Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

- Я се та­кож зав­сiг­ди го­во­рю, - обiз­вав­ся знов ста­рий ма­йор. - Дис­цип­лi­на му­сить до­во­ди­тись до ос­тат­нiх кон­сек­ве­н­цiй [14], особ­ли­во ж у жi­нок. Жiн­ка - то мо­ло­дий кiнь. По­чує сильну, за­лiз­ну ру­ку, так i по­дасться i влi­во i впра­во. Я не ка­жу по­во­ди стя­га­ти, але й не над­то по­пус­ка­ти. Як­раз по­се­ре­ди­нi, то­дi йде гар­но кро­ком. Де-не-де цвях­ну­ти батi­жком. Пе­ред тра­пом тро­хи ост­ро­гiв, пе­ред бар'єром - удар i ост­ро­ги, по­во­ди сво­бiд­но, то­дi ле­тить! Над­то замуч­увати не вар­то, особ­ли­во спо­чат­ку; се ж моя те­орiя. Ляуфл­ер був зав­сiг­ди ли­хим їздцем, то­му ж йо­го i кож­дий кiнь ски­дає з сiд­ла. Так, так, - до­дав тро­хи зго­дом i за­ду­мав­шись, - дис­ци­п­лi­на му­сить про­во­ди­тись, му­сить…

- Дай-но ме­нi раз з Оле­ною роз­мо­ви­тись, Епа­мi­нон­да­се! - го­во­рив док­тор, ко­ли оба вер­та­ли­ся од­ною й тою са­мою до­ро­гою до­до­му.

- Говори. Ска­жи їй i те, то­ва­ри­шу. Те, ти ж знаєш… що її батько не­за­бав­ки пе­рес­та­не тим бу­ти, чим був до­сi, а то лi­совим рад­ни­ком…

- Вона доб­ра, шля­хет­на, - вiд­ка­зав, по­тi­ша­ючи, док­тор. - Бу­де з усiх сил ста­ра­тись, щоб її ро­ди­на не тер­пi­ла убоже­ства; ко­ли б лиш то­го мог­ла за­бу­ти…

- Кого, люб­чи­ку?

- Стефана Лiєви­ча…

- Помершого?

- Егеж…

- Боженьку, а во­на… що з ним?

- Не знаєш нi­чо­го, ста­рий? Ад­же нер­во­вiсть… на! Оп­ро­че се трап­ляється час­то-гус­то, що батьки суть ос­тат­нi, кот­рих у та­кi спра­ви втаємни­чується…

- Любила йо­го?

- Авжеж! Обо­пiльне. Вiн вiд'їхав, як i то то­бi вi­до­мо, на два ро­ки з до­му, щоб сту­дiї по­кiн­чи­ти, що­би вер­ну­ти­ся зо­в­­сiм "го­то­вим"; то­дi й ма­ли свої за­ру­чи­ни опо­вiс­ти­ти, а там i поб­ра­тись, та, на не­щас­тя, наб­рав­ся десь у шпи­та­лi ти­­фу й по­мер, бi­да­чисько, та­ки у В. Ад­же се, ма­буть, зна­єш?

Радник не зна­хо­див слiв, щоб ви­ра­зи­ти своє зачудован­ня,­ аж по якiй­сь хви­ли­нi ска­зав сум­ним, гiр­ким то­ном:

- А я об тiм нi­чо­го не знав! Прав­да, вiн бу­вав час­то в моїм до­мi, веш­тав­ся чи­ма­ло бi­ля неї, од­нак нi­ко­ли не приходи­ло­ ме­нi щось по­дiб­но­го на дум­ку. А во­на… i се ж по­дя­ка за мою лю­бов? - клик­нув огiр­че­ний. - За мої батькi­вськi ста­ра­н­ня? Ох, як се бо­лить, бо­лить!! То­бi, чу­жо­му, звi­рилась, а пе­ред своїм батьком, пе­ред рiд­ним батьком, мо­гла щось та­ко­го за­таїти!..

- Успокiйся лиш, чо­ло­вi­че, - ути­хо­ми­рю­вав док­тор. - До ме­­не теж не при­хо­ди­ла, щоб своє сер­це як­раз пе­ре­до мною ви­ли­ти. Прий­шла, щоб поп­рос­ту по­ра­ди­ти­ся зi мною, як з лi­ка­рем. Му­чи­ла її без­сон­нiсть, i га­ряч­ка до край­нос­тi пi­дтинала її си­ли. Во­на нес­ка­зан­но ба­га­то тер­пi­ла, i то тай­ком; а се, ста­рий, ви­ма­гає чи­ма­ло си­ли. "Не мог­ли б ви, ди­тинко, ме­нi ска­за­ти, - пи­тав­ся я, - що бiльше-мен­ше мог­ла би сьому бу­ти за при­чи­на? Ви ж бу­ва­ли зви­чай­но най­здо­ро­вiшi з цi­лої ро­ди­ни"!

"Чи се му­сить бу­ти, па­не док­то­ре?" - спи­та­ла во­на.

"Авжеж, ди­тин­ко; се зад­ля вас са­мих". На­те й роз­по­вi­ла дро­жа­чи­ми ус­та­ми, роз­по­вi­ла ме­нi цi­лу iс­то­рiю. Я лед­ве за­таїв своє зво­ру­шен­ня. Яка шко­да, що до­ля обоїх так роз­давила! Бу­ла б з них вий­шла пре­гар­на па­ра, а їх по­том­ки, ста­рий… їх по­том­ки… ех! - тут i за­мовк на­раз.

- I що ж да­лi, док­то­ре? - пи­тав рад­ник приг­не­те­ним голо­сом.

- Нiчо. Про­си­ла лиш, щоб я об тiм нi­ко­му нi­чо­го не зга­дував, а з нею са­мою та­кож про те бiльше не го­во­рив. Ко­ли я спи­тав, чо­му про те з своїми не го­во­рить, вiд­по­вi­ла: "На­що?"

"А так со­бi, Оле­но. Ge­te­il­ter Schmerz ist hal­ber Schmetz" [15].

Вона по­хи­та­ла го­ло­вою.

"Нi, па­не док­то­ре; пер­ше тре­ба ме­нi са­мiй пе­ре­мог­ти го­ре; як дов­го во­но в гру­дi лю­тує, нiх­то ме­нi не по­мо­же".

- Вона, Епа­мi­нон­да­се, од­на з тих, кот­рi са­мi з со­бою справ­ля­ються.

Радник лиш зiтх­нув.

- Якби во­на бу­ла хлоп­цем! - по­чав на­но­во лi­кар, - бу­ли б з неї i вий­шли лю­ди. А так жiн­ка… що поч­не жiн­ка з надви­шком ро­зу­му при горш­ках i мис­цi?

- Ох, до­ленько моя! - зас­тог­нав рад­ник; - як же ти ме­не гi­рко на­вiс­ти­ла, ме­не i моїх без­вин­них дi­тей! Те­пер же я ро­зумiю, чо­му во­на за К. вий­ти не мо­же.

- Ну, що до сього пи­тан­ня, то спро­буємо ще, - вiд­по­вiв док­тор. - Суп­ро­ти от­ру­ти вжи­вається та­кож от­ру­та. Як вiд­дасться, так i зат­реться все го­ре, вся гри­зо­та. Та­ких випад­кiв маємо до­во­лi. Во­на бу­де про­ти­ви­тись, бу­де обурю­ватись, бу­де слiзьми за­ли­ва­тись… мо­же, на­вiть сильно за­ли­ва­тись: лю­би­ла йо­го, бач, чи­ма­ло, не­ма тут що й сумнi­ватись, од­нак чи ж для то­го має вже цi­ле жит­тя горюв­ати та за ним по­би­ва­тись? Чи ж не же­няться вже в свi­тi уд­ру­ге нi вдiв­цi, нi вдо­ви­цi?

- Ах, ро­зу­мiється, що же­няться!

- Адже лю­ди­на - лиш лю­ди­ною! - до­ка­зу­вав лi­кар. - I чим влас­ти­во бiльше? Нi­чим бiльше, нi мен­ше як… звi­ри­ною, i то то­ва­риською, ро­зум­ною звi­ри­ною. Спо­сiб вiдживлю­ва­тися, бо­ротьба о iс­ну­ван­ня, спо­сiб розм­но­жу­ва­ти­ся - все те во­на має та­ке са­ме, як звi­ри­на. Сього го­дi за­пе­ре­чи­ти, на­ко­ли не хо­четься йти як­раз суп­ро­ти вся­ко­го ро­зу­му. А що єсть по прав­дi, те й по ро­зу­мi. Бу­де­мо от­же до­ти апелю­ва­ти до її ро­зу­му, до­ки во­на квiн­те­сен­цiї не зро­зу­мiє. А ко­ли зро­зу­мiє й вiд­дасться, то по­бi­да по на­шiй сто­ро­нi. Тут i вти­хо­ми­риться уся­кий бiль, при­бу­де ро­ди­на… од­не, дру­ге… до­маш­нi кло­по­ти i т. i., i бу­де ще ме­нi i то­бi вдяч­на. А для вас, ста­рих, для вас бу­ло б се те са­ме, що На­upt­tref­fer! [16]

- Говори з нею! - умо­ляв рад­ник. - Го­во­ри, оди­но­кий мiй по­тi­ши­те­лю! Я не в си­лi. О, бо­же! За що ка­раєш ти ме­не так тяж­ко!

I док­тор дiй­сно го­во­рив з нею. Умiв так при­ла­ди­ти, що зас­тав її са­му до­ма. Ле­жа­ла в фо­те­лi нед­ба­ло одяг­не­на й ку­ри­ла. Вiн дов­го її не ба­чив, i ви­раз її ли­ця зди­ву­вав йо­го. Все зда­ва­лось у тiм ли­цi су­по­кiй­ним. Нi слi­ду нi­яко­го го­ря. Ска­зав би-сь, все жит­тя в нiй зав­мер­ло, лиш мiж бро­ва­ми спря­та­лось щось… щось, чо­го вiн не ро­зу­мiв, що од­нак зда­ва­лось йо­му зна­ко­мим. "Бо­же­вiльнiсть" - мелькну­ло йо­му че­­рез дум­ку. I з пильною цi­ка­вiс­тю звер­нув на­зад на неї по­г­ляд та на її пре­чуд­нi, те­пер су­по­кiй­нi очi.

- Чого ди­ви­тесь на ме­не так чуд­но, па­не док­то­ре? - пита­ла во­на, при­вi­тав­шись.

- Ви… ви… ку­ри­те, Оле­но? - спи­тав змi­ша­ний, не да­ючи нi­якої вiд­по­вi­дi на її за­пи­тан­ня.

- Адже ба­чи­те…

- Але ж бо до­сi ви не мог­ли знес­ти па­пi­рос­ки в жi­но­чих ус­тах!

- Так. Од­нак мож i по­лю­би­ти се, що пе­ред­ше ненавидi­лось. Нап­рик­лад, па­пi­рос­ку в жi­но­чих ус­тах. - I знов за­мо­в­к­ла.

Вiн по­чав був го­во­ри­ти про нер­во­вiсть, i що во­на му­сить бе­рег­тись. Го­во­рив ба­га­то про обов'язки, кот­рi ма­ються су­п­ро­ти се­бе й суп­ро­ти дру­гих; особ­ли­во про­ти ро­ди­чiв. За­мi­тив, мiж iн­шим, що лю­ди­на - звi­ри­на при­вич­ки i що суть лю­ди, в кот­рих чут­ли­вiсть - дже­ре­ло вся­ко­го без­та­ла­н­­ня­…

Вона лиш десь-ко­лись вiд­по­вi­да­ла, i то вiд­не­хо­чу, бай­ду­ж­­но. На­реш­тi вiн по­чав го­во­ри­ти i про їхнi до­маш­нi обс­та­ви­ни, по­ру­шив по­ве­ден­ня бра­та, ви­дат­ки батька, йо­го тур­бо­ти, гри­зо­ту, йо­го зла­ма­ний ду­шев­ний наст­рiй…

- Не мож iнак­ше зби­ра­ти, як сi­ялось… - за­ки­ну­ла во­на ба­й­­дуж­но. - Ро­ди­чi [17] са­мi вин­нi, що вiн про­па­дає. А про­па­дає вiн без ря­тун­ку. Оп­ро­че… я вi­рю i в дi­дич­нiсть блу­дiв [18].