Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть їй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся наново…
Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери своїх доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було надармо. Вони оставалися вперто при своїх фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц. к. радника лiсового…
Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрської рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi…
З одної малої незначної хатини вийшли Олена i Лiєвич. Вона довiрливо сперлась на його рамено, i обоє звернули в одну з тихих улиць.
- Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. - Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востаннє в цiлiй супокiйнiй красi!
- З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiшається з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'їжджати вiд тебе, i то на два роки!!
Її пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала…
Вiн похилився вперед i заглянув їй в очi. Вона видалася йому блiдою.
- Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха.
- Не можу говорити, Стефане… Буду тобi писати.
- Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньої хвилини!
- Може, тобi зложити присягу вiчної любовi й вiрностi? - питала вона його з вимушеним усмiхом.
- Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаєш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш… ти! - сказав вiн з утiхою, з трепещучим щастям у голосi. - Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!
- Люблю! - сказала вона, майже смiючись.
- З першої хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю.
- Так, Стефане, з першої хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи i нiчого.
- А з другої хвилини?
- З другої… що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував безглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоїзму, а людини людяної…
- А з третьої, рибчино?
- З третьої… коли переконалась я… ах, що! - перервала нараз жартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!..
- А з четвертої?
Вона смiялася тихенько.
- Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувала вона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!
Обоє смiялися.
- Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн.
Вона здвигнула плечима.
- Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
- Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думцi, гiднiший доньки радника!
Вона розсмiялась.
- Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота моїх родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану твоєю.
- Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, - казала, - людина що?
- Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
- Вони, може, будуть тобi яку partie brillant [9] надставляти, а не що б ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться!
- Так ти не вiриш менi, Стефане?
- Вiрю.
- Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
- Бо ти також людина…
Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.
- Ти думаєш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини якоїсь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серцi любов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, - думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами.
- Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу її простої
- Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не маєш супроти мене; нашi заручини - тайна.
- Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена на волю долi…
- Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, - додала тихим голосом.
- Нi. - I обоє замовкли.
- Але ти будеш часто писати… - перервала вона перша тишину.
- Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця посилати.
- Вони, може, прецiнь скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - її голос краяв його серце.
- I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебувається.
- Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти… ах!
- Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обоє були блiдi.
- Ми вже дома.
- Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом.
- I менi не здавалося, що так близько… З її побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього.
- Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. - Пам'ятай про мене… - шептала в несказанному зворушеннi. - Чуєш? Пам'ятай!!
9
- Блискуча партiя (франц.).