Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Лагідний тон відповіді, ніжний голос, ласкаве поводження без тіні зневаги чи невдоволення були повною несподіванкою для Ненсі, і вона зайшлася слізьми.
— О пані, пані! — палко вигукнула вона, заламуючи руки. — Коли б на світі було більше таких, як ви, стало б менше таких, як я… далебі, куди менше!
— Сядьте, — наполегливо мовила Роза. — Якщо ви в скруті або вас спіткало якесь лихо, я радо допоможу вам, чим зможу, — повірте, це так. Сідайте ж.
— Ні, леді, я краще постою, — відповіла крізь сльози дівчина, — і не розмовляйте зі мною так ласкаво, доки не дізнаєтеся, хто я… Час уже пізній. Скажіть… ті двері щільно причинені?
— Так, — відповіла Роза, відступаючи на той випадок, коли доведеться покликати на допомогу. — Але чому ви про це питаєте?
— Бо я маю намір, — сказала дівчина, — віддати своє життя і життя інших у ваші руки. Я та сама особа, що знову затягла Олівера до старого Фейгіна того вечора, коли хлопець вийшов з дому в Пентонвілі.
— Ви?! — скрикнула Роза Мейлі.
— Так, пані, я, — відповіла дівчина. — Я та пропаща жінка, про яку ви чули, — живу між злодіями і, відколи пам'ятаю себе, відколи очам моїм і почуттям відкрилися вулиці Лондона, кращого життя — хай бог боронить! — не знала і не чула лагідніших слів, ніж ті, якими вони обзивали мене. І не соромтеся, пані, не приховуйте свою огиду до мене. Я молодша, ніж можна подумати з першого погляду, але вже встигла до цього звикнути. Найбідніші жінки сахаються від мене на вулицях.
— Який жах! — сказала Роза, несамохіть відступаючи від своєї дивної співрозмовниці.
— На колінах дякуйте богові, люба леді, — скрикнула дівчина, — що у вас змалку були друзі, які піклувалися про вас, і що ви ніколи не жили в голоді й холоді, серед розгулу й пияцтва і… ще дечого гіршого, як ото я жила з колиски. Так, я можу сказати це слово, бо глухі завулки й канави заміняли мені колиску, там мені судилось і вмерти.
— Мені вас жаль! — схвильовано промовила Роза. — Серце крається слухати вас.
— Хай благословить вас господь за вашу доброту! — озвалася дівчина. — Якби ви знали, як я часом караюся, ви б і справді пожаліли мене. Я втекла крадькома; мене вб'ють, коли дізнаються, що я була тут і переказала розмову, яку почула. Чи знаєте ви чоловіка на ім'я Монкс?
— Ні, — сказала Роза.
— А він вас знає, — мовила дівчина, — і знає, що ви живете тут. Я й знайшла вас тому, що підслухала, як він називав вашу адресу.
— Я ніколи навіть не чула цього імені, — сказала Роза.
— Виходить, нам він назвався не справжнім ім'ям, а вигаданим, — зауважила дівчина. — Я так і думала. Нещодавно — незабаром після тієї ночі, коли Олівера просунули через вікно у ваш будинок, намагаючись пограбувати вас, — я, запідозривши цього чоловіка, підслухала його розмову з Фейгіном у темній кімнаті, і з тієї розмови дізналася, що Монкс, ну, той чоловік, про якого я вас питала…
— Розумію, розумію, — перебила її Роза.
— … що Монкс, — провадила дівчина, — випадково побачив Олівера з нашими двома хлопцями того дня, як ми вперше втратили його, і відразу впізнав у ньому саме ту дитину, яку розшукував, хоч я й не збагну навіщо. Вони домовилися з Фейгіном, що той одержить якісь гроші, якщо поверне до себе Олівера; а ще більше йому перепаде, якщо він зробить з хлопця злодія, а саме цього Монкс домагається для якоїсь своєї мети.
— Для якої? — спитала Роза.
— Я й сама хотіла довідатись, та він помітив мою тінь на стіні, коли я підслуховувала, — сказала дівчина, — і не кожен на моєму місці зміг би вислизнути звідти непоміченим, а от мені вдалося. Відтоді я не бачила його до минулого вечора..
— А що ж сталось учора?
— Зараз я розповім вам, леді. Вчора увечері він прийшов знову. І знову вони піднялися на горішній поверх, а я, закутавшись так, щоб тінь моя не зрадила мене, підкралася до дверей. Перші Монксові слова, які я почула, були: «Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що здобула їх від його матері, гниє в домовині». Вони зареготали й почали балакати про те, як йому пощастило все це облагодить. Далі Монкс заговорив про хлопця і, розпалившись, кричав, що, хоча він і прибрав до рук гроші чортеняти, його б більше влаштував інший кінець, — ото, мовляв, була б утіха, якби йому вдалося поглумитися над чванливим батьківським заповітом і провести хлопця по всіх лондонських тюрмах, а потім спровадити на шибеницю за який-небудь тяжкий злочин; це любісінько міг би зробити Фейгін, попереду ще й на ньому нажившись.
— Що ж це таке?! — вигукнула Роза.
— Чистісінька правда, леді, дарма що кажу це я, — відповіла дівчина. — Далі він казав, — пересипаючи свою річ лайкою, звичною для мого вуха, але незнайомою для вас, — що якби він міг задовольнити свою ненависть і вкоротити хлопцеві віку, не ризикуючи власною головою, то анітрохи не вагався б; але цього зробити не можна, тому він буде насторожі, пильнуватиме за кожним його кроком, і оскільки він знає про його походження і життя, то може легко зробити хлопцеві ще якусь капость. «Одне слово, Фейгіне, — сказав він, — ви хоча й хитрий єврей, а ніколи ще не розставляли тенета, які я сплету для свого братика Олівера».
— То він його брат?! — скрикнула Роза.
— Так він сказав, — відповіла Ненсі, сторожко роззирнувшись навкруги, як робила раз у раз під час розмови, бо їй скрізь ввижався Сайкс. — Слухайте-но далі. Заговоривши про вас і про ту другу пані, він сказав, що господь бог чи диявол постарались як навмисне, щоб Олівер потрапив саме у ваші руки, а потім, регочучи, додав, що в цьому є і певна втіха — ви, мовляв, віддали б тисячі, а то й сотні тисяч фунтів, якби їх мали, аби тільки довідатись, хто цей ваший двоногий песик.
— І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? — запитала, сполотнівши, Роза.
— Він говорив з відвертою злістю, — похитавши головою, відповіла дівчина, — він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.
— А що ж робити мені? — спитала Роза. — Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно — не мице і півгодини — відвезуть у безпечне місце.
— Я хочу повернутися, — сказала дівчина. — Я мушу повернутись, бо… ну, як пояснити це вам, такій невинній пані?.. бо серед людей, про яких я вам оповідала, є один — найодчайдушніший з усіх, — котрого я не можу залишити; ні, не можу, навіть задля того, щоб назавжди змінити своє життя.
— Ви вже раніше заступалися за цього милого хлопчика, — сказала Роза, — ви прийшли тепер сюди, незважаючи на страшну небезпеку, щоб переказати мені підслухану вами розмову, — і з усього видно, що ви кажете правду; ви не позбавлені почуття сорому і здатні на покаяння — все це дозволяє мені повірити, що вас іще можна врятувати. Послухайте, — склавши долоні, палко заговорила вона, і сльози покотились по її щоках, — не залишайтесь глухою до благань іншої жінки, яка першою — так, я певна, першою! — звернулась до вас із словами жалю і співчуття. Послухайте мене і дайте мені врятувати вас для кращої долі.
— Люба, мила пані, — вигукнула дівчина, опускаючись на коліна, — мій добрий ангеле! Ви й справді перша, хто ощасливив мене такими словами, та якби я їх почула багато років тому, вони могли б відвернути мене від гріховного і гіркого життя; але тепер пізно… надто пізно!
— Покаятися й спокутувати свої гріхи, — сказала Роза, — ніколи не пізно.
— Ні, пізно, — я не можу залишити його тепер! — у розпачі вигукнула дівчина. — Не можу стати причиною його смерті.
— Причиною його смерті? — здивувалась Роза.
— Ніщо його не врятувало б! — скрикнула дівчина. — Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, їх усіх схопили б, і йому б не уникнути смерті. Він найзухваліший серед нас і бував дуже жорстоким.
