Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
…Крутить мною біс, водить зворотами… Не можу відкараскатися від думки, що цвяха з того святого хреста бачив у Києві, і в Почаєві, і ще десь… зібрати їх до купи, можна змайструвати воза. Прости, Господи, мені… а чи тим, хто обманює Твоїм ім’ям.
Ще Мелетій показував шкатулу дорогу, доверху насипану перлами, два золоті хрести, срібні трисвічники та п’ятисвічники, золоті панікадила, Євангеліє, оправлене самоцвітами. «Обитель наша бідна, є обителі багаті, де скрині набиті золотом, там монахи їдять кашу не з олією, а з маслом…» Не така вже й бідна обитель, і їдять монахи кашу не тільки з олією, а й з маслом, і борщ з м’ясом, і рибу судака та стерлю… В келії—коморі, де ми сидимо, смачно пахне яблуками, Мелетій тримає їх у якійсь скрині, для себе, звісно. Я здогадуюсь, що йому дозволено показати мені монастирські скарби, може, й не всі, аби запалити в мені бажання примножити їх…
Мені в грудях реп’яшком ворушиться сміх: вони не знають, що в моїй калитці бряжчить на денці, й годять мені з усіх сил, ігумен двічі садовив до свого столу… Він навіть запропонував висповідати мене, але я відмовився, тоді б мав зізнатися в злобі, яку ношу в серці, і в тому, що недавно вчинив, а нащо те знати навіть ігуменові, а ще тоді доведеться зізнатися, що хитаюся на двох кладках, одна лежить тут, а друга за Дніпровими порогами. Він би умовляв, а то й наклав покуту. І Мелетій хилить мене на шовкові монастирські трави, а сам каже, що шелестять вони йому не так, як би мали шелестіти, од юних літ у монастирі, склав на олтар сили свої, тисячу разів прислужився мудрістю, а й досі ходить у ієромонахах, а Савроній і Феофан, які й розумом куціші, й прислужилися братії менше, обійшли його на щербатих монастирських сходах. Це він вимостив їм ті сходи. Він говорить, смиренно опустивши очі, а я думаю, що й тут, за монастирськими стінами, вітер славолюбства розжохує жар нікчемних пристрастей, і тут та ж товчія за владу та за почесті, і тут гординя, а покора показна або з приневолі. Тоді й покора Господу показна, вона мовби дає їм право підгинати під себе інших, і жадоба не покинула чернечі серця, монахи люблять гроші та дороге убрання. Не всі, звичайно. Є тут люди тихі, скромні, безсрібники, чисті серцем та помислами, бачив монаха, який безкорисливо лікує прочан — страшні виразки та болячки, і в шпиталі ченці прислужують страждальцям, є схимники, пустельники…
Подобалося мені сидіти в цій келії, дивитися, як неквапливо (а воднораз у цій неквапливості був невпинний поступ) нижуть писці літеру до літери, складають сторінку до сторінки. І мовчки ворушать губами, моляться чи зчитують написане, іноді вони співали псалми, а коли білували папір, робили зрізи, чинили пера, то й гомоніли, розповідали щось із житія святих, а також грішників, надто тих, які побували в монастирі.
І тривожив мої думки, вабив до себе і відштовхував — а що більше, не скажу — ігумен архімандрит Фотій. Чорний, неначе жук — чорні вуса, чорна кучерява борода, чорне, з просинню, волосся, а очі, неначе два бурави, в них — чорна безодня, — міцний, суворий та грізний. Таким знали його ченці, таким постав переді мною. Найбільший бачений мною грішник, а може, грішник звичайний, ще й гріхом обороняє святу церкву — Фотія вигнано з двох монастирів, і звідси хотів прибрати його київський митрополит, прислав комісію архімандритську, але Фотій не впустив її. Підвели високі комісари очі д’горі, а звідти, зі стін, подивилися на них гарматки чорні, й подивилися так промовисто, що небораки втікали необзира…
Начувся я про нього всілякого, хоч і боялися ченці свого ігумена страшенно. «Утоплю. Замордую» — найпохватніші його слова. І замордовував. За його наказом забито до смерті одного ченця, який спробував розвінчати свого владику, сказав правду у вічі, ще один повісився в саду сам, чимало їх звідали темряви глибокого льоху за льодовнею. Колишній монастирський стадник справляв при ньому обов’язки містра, йому допомагав кухар Савка, котрий готував настоятелеві якусь особливу смаженю з голубів, яку Фотій дуже любив. Розповідали й зовсім дивовижне: коровниця Вівдя водила в ігуменові покої дівку, переодягнену пахолком, потім він видав її заміж за винника, котрий нині тримає монастирський шинок при дорозі.
Не знав, вірити в те чи ні, може, то обмови за строгості, за суворість, за надмірні пости й подовжені молитви, за епітимії, за сувору муштру, сливе військову, а не чернечу. Може, їх інакше й не втримати в покорі? «В бідах і скорботах гартуємо душі свої», — сказав мені. Гартуємо для чого? І для чого монастирські ковалі та слюсарі ремонтують старі мушкети, самопали, кують шаблі та ножі запоясні? Тільки так і можна сьогодні оборонити віру святу, вистояти й пере могти? Сам у гріхах, був готовий простити Фотієві всі його сотворені і ще не сотворені гріхи й стати на стіні при одній з гарматок. Я часто піднімався на ті стіни й примірявся поглядом у далеч, великими рогатими тичинами, які лежали на містках, перекидав в уяві приставлені з того боку драбини, бив келепом по важких металевих шоломах.
Одначе дощовий падолистовий день накрив ті мої думки чорним поминальним покровом. Приїхав у монастир без будь — якої охорони черкаський підстароста з двома комісарами, двома підсудками та одним писарем, і жодна гарматка не вистрілила, й жоден келеп не звівся, настоятель з братією стояли перед ними сумирні, принишклі, й слухали, як вичитує підсудок з довгого жовтого паперу податі монастиреві — винну, медову, млинову, за освячення пасок, за іордань, за цілування хреста й ще безліч, може, там була подать і за молитву до Христа, та я недочув. Ігумен розписався на тому папері й вклонився. Того самого дня я виїхав з монастиря.
А повернувшись у Кагарлик, продав карету, коні, інше майно, яке мав; усі гроші, які вторгував і які ще лишилися в капшуці, розділив на три купки: одну — на церкву, другу — старцям на поминальний обід по моїй матері, третю — на пригощання січових братчиків. По тому помолився в церкві й осідлав коня.
Знову за нами йде погоня. Тепер уже московська. Поганий гетьман український лівобічний Пузієнко виміняв собі в Москві за Україну чин боярський і дівку московську, справивши в Москві бучне весілля, вернувся з воєводами та московським військом. Раніше московські воєводи кублилися тільки по великих містах — у Києві, в Чернігові, в Переяславі, а тепер обсілися по всіх містах і містечках, їхні перепищики переписали людей, ґрунти і маєтності їхні, зборщики наклали такі податі, що в українців і очкурі затріщали. А разом з очкурами лопнув і терпець. Вдарили дзвони в Переяславі, тепер уже не на злуку з москалями, а на криваву розлуку, у Ніжині й Батурині, люди пішли з ціпами і косами на москалів. Їм на поміч прийшли запорожці. Схрестили з москалями шаблі під Баришівкою, загнали стрільців у болото на Трубежі. Одначе на поміч москалям з Путивля виступило велике московське військо на чолі з боярином Ромодановським, оточило наш табір на Трубежі.
Вісім днів ми відбивали всі налоги, з Низу до нас ще долучилася чата отамана Куцого, але заки пробилися, стратили більше половини людей і весь військовий припас. І в нас не стало провіанту, й гармати наші були малі, а москалі поставили великі гармати й громили наш табір. На святого Андрія — покровителя нашого гетьмана Бурого — прикрита сніговою завією, вдерлася в наш табір московська кіннота, і хоч її вдалося вибити, погром вчинила страшенний. По тому почалися чвари великі поміж нашою старшиною, реєстровики схилялися до покори, скликали раду й прокричали на ній нового отамана — Джигу, — низовики та козацька сірома з посполитих не погодилися, вчинилася шванка, яку зупинила злива. Під ту зливу ми й вирвалися з табору і ось уже шостий день прямуємо на Низ. Погоня насідає нам на плечі, не відстає ні вдень, ні вночі, у московитів кращі коні, й піхота їхня на возах, наші ж пішаниці розсіялися по лугах та лісах, на возах тільки поранені, не маємо жодної гармати, й коні наші повибивалися з сил, аж хитаються на ходу, і люди хилитаються в сідлах, неначе ковила під вітром. Сьогодні вранці поруч мене спорснув з сідла козак Кузьма Паливода і впав просто під кінські копита. Вже недалеко Козацьке поле, запорозькі місця, Сагайдачне, Стовпи і Стоги, Хортиця, вони стануть нам тарчею, заступлять, сховають, і прийдуть нам на поміч козаки, які вернулися з гардів, рибних та соляних промислів, але до Січі, мабуть, нам уже не добутися. Останньою заступою, останнім захистом стала нам річка Орчик, ми щойно перехопилися по довгій греблі з правого берега на лівий і впали тут табором. Ні, не табором, а купою, козаки попадали де попало, чимало коней також лягли на землю, чого вони ніколи не роблять, Бурому ледве вдалося зібрати кілька десятків козаків, щоб перекопати шанцями греблю. Одначе ці шанці не врятують нас. Над’їде на возах московська піхота, поставлять гармати й зметуть нас. Кіннота вже спішується по той бік греблі. В повітрі миготить снігова крупа, крізь неї видно стрільців у гостроверхих шапках і німецьких найманців у панцирях. По той бік греблі — глибокий видолинок, за ним узвіз, на горі кілька хаток, які, здається, кудись пливуть в сніговій імлі. Решта хат села по сю сторону, в лівий бік понад річкою, городи спускаються до самої води. Люди в селі поховалися, тільки біля крайньої хати стоїть дядько в розстебнутому кожусі, дивиться в наш бік. Гребля вигинається дугою, вона довга й вузька, у ліву від нас руку по її краю ростуть молоді верби, вони голі, без листя, й ніби падають у воду, по якій іде шуга. Тонкі, схожі на скалки бемського шкла крижини крутяться на течії, налазять одна на одну, кришаться, і те кришиво — шерех — втягується в вузьку лійку річкового стрижня, який з клекотом виносить його на плесо по той бік греблі. Чорний корч посеред річки здається схожим на потопельника, він то занурюється в воду, то зринає знову. Посеред греблі — млин, вкопаний у глинозем, у греблю, старий, зчорнілий, перекритий новенькою дранкою. Неначе досугий дід в новому брилі. На той млин — уся наша надія. В ньому козаки закладають порохову міну — всі три бочки пороху, які лишилися, вибух розметає млин, розметає міст і греблю на кілька сажнів, і тоді танцюйте, воріженьки, на тому боці, а ми з цього будемо дивитися та сміятися. І вгору і вниз на три чи чотири милі немає іншої греблі, отож, аби добутися на сю сторону, москалям потрібно добу або й дві, а ми за той час — гай — гай — будемо за порогами. Човнами, якщо москалі добудуть їх, гармати та вози не переправити, — човни тут маленькі — довбаночки. Ми мляво горнемо землю (не знаю нащо, либонь, про всяк випадок) і поглядаємо на греблю. Там п’ятеро козаків прилаштовують міну, запалять ґнота й прибіжать сюди.
