Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

— Ми можемо щось зготувати, якщо ти голодна.

— Я не голодна, якщо ти не голодний.

— Я завжди голодний. Я зробив дурницю, що не пішов далі й не назбирав чорниць.

— Ні. Ти хотів перевірити, чи вони, бува, не дісталися сюди.

— Слухай, Мала. Я знаю місце по той бік драговини, через яку ми проходили, де можна назбирати чорниць. Я поховаю все, і ми зможемо піти туди лісом. Там назбираємо кілька відерець, щоб нам стало чорниць ще й на завтра. Це буде непогана прогулянка.

— Гаразд. Але мені й так добре.

— Ти не голодна?

— Ні. Зовсім не голодна після шоколаду. Я б охоче залишилася тут і почитала. Ми з тобою гарно прогулялися, коли ходили на полювання.

— Гаразд, — сказав Нік. — А може, ти все-таки стомлена після вчорашнього дня?

— Мабуть, трохи стомлена.

— Тоді ми спокійно відпочинемо. Я почитаю «Буремний перевал».

— Вона не занадто для дорослих, ця книжка?

— Ні.

— Ти почитаєш мені?

— Звичайно.

Переїзд через Міссісіпі

Поїзд до Канзас-сіті зупинився біля роз'їзду на східному березі, і Нік визирнув на дорогу, що була на пів-фута вкрита пилюкою. Окові тут більше ні за що було зачепитися, окрім цієї дороги та ще кількох сірих від пилюки дерев. Погойдуючись на ресорах, колією проїхав фургон; візник хитався на передку, попустивши віжки, що вільно лежали на спинах коней.

Нік подивився на фургон і спробував уявити собі, куди він їде, чи той візник живе біля Міссісіпі й чи він коли-небудь рибалив. За хвилину фургон зник з очей, і Нік подумав про чемпіонат світу з бейсбола, що тепер відбувався в Нью-Йорку. Він згадав, як Хеппі Фелш оббіг коло в першій грі, яку він бачив в Уайт-Сокс-парку. Слім Солі розмахувався так, що його коліна майже торкалися землі, й біла цятка м'яча летіла до зеленого паркана за центральним полем, Фелш, нахиливши голову, мчав до білого квадрата на першій стартовій лінії, а потім — задоволене ревіння глядачів, коли м'яч влучив у купу болільників, що зчинили бійку на відкритих трибунах.

Коли поїзд рушив і запилені дерева та руда дорога попливли назад, у вагоні, похитуючись у проході між лавками, з'явився продавець журналів.

— Що там на чемпіонаті? — запитав його Нік.

— Уайт-Сокс виграв фінальну гру, — відповів той, просуваючись поміж лавками перевальцем, наче моряк. Нік зрадів. Уайт-Сокс побив їх! Чудово. Нік розгорнув «Сетердей івнінг пост» і почав читати, мимохіть позираючи у вікно, щоб пересвідчитись, чи не зблиснула вже попереду Міссісіпі. «Переїзд через Міссісіпі — це справжня подія», — думав він, і йому не хотілося втрачати жодної хвилини.

Краєвид, здавалось, пропливав повз вікна вагона: телеграфні стовпи, поодинокі будинки, руда рівнина. Нік чекав, що берег Міссісіпі буде крутий, але зрештою після нескінченно довгої болотистої рівнини побачив крізь вікно, як паровоз їхнього поїзда виїжджає на довгий міст через широкий, каламутно-бурий водяний обшир. На тім боці виднілися голі кручі, але тут берег був низький, мулистий. Здавалось, ріка суне однією суцільною масою, не тече, а суне, наче рухоме суцільне озеро, трохи вируючи там, де виступають опори мосту. Марк Твен, Гек Фінн, Том Сойєр і Ла Саль — ці імена одне за одним зринали в голові Ніка, коли він дивився на каламутно-бурий обшир води. «Все ж таки я побачив Міссісіпі», — задоволено подумав він.

Остання ніч у морі

Блукаючи в темряві палубою, Нік проминув ряд шезлонгів, у яких влаштувались офіцери-поляки. Хтось награвав на мандоліні. Леон Хоцянович сидів, випроставши ноги.

— Гей, Ніку, — мовив він, — куди йдеш?

— Нікуди. Просто гуляю.

— Сідай з нами. Тут є місце.

Нік вмостився у вільний шезлонг і задивився на тих, що гуляли, наскільки їх можна було роздивитися у відблиску моря. Нік розлігся в шезлонзі.

— Завтра прибуваємо, — сказав Леон. — Я чув про це від радиста.

— А я від перукаря, — відказав Нік.

Леон засміявся і звернувся по-польському до чоловіка в сусідньому шезлонзі. Той нахилився вперед і всміхнувся Нікові.

— Він не розмовляє по-англійському, — мовив Леон. — Каже, що чув про це від Гебі.

— А де Гебі?

— Нагорі в шлюпці з кимось.

— А Галінський?

— Мабуть, з Гебі.

— Ні, — сказав Нік. — Вона казала, що не зносить його.

Гебі була єдина дівчина на судні. Вона мала біляве волосся, що завжди спадало їй на плечі, гарну поставу, дзвінкий голос, і про неї ходили різні чутки. Тітка, яка супроводила її до батьків у Париж, не виходила з каюти від самого початку плавання. Батько Гебі мав якесь відношення до французького флоту, і вона завжди обідала за столом капітана.

— Чому їй не подобається Галінський? — спитав Леон.

— Вона казала, що він схожий на кашалота. Леон знов засміявся.

— Ходім пошукаємо його й розкажемо про це.

Вони підвелися й попрямували до поручнів. Угорі над ними висіли шлюпки, готові до спуску на воду. Судно хитнулося, палуба похилилась, і шлюпки почали добряче розгойдуватись. Вода внизу тихо пінилась і засмоктувала величезні плями водоростей, що блискотіли фосфоричним світлом.

— Швидко йдемо, — сказав Нік, дивлячись на воду.

— Ми тепер у Біскайській затоці, — відказав Леон. — Завтра, напевне, побачимо землю.

Вони обійшли всю палубу, знов спустилися на корму і задивились на фосфоричний струмінь, що вивертався позаду, наче зораний грунт під плугом. Над ними була гарматна платформа, де походжали два матроси, й обриси гармати чорніли в мерехтливому морському сяєві.

— Йдемо зигзагами, — Леон уважно дивився на воду».

— Цілу добу.

— Кажуть, що ці судна перевозять німецьку пошту і тому їх ніколи не топлять.

— Хтозна, — мовив Нік. — Мені щось не віриться.

— Мені теж. Проте думка непогана. Ходімо шукати Галінського.

Вони застали Галінського в його каюті за пляшкою коньяку. Він пив із вищербленого кухля.

— Привіт, Антоне.

— Привіт, Ніку. Леоне, випий зі мною.

— Ніку, скажи ти йому.

— Слухай, Антоне. Одна вродлива леді попросила нас дещо тобі переказати.

— Знаю я вашу вродливу леді. Візьміть її і почепіть зверху на димарі.

Лежачи на спині, він задер ноги й штовхнув пружинний матрац горішньої койки.

— Карпере! Агов, Карпере! — загукав він. — Уставай і випий зі мною.

З горішньої койки схилилось обличчя. Воно було кругле і в окулярах зі сталевою оправою.

— Не проси мене випити, коли я й так п'яний.

— Злазь додолу і випий! — загорлав Галінський.

— Ні, — долинуло зверху. — Подай мені коньяку сюди. Обличчя знову сховалося.

— Карпер уже два тижні п'яний, — сказав Галінський.

— Я перепрошую, — долинув голос із горішньої койки. — Це неправда, бо ми з тобою познайомились тільки десять днів тому.

— Хіба ти не був п'яний ці два тижні, Карпере? — запитав Нік.

— Звичайно, був, — відказав Карпер згори. — Однак Галінський не має права говорити про це.

Галінський знову штовхнув матрац ногою.

— Я беру свої слова назад, — сказав він. — Ти не п'яний.

— Не сміши людей, — пробурмотів Карпер.

— Що ти робиш, Антоне? — запитав Леон.

— Думаю про свою дівчину з Ніагара-Фолз.

— Гайда, Ніку, — мовив Леон. — Ходімо від цього кашалота.

— Це ви від неї почули, що я схожий на кашалота? — запитав Галінський. — Бо вона обізвала мене кашалотом. А знаєте, за що? Я сказав їй по-французькому: «Мадемуазель Гебі, вам нічим мене зацікавити». Випий, Ніку.

Він простягнув пляшку з коньяком, і Нік трохи ковтнув.

— А ти, Леоне?

— Не хочу. Ходімо, Ніку.

— Я заступаю на вахту опівночі, — сказав Галінський.

— Гляди не впийся, — промовив Нік.

— Я ніколи не впивався. Карпер нагорі щось буркнув.

— Що ти сказав, Карпере?

— Я благав господа покарати його.

— Я ні-іколи не впивався, — повторив Галінський і розлив півкухля коньяку.

— Покарай його, господи, — мовив Карпер. — Покарай.