Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Коні тюпачили по дорозі, збиваючи копитами пилючку, мене хилило в сон, і через те не помітив постаті при дорозі, кинувся вже на «добридень». То був панок у круглому капелюшку, куцому, німецькому чи аглицькому каптанці, при шабельці, він чемно вклонився й запитав:
— Не підвезете до міста?
Я напинив коні, панок легко скочив на приступець і сів поруч. Я сидів на панському місці, віжки були перекинуті через передок, провисали, але батіг мав на довгому батожилні, він діставав коней. Повів оком праворуч — панок мені видавався по знаку: кругле темне обиччя, гачкастий ніс, вузький рот. Й де він тут узявся, чому сам, піший, без виїзду? Але не маю звички розпитувати, поцвьохував батогом.
Панок усміхався в рудуваті вуса, вмостився зручно, відкинувся на подушку ридвану.
— Хороший день, — мовив.
— Не кепський на цю пору, — відказав я.
Якийсь час мовчали.
— Ну що, віддали Махтею гроші за коня? — раптом запитав панок.
Я здивувався, либонь, панок був у когось з Махтейових сусідів або встиг поговорити з самим Махтеєм.
— Віддав.
— Махтей радий?
— А хто не радий, коли повертають позичку. А ви звідки про неї знаєте?
Панок усміхнувся знову.
— Я багато чого знаю.
— Скажімо?
— Ну… Ото бачите куми — одна одній клянуться в любові (ми саме проїжджали селом). — Брешуть обидві. Ото хлопець божиться дівчині — теж бреше — багата. А отой чубатий каже правду — що в нього грошей немає, а носатий не вірить. А в отій корчмі?..
— То не корчма, а крамниця…
— І крамниця, й корчма… На кілках халяви — сорок сім штук, пуги, хомути, штани, свити, а в кутку стіл… Там корчмар бреше своїй жінці, що продав дві кварти горілки… Півкварти випив сам. Він її боїться.
— По — вашому, світ стоїть на брехні?
Панок викруглив тоненькі острішкуваті брови.
— А то ж на чому?! Й щодалі її більшає. Прийде час, у неї віритимуть, як у істину.
Тепер усміхнувся я.
— От бачите, — мовив панок, — і ви не вірите. А я сказав правду.
Минули село, виїхали на роз’їжджену гребельку. Поміж черлених кленів виглянув білими стінами дім, по горі прослався сад, за ним — ставок, усе це огороджене високим парканом.
— Тут раює сотник в абшиді Хоцький, — хитнув головою панок.
— Тут животіє пан Хоцький, — сказав я.
Панок запитально стрільнув очима.
— А яке то раювання?.. _ Нікуди не виїжджає, не виходить, нікого не приймає… Їсть, п’є і спить. Умертвив себе за життя.
— Може, й ваша правда, — несподівано погодився панок. — А вам самому добре бути паном?
Я здивувався несподіваному запитанню. Дідові Хинді відказав правду, а тут злукавив:
— Ні добре ні погано.
— Не скажіть, — заперечив мій гість. — Де вже там — бути паном чи попихачем, повелівати чи сповняти веління… А хочете стати великим паном? Дуже великим? У калитці у вас уже не густо… І всі рахунки з світом звели..
Він знав і про мою калитку. Я давно здогадався, з ким маю справу, тільки не подавав вигляду. Одначе не міг відгадати, жартує мій гість чи каже правду.
— Яким це великим?
— Палац, варта, виїзди, полювання… Станете підкоморієм, а далі маршалком сейму… Чи й сенатором, якщо на тамтім боці. Матимете жінок, скільки захочете. Одразу десять Мальв… А на цьому — полковником…
Я сторопів. І розгнівався.
— Не треба мені десять…
— Ну тоді одну… Ту, що по серцю. Насправжки…
— Як це насправжки? Вона…
Панок знизав плечима:
— Карпо може померти… Або знову повіятися…
Я подивився панкові в очі. Дивні це були очі, вони мерехтіли й мовби втягували в себе, зіниці в чорних обідках то звужувалися, то розширювалися, в них курів туманець, неначе в опарах зимою.
— І… за яку ціну? Душу?
— Га — га — га, — засміявся панок. — Усі ви думаєте: ваші душі такі дорогі, що понад них і немає нічого. Та то драний міх і все. Он їх скільки, — повів рукою на гору, де жінки брали льон, а чоловіки складали його в копички. — Або вийдіть на ярмарок.
— Тоді ж за віщо? Задарма ви не даєте нічого.
— Пхе, за сущу дрібничку…
— За яку?
— Ну, ти не поїдеш (несподіване жорстке «ти» замість «ви») туди, куди збираєшся. Ні тепер, ні потім — ніколи.
Я на мить замислився. Ще не вирішив до кінця сам, поїду чи не поїду, а він уже знав напевно.
— Тобто в запорожці?
Нечистий хитнув головою:
— Так. Ні там, ні тут…
— Не стану в захист…
— Не станеш…
В мене попід серцем потягло сквознячком, в грудях, неначе жар під вітром, спалахнув гнів.
— Так це ж… більше за все. За мене, за мою душу… За всіх нас. Воно — понад нами, в нас, на віки вічні. Без нього — ми ніщо, бидло, гній, попіл…
— Про що ти говориш… Його немає! — верескнув панок. — Немає!
— Немає для тебе, — вже спокійніше, суворо сказав я. — Для тебе немає нічого. І кому ти служиш? Нашим ворогам? Я думав, ти струп із п’яти нашого Бога, а ти полигач чужого бога. То ж згинь…
Я задихався, серце мені зупинялося, подих спирало — важко, троєперсто, троєкратно перехрестив його. Карета загойдалася, затріщала, щось засвистіло, загуло, й хмарка чорного диму звинулася поруч мене. І зникла, і впала глуха тиша, а по вівсяному стернищу пролетів швидкий крутий вихор.
Я протер очі. Оглянувся.
— Чорт жениться, — показав на вихор вівчар, який верхи гнав насупроти мене отару.
Мав сумнів, що таки жениться, але не відказав нічого.
Мені хотілося до вітру, по малій нужді, — припекло так, що хоч кричи, — і я шукав гожого місця, але куди не поткнуся — за клуню, за кущі ліщини, в берег, — скрізь хтось стовбичить або тиняється, здебільшого якісь жінки з сувоями полотна, з корзинами, і я біжу далі. А вже й терпцю не стає. Хоч розв’язуй очкура посеред вулиці. Збіг у виярок, до ставочка, але там почулося талапання по воді.
…Не одразу збагнув, що то не талапання, а покашлювання. Покашлював послушник Олія, він стояв у порозі, невидимий у темряві, але я вже гаразд знав його покашлювання, схоже на тьопання по воді. Покашлює він обережно, несміливо — в такий спосіб будить до утрені — я можу й не обізватися, вдати, що сплю, і він піде геть. Що то гроші — багатий гість, — і покій окремий з периною, і глечик з узваром в головах на ослінці, — всіх інших прочан, які сплять покотом на вкритих соломою дошках, послушники будять штурханами, а декого навіть стягують за ноги.
Але мені все одно треба вставати — по нужді, та й не для того я прибився сюди, аби вилежуватися в пуховиках. Хоч, далебі, доконечно ще не знаю, для чого. Заховався від нишпорок? Трохи й так. Хочу замолити гріхи?.. Побути в цьому святому куточку? Помолитися за матінку, омити сльозою її святу пам’ять? Либонь. Прийшов скинути з себе бруд п’янства?.. Прийшов надовго? Може, назавжди? Поки що не знаю. Чи вже знаю? Страшно переступити одразу в іншу іпостась. До цього потрібно приготуватися, порадитися з власною душею. Я й раджуся… І тая рада…
Я встаю, одягаюся. Виходжу надвір. Від мого порогу стежка до церкви веде через сад. Її не видно. Стоїть такий густий туман, що його можна різати ножем, неначе холодець. Напівголі дерева виринають ураз, кущі кидаються під ноги, хапають за поли кощавими руками. В тумані, спотикаючись, бредуть прочани; черідкою, неначе легіонери затяжного війська, пройшли монахи. Ще дуже рано, власне, це не утреня, а нічне моління, я не дістаю годинника, бо однаково стрілок не видно, але відчуваю — нині годин чотири, не більше. Мені незбагненна ця запопадливість, ця строгість: потім ченці увесь день клюють носами й працівники з них кепські.
В церкві блимає кілька свіч — ощадять, — тут холодно й вогко — туман забивається й сюди, він давить, гнітить, молитва в’язне в сірій каламуті. Ченці, послушники, прочани стоять на колінах, вони сонні й моляться в’яло, мені здається — без святості, а може, я й помиляюся, важко відрізнити щирість від страху. Всі вони бояться ігумена, він справді грізний, несамовитий. Вклякаю на коліна в лівому притворі. Якраз навпроти Богоматері. Поруч мене б’є поклони сивоголовий чернець зі шрамом на лівій щоці, неважко відгадати, що той шрам від шаблі, отож, до свого чернецтва, до битви з нечистим сей чоловік спізнав битв мирських і або обезнадіявся, або забоявся. За ним молодий ченчик, він чи й молиться, клює носом, засинає, й інший чернець штовхає його в спину. Мене також змагає сон, я думаю не про молитву, не про Бога, а про самого себе, докоряю собі й трохи печалюся: немає в моєму серці справжнього смирення, немає й тієї чистої святої любові, з якою дивляться на ближнього. Мені страшно зізнатися, але я не знаю, за що молюся. Й не знаю, за що моляться ці ченці. Кожен молиться за спасіння власної душі? Але ж цього мало… За весь людський рід, котрий загруз у гріхах? Моляться, щоб Бог захистив нас від супостатів? І хиляться перед супостатами. Ні, чує моя душа, не моляться й за це… Може, декотрі. Тоді, що важить більше, молитва чи шабля? Звичайно, можна переконати себе — молитва. Але чи це так? Це схоже на те: лишити житній лан і відступити, й жито пожнуть вороги, чи спалити його. Гріх перед Богом і гріх перед людьми…
