку. Квітку особливу, струнку та пишну, з мачками повними, темно — рожевими, схожими на здивовані дівочі очі, чисті й сердечні, люблячі й непорочні, сповнені пристрасті і таїни. То була мальва. Осінь не торкнулася ані її зеленого листя, ані квіток, усі вінчики були цілі, вершечок — під саму стріху, ще й нерозквітлі бубочки в самій горі. Легенький вітрець пройшов попід нею, й ледь — ледь ворухнулися квіточки, здавалося, то зрушилися довгі вії, і пахощі полинули тугою хвилею, ще тоншою, ще ароматнішою, ще запаморочливішою. Пан дихав спрагло, лівою рукою вхопився за груди, очі йому напружилися, губи бриніли.
— Педьку, — сказав до пахолка. — На таляр, біжи й купи мені сю квітку. Купи всю, з землею, викопай. Та дивися, обережно, не пошкодь, загорни в що — небудь. У мішок чи якусь шматину. Мало буде таляра, дам ще. — Й відкинувся на сидіння карети, заплющив очі. Він спивав запах, як молодий мед або старе вино, цідив його в себе, виповнювався ним — виповнювалося солодким маревом усе його єство. Й здавалося йому, що він молодий — молодий, їде на баскому коні поміж квітучих вишневих садів, збиває шапкою цвіт, оббирає з гриви білі пелюстки й чує голос, тонкий, текучий, неначе в іволги, молодий дівочий голос, котрий прокочується по ньому, лоскоче груди, виповнює його незнаною досі тривогою. Він розглядається на всі боки, шукає дівчину, але бачить у вишняку тільки віночок із живих квітів, світло — рожеві та темно — рожеві мачки, які мовби аж світяться, й те світло долітає до нього. Він знає, що жив для цієї миті, для цієї стрічі, він чекав її довго — довго, вона мала обов’язково збутися. Людина живе тільки чеканням, найперше — любові, все інше не має ваги, воно збулося, минуло, пропало; життя — це тільки те, що не збулося, має збутися, але, здебільшого, ніколи не збувається, він і зараз не знає, чи збудеться його мрія, його передчуття, але знає, що жив заради неї.
…Вернувся захеканий Педько й приніс викопану з коренем, загорнуту в мішок мальву. Він не сказав, що в хатині не було нікого й викопав її самочинно. Удвох з паном обережно поставили її на дно карети, й пан усю дорогу тримав її за тонкий, гнучкий стан.
Приїхали в Кагарлик, де пан орендував у попа флігель з садком, Педько побіг до горщечника й приніс найбільшу, яка була в того, полив’яну макітру, вони посадовили в неї квітку та поставили на підлозі в опочивальні пана. Мальва трохи не сягала вершечком стелі. Вечірнє сонце заглянуло в опочивальню, освітило мальву, і панові здалося, що листя на ній дрібно — дрібно затремтіло.
Цієї ночі пан заснув солодким, але й тривожним сном (донедавна він чомусь не міг спати, ночі були йому в муку), й знову снився сам собі молодим на вороному коні, але довкола не цвіли сади, а буяли дозрілі жита, і в тих житах блукали табуни коней, толочили жита й іржали жалібно.
Пан звик вставати рано, ще до схід сонця, пахолок — він же й покойовий — Педько тихенько вніс та поставив на ослоні мідний таз, до половини наповнений джерельною водою, поклав чистий, вишитий солов’ями рушник, поставив глечик вранішнього, ще теплого молока й поклав свіжу білу пампушку. Пан любив снідати одразу по тому, як умиється, молоком з пампушкою — то увесь його сніданок (дивний пан!).
Пан прокинувся невдовзі, а прокинувшись, заволав Педька. Той трохи забарився, вбіг захеканий.
Пан сидів серед шитих червоним шовком подушок розгніваний, тицяв важкою, засмаглою, не схожою на панську, рукою:
— Це що таке? Що це таке, я тебе, лобуряко, запитую? Чого ти вмиваєшся в моєму тазу? І чи я тебе морю голодом?
Педько кліпав білими, наче лебединий пух, повіками. Й сам він білий, неначе облитий сметаною — білий чуб, білі брови, білий пушок вусиків.
— Єй—єй… Я нічого… То не я…
— А хто ж? Святий Дух?! Візьми, помацай, — і тицьнув Педькові просто в обличчя рушник.
Рушник був вологий. І вода в тазу скаламучена, й молока з глечика спито до половини, й на рушникові, яким був засланий другий ослінець, лежала половина пампушки. Друга половина вочевидь з’їдена, навіть видно сліди від зубів — пампушка свіжа, запашна, доторкнися пальцем — залишиться вм’ятина.
— Єй—єй…
— От тільки не бреши. Не бреши! А то — єй—єй накажу вибити на мості.
Педько затрусився, неначе цуцик, спійманий у чужому дворі. На мосту стояла міська варта — міські слуги — вони виконували каральну службу і сповняли її ревно, адже знали: що краще її сповнять, то більшу винагороду отримають. Педька ще не карано жодного разу, й тим страшніша кара.
— Забери та йди, — сердито наказав пан. — Принеси молока й ще одну пампушку. А цю… доїж, щоб тебе вдавило. Вмиюся я біля криниці…
Вчора пан їздив у Канів, де гуляв у корчмі з рейтарами, вернувся опівночі й спав довше, ніж завжди. Прокинувшись, обвів очима опочивальню, по якій несміливо блукали світлі плями, схитнув головою — вклонився мальві, яка, здавалося, також уся світилася, відтак його погляд упав на ослінець. Перше, що побачив, це — півпампушки, один крайок, придавлений пальцями або зубами, повільно, просто на очах випростовувався. Пан заглянув у глечик, мацнув (хоч уже був певний і так) рушник.
— Педько!
Педько влетів, неначе з пожежі.
— Педьку, ледащо ти собаче… Ти що, заповзявся насміхатися з мене? Та я… Та твою шкуру на барабан… А кишки на мотовило…
Педько впав на коліна, почав хреститися до ікон:
— Нехай я скоцюбну на цьому місці… Нехай мене чорти на тім світі тягають по пеклу гарячою кочергою… Нехай не побачу сонця…
— А хто, хто ж тоді? — аж репався з гніву пан.
Педько хрестився й дивився з підозрою: був упевнений, що пан глумиться над ним: умився, випив півглечика молока, з’їв півпампушки, а тепер вдає, що нічого того не робив. Щоправда, раніше він випивав усе молоко й з’їдав усю пампушку.
