ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Хорунжий запитав Сироватку, чий вiн вивiдник та ким надiсланий, порадив казати щиру правду та показав товстого, вже добряче обхвицьканого ремiнного канчука. Сироватка сидiв на лiжку, чухав нога об ногу i в такому щирому подивi клiпав на хорунжого рiденькими повiками, що, здавалося, у те клiпання, а заодно i в його повiсть повiрив би й камiнний iдол. Проте, на своє лихо. Сироватка двiчi сказав не водне, кого шукає: один раз — сестринця, вдруге — сина. Окрiм того, тi побачили, що в доносi дано про нього неправильний вивiд — Сироватку мали за значну птицю. Тепер же небораку поклали на долiвку, хорунжий сiв на голову, один козак на ноги, а другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак бив i за кожним разом хекав, неначе рубав дрова, i спльовував через раз убiк. Сироватка божився, що нi з чим не таїться, й божiння його було щире Вiн прикликав у свiдки стiльки святих — либонь, у баштi стояло їх стовписько, й, може, через те хорунжий попустив йому голову, а козак стьобав не боляче, тiльки голосно хекав. Прецiнь басурманин християнським святим вiри не йняв, забрав у козака нагайку i чотири рази вчистив Сироватку по худiй спинi так, аж той несамовито зайойкав i спом'янув бога басурманського, одначе вже так, що тому, мабуть, i в носi закрутило. За п'ятим разом татарин, котрий бив, стиснувши рiдкi й великi, як у лошака, зуби, промахнувся (у вежi стояла пiвтемрява) й вшкварив по руках козака, що тримав Сироватку за ноги, той заверещав i випустив Мокiя. Козак хотiв заїхати татариновi в зуби, й той кинув нагая i вибiг з вежi. За ним пiшли хорунжий i обидва козаки. А Мокiй, постогнуючи, вилiз на лiжко й вмостився там. Спину йому пекло вогнем, вiн обережно перекинувся на правий бiк, притулився до стiни й чипiв.
Так лежав три днi. Злазив до цебра з водою бiля дверей та раз на день, вранцi, до щербатого корця з ячмiнною затiркою, її приносив зодягнений у замицьканий, що аж вилискував, кунтуш потютькуватий козак, з глибоким, що робив з одного пiдборiддя двоє, шрамом, i ставив бiля порога. Либонь, вiн правив обов'язки тюремника. Сидячи навпочiпки з того боку дверей, чекав, коли Сироватка поїсть, раз по раз заглядав у щiлину. Перша, що зринула в Сироватчинiй головi, думка була: повалити тюремника, вдарити його корцем або дерев'яним вiдром по головi й тiкати. Проте поки що не важився на таке: хтозна, що там далi, в дворi. То бiльше, порохова вежа — не крайня, скочиш, а там гурт сторожi. Шукати ж шляхiв до втечi треба було конче. В цьому впевнився другого дня, пiсля того, як його одвiдав хорунжий, вже сам, без лихого почту. Вiн сiв на ослiнчик i сказав, що не має проти Сироватки нiякого зла й взагалi той йому без дiла, одначе татари його не випустять. Вони вважають, що Сироватка — запорозький старшина, кожен запорожець для них — пекельний ворог, та ще потай пробрався до їхнього стану. Ким же може Сироватка бути, як не вивiдником! Нинi старшого татарина покликали в Бершадь, вiн вернеться за кiлька днiв i вчинить новi спитки. Отож, якщо запорожець хоче уникнути катiвських мук, нехай зiзнається у всьому йому, хорунжому. Мокiй знову одказав, що зiзнаватися йому немає в чому, й попросив хорунжого, аби той його вiдпустив. Хорунжий сказав, що того не може: у нього тут жiнка й дiти, всi вони в одвiтi за Сироватку перед татарином. Вiн виявився зовсiм не злим i не лютим, просто в нього ще з лiта болiли зуби й мусив ревно справляти службу. Мокiєвi вдалося погомонiти з ним ладком, розпитати про недавню чорну турецьку налогу i особливо про полон, який гнали татари та турки. Хорунжий сказав, що стовписько тут стояло страшенне, одначе всiх запорожцiв тримали окремо, в пiдземеллi замку, i вiн їх усiх бачив.
— А не було помiж ними такого… з високим чолом, з чубом хвилястим, гордовитого вигляду, — отерпаючи душею, запитав Мокiй.
— Всi вони гордi, поки не накинуть їм на шию аркана, — розважливо одказав хорунжий.
Сироватка перерахував усi Лаврiновi прикмети, але не бачив такого козака хорунжий.
— А може, вiн переодягнувся в чуже, може, не зiзнався, що запорожець i його завдали в iншу валку? — з надiєю подивився в сiре, горбоносе обличчя хорунжого Сироватка.
— Може, — погодився той, але одразу й заперечив: — Тiльки навряд. Пересiвали їх на десять сит… Вивiдцiв пiдсилали.
Далi вiн розказав, що Сироватку виказав швець, бо вельми потерпав за телицю, боявся, що її заберуть. Шевцевi пообiцяли не чiпати телицю й оддали Сироватчиного коня — татари по зубах полiчили йому роки.
Сироватка подумав, що вчинив дурницю: розказав шевцевi, хто вiн i звiдки їде. А той ще й побiльшив його в чинi. Швець здавався йому вельми сумирним чоловiком, засмиканим нуждою та наляканим турками й татарами. Й дiти його зайшли з Сироваткою в приязнь, надто старший хлопчик — бiлявець, який допомагав сукати дратву, знайшов пiдошву на правий чобiт i нащепав з березової цурки цвяхiв. Ще Сироватка подумав, що iнодi нужда, прилякана лихом, обiймається з пiдлотою й разом важаться на злi вчинки.
— Це ж i ти, добродiю, басурманам служиш, — спробував закинути гака.
— Пани нашi служать, то й ми, — хорунжий одводив очi.
— Пани полiзуть в ополонку…
— I ми, — погодився хорунжий. — А куди подiнешся! Увесь рiд тут. Дiтей — як маку.
— Нащо ж наплодив стiльки? Ще ж молодий.
— А хiба я знаю? Кров у мене така.
"Яка там у тобi кров", — подумав Мокiй, але вголос не сказав.
Хорунжий був справдi сумирний i, може, навiть добрий чоловiк, воєнну службу сцравляв, бо за неї платили грошi. Звикся з неволею, шляхiв на волю не бачив i не шукав.
— Ми християни, — шукав приступу Сироватка.
— Всi кругом християни.
— Не всi. Кому ти служиш?
— Полковнику Прудирусу.
— А полковник?
— Гетьману.
— А гетьман?
— Ну, гетьман…
— Султану. — Запорозький вольний дух на мить пiднiс Сироватку, й вiн не мiг стриматися. — А мав би рiднiй землi. Вона нам мати. Слугувати чужiй матерi — останнє дiло.
— Ми люди маленькi, — не знати до чого приплiв хорунжий.
— Правильно. Тi, хто найвище, й служать найревнiше та найпiдлiше. Бо мають за це ласий шмат.
— Ти таки, мабуть, справдi запорожець? — сказав хорунжий.
— Який я, к лихiй годинi, запорожець! Хiба вам повилазило? — схаменувся Сироватка. — Сестринця шукаю.
— Такi, як ти, жилавi. Очi в тебе лагiднi, але лукавi. Одначе викруту тобi немає, — сказав розсудливо, мовби йшлося про когось третього, а не про Сироватку. — Наче й не схожий ти на значного козака. Проте хто його знає. Хiба у вас не буває такого: нужда в кабарзi та кармазинi пишається, а достаток свiтить голим тiлом. Може, ти сам кошовий чи який значковий…
Хорунжий пострахом Сироватцi душу не ламав, одначе на прощання сказав, що чекає його важка квестiя. А вирватися звiдси, мовив уже од дверей, подзвонюючи кулаком єдиної руки по важких металевих штабах, не вдавалося з простого люду нiкому. Кажуть, утiк лише один, лiт п'ять тому, але був вiн характерник, бо щез, мов здимiв, не лишилося пiсля нього нi пролому, нi пiдкопу, нi жодної мiтки.
Сироватцi здалося, хорунжий йому на щось натякає. А може, той кепкував. Либонь, на те не схоже. Мокiєвi його слова застряли в головi. Одначе вирватися звiдси справдi можна було, тiльки перекинувшись у птаха. Та й то не в гайстра чи журавля, а в синицю чи горобця. Дверi в баштi такi, що їх не проломити й металевим тараном, долiвка — камiнна, та й, мабуть, стiни сягають у землю на сажень, вгорi двоє вузьких, довгих вiконечок, у якi не пролiзе й кiт. Обоє — аж пiд стелею, одне з пiвнiчного, друге зi схiдного боку. Вранцi, тiльки — но сходило сонце, воно заглядало в схiдне вiконечко — прорiз, освiтлювало шматок стелi й крайок стiни, а тодi щезало на всенький день, свiтило iншим, у веселi, не в'язничнi вiкна. Башту ж до вечора окутував брудно — сiрий морок. Вiн розвiювався ще на мент, коли сонце торкалося вечiрнього пруга, тодi воно заглядало в прорiз у стiнi з пiвнiчного боку й знову лизало променями дошки стелi. Здавалося, воно заглядало для того, щоб привiтати в'язня й попрощатися з ним, нагадати про свiт, просторi луки, зеленi лiси — поятрити душу волею, по якiй мандрувала. Може, то навмисне хтось наказав прорiзати вiконця саме в тих стiнах?
