Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗

— Наш батюшка правив молитву по — нашому, по — сільському, а цар наказав, щоб правив по—їхньому…

— І де ж він?

— Забрали його… Буцімто людей підбивав на непокору…

Отой попик підбивав людей на спротив? Пробі! Дивовижна круговерть долі. Доля збиткується над нами, як хоче. А може, ми самі збиткуємося над собою? По тій стороні Дніпра церкви обертають на костели, людям не вільно молитися по — своєму, і по сій також не вільно. Хоч ніби у нас з москалями й Бог один, і святі та янголи ті самі… Чи вже й Бога втрутили в наші земні справи і він слугує сильнішому? Отці нашої церкви донедавна були вільні, але цар наказав підігнути їх під Московського патріарха, митрополита призначати, а не обирати, обраний архієпископами митрополит утік у Чигирин і сидить там, як журавель на купині. Наші святі принишкли (може, завтра їх проголосять грішниками), а янголи розлетілися по всьому небу і не знають, що з ними буде. Буде так, як скажуть московський цар з московським патріархом. От тільки куди подітися священикам тамтої, правобережної сторони?

Молодиця рушила далі, але я наздогнав її ще одним запитанням:

— А осавул?

— Шатило? Корній? Його також прогнали. За попа заступився. Ото його хата.

Я напинив коні біля високого нового тину з загостреними зверху кілками. Стриміли, неначе списи батови, яка захищається од когось з неба. Хата також нова, на жердці під стріхою — великі вінки часнику та цибулі, пов’язані в пучки головки маку. Чорний пес з жовтими плямами над очима поволік ланцюг, загавкав хрипко й закашлявся. Псові є що стерегти: обора, дві клуні, льодовня… Статкував чоловік, а щось змусило його піти насупроти власних гараздів. А я мав його за наймізернішого, найницішого чоловіка. Виколисував думку на люту помсту.

На гавкіт пса від повітки підійшов Корній. Зняв шапку, подивився недовірливо, стривожено. Колись він мені здавався схожим на хижого щупака: довге обличчя, вигострений ніс, рідкі зуби. Приглянувся ниньки — чоловік як чоловік. Обличчя сухе, пісне, але хижості в ньому немає. Чого ж так круто обійшовся тоді зі мною?

— Не впізнаєш? — запитав. — Скажи мені, за віщо ти хотів живцем присипати мене землею?

Корній заморгав довгими стрільчатими віями, зяпнув ротом, тепер уже справді неначе викинутий на берег щупак.

— Наказав прикувати до труни?..

По довгому худому обличчю прокотилася темна хвиля.

— Не знаю… Збродні завелися в селі…

— Отже, в пострах іншим?

— …І хто б чужий міг убити…

— Сам же кажеш, завелися збродні… А гріх?

Зненацька Корній подивився мені в очі.

— Їх стільки чиниться… Й нікого за них не покарано.

— А ось на тебе впала кара. Чи вже вся?

В свою чергу чинив гріх, залякуючи ближнього. Корній опустив очі, проте сказав твердо:

— Та кара неправедна… На правді стою.

— Не боїшся, що донесу?

— Може, й боюся. Але інакше не можу…

— А раніше міг?.. Жінок з дітьми в хляповицю та холод — у поле?.. В будні й свята… Дідів старих гучками у ліс в сніговицю?..

— Є міра.

— Чого? Підлості?

— Терпіння… У власній душі.

То, може, й добре, подумав, що над нами збиткуються так люто, врешті, міра переповниться і встануть всі… Не встануть. Не в кожній душі є міра, дуже часто та душа, неначе драний лантух, туди просипається все — кривди і сльози, пожертви й офіра. Хтось один має залатати ту діру… Але одному не під силу.

Я підібрав віжки. Нерозгнуздані коні скубли під плотом пожухлу траву, з вудил скрапувала зелена слина.

— Міру ми робимо самі, — сказав я. — Іноді вона неначе холива, іноді, як наперсток. То вже — яка душа… Для однієї й наперсток великий…

— Міра є міра, — не погодився Корній. — А що понад неї, через верх…

— Не вельми праведна думка. Можна цідити кров, і тільки коли понад верх… Через те й одягаємо один на одного ярма.

Корній не відповів, а я нокнув на коні. Тепер лишився останній борг, зовсім маленький — вернути мельнику гроші за коня, якого взяв у нього в позичку.

…Махтей Ворон кілька разів перерахував гроші (тут було на доброго коня), по його круглому обличчі, колами, неначе від кинутого у воду камінця, розбігалися вдоволені смішинки, губи витягнулися в дудочку, й він аж засвистів з радості, а тоді схаменувся, що свистить при богах, наказав Воронисі подавати обід. Обід був пісний, такий подають тільки наймитам — юшка з плотвицею, закраплена олією, накапаною крізь проткнуту в пробці швайкою дірку — Ворон відраховував краплі, — пшоняна каша, знову ж таки з олією, і узвар із гниличок. Ворониха поскаржилася при гостеві:

— Увесь вік кислятину п’ємо. Он Лукашенки які бідні, а узвар з медом п’ють.

Махтей задоволено засміявся:

— Через те вони і йдуть найматися до мене, а не я до них…

Аби відвернути господарів від неприємної розмови, запитав:

— А як коралі? Носите?..

Ворониха махнула довгою худою рукою.

— Краще б ти їх не знаходив… Звідтоді жодного разу не дав одягнути. Навіть у церкву. Заховав у прискриньок і замки навісив. У нас усе під замками, і свічки, і олія, і сало… Аж поки не заведуться в ньому черви…

Я подумав, що в світі є немало людей, які прирекли себе і своїх близьких жадібністю на жалюгідне животіння. Вони живуть від одного червивого сала до іншого… А світ котиться за обрій червонобокими яблуками, смачними ковбасами, солодкими узварами, про які вони тільки чули, але яких не куштували. А є інші, які прогайновують статок і закінчують життя в нужді та злиднях. Отже, життя і є міра?

Махтей під’їхав зі мною до млина. Колесо крутилося втомлено, байдуже, лотоки загрібали воду, як і торік, позаторік… сто літ тому.

— Щось помолців не видно, — подивував я.

— Панське мелю, — чмихнув у вуса Ворон.

— А що, вигідніше, ніж людське? Більше пан полковник платить?

— Ось що він платить, — Махтей скрутив велику загогулисту дулю. — Поки не перемелю йому все… А він відправляє борошенце до Кракова, до Орла й ще далі…

Млин обвіяний смутком. Не стоять хури, не пасуться воли та коні понад ставом, не горять багаття, на яких помолці варять польову кашу. Навіть верби осмутніли й зронили віття на воду. Тільки бузина буяє і яріє, бузинові хащі по згір’ю вкриті брунатно — чорною кипінню, товсте, в дві людські руки, в два сажні заввишки віття клонять важкі грона, з яких аж пирскає чорно — червоний сік, у хащах деруть горло сойки та щось тонко попискує чи постогнує жалібним голосом. На найвищій гілці сидить припутень — великий дикий голуб з сизою голівкою, білими цятками на голові та крилах, оправляє пір’я. З ставу повіяло осінню, з верб падало на воду листя з пам’яттю літа, вітер погнав понад дорогою сухий курай, якесь пір’я — лис чи вовк з’їв куріпку або хохітву, в небі крутили колесо лелеки, старі показували молодим, куди летіти в теплі краї. Вони й мені нагадали про близьку дорогу. І я дивився на те таємниче коло, у якому свій лад, своя доладність, один лелека відривався з кола, а на його місце ставав інший, а той вклинявся з другого краю кола, яке ні звужувалося, ні ширшало, здавалося, хтось невидимий намалював у небі тасьму, по якій і крутяться лелеки, хто він, для чого намалював, коли й чи намалює її нам?

Бо вони — птахи, горді і вільні… Гарно бути вільним… І я вільний, як птах, — ось те, чим найдужче дорожу, — воля. Воля — вольная — душа вільная. А виявляється, що воля може бути гіршою від кайданів.

…Я знаю, що влітку ми найдужче прагнемо снігу, а взимку тепла, Бог людині ніколи не догодить. Але не тільки через це я не радію своїй волі. На все свій час… Немає в моєму серці радості, і я знаю, що далі буде гірше. В мене немає нічого. Немає матері, і двір батьківський та хата вже не мої, поки жила там мати, й моя душа жила серед тих вишняків, моя пам’ять ступала на стоптаний поріг, туди я більше не вернуся, і Мальва лишилася в серці відкритою раною, й кочуся я по світу, неначе перекотиполе — в сонце і шквирю, бурю і сні—говицю. Можна б, звичайно, пошукати якоїсь удовиці, а то й дівки, але я не баришник і не кобилу купую. Тепер мені все байдуже… окрім помсти, яка залізним обручем лежить на серці. Помсти не тільки за себе.