Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

— І заради такої от людини, — вигукнула Роза, — ви ладні відмовитись від будь-якої надії на майбутнє, від певного порятунку вже сьогодні? Це безумство.

— Я не знаю, що це, — відповіла дівчина, — знаю лише, що так воно є і так буває не тільки зі мною, а й з сотнями інших, таких самих пропащих і нещасних, як я. Я мушу вернутися. Може, це кара божа за все зло, яке я вчинила, може, й так; але мене тягне до нього, хоч я наражуся на страждання й кривди; і тягло б, мабуть, і тоді, якби я знала, що кінець кінцем загину від його руки.

— То що ж мені робити? — спитала Роза. — Я не повинна відпускати вас отак.

— Відпустите, пані; я певна, що відпустите, — заперечила дівчина, підводячись із колін. — Ви ж не станете затримувати мене, скориставшися з того, що я повірила у вашу доброту і не зажадала від вас ніяких обіцянок, хоча й могла так зробити.

— Тоді яка ж користь із того, що ви мені розповіли? — запитала Роза. — Цю таємницю треба розкрити, інакше яка вигода буде для Олівера — а ви ж йому так хочете прислужитися — з того, що ви відкрилися мені?

— Серед ваших знайомих напевне знайдеться який-не-будь добрий чоловік, який вислухає все, збереже таємницю і порадить вам, що робити, — сказала дівчина.

— Але де мені вас шукати в разі потреби? — спитала Роза. — Я не хочу знати, де живуть ті страшні люди, скажіть лише, чи не могли б ви проходити або гуляти десь певної години?

— А ви пообіцяєте, що суворо берегтимете мою таємницю і прийдете самі або з тією людиною, на яку звіритесь? — запитала дівчина.

— Даю слово зробити так, як ви просите, — відказала Роза.

— Коли так, то щонеділі, між одинадцятою та дванадцятою годиною, — не вагаючись, промовила дівчина, — не я, як буду жива, гулятиму по Лондонському мосту,

— Постривайте, — зупинила Роза дівчину, яка швидко. рушила до дверей. — Подумайте ще раз про своє власне життя і про можливість змінити його. Ви можете розраховувати на мою допомогу, і не лише тому, що самохіть принесли мені цю звістку, а й тому, що опинились на краю загибелі. Навіщо вам повертатися до тієї банди грабіжників, коли одне слово може врятувати вас? Які чари змушують вас вертатись туди — до ганебного й злиденного життя? О! Невже у вашому серці не знайдеться струни, якої я могла б торкнутись? Невже ніщо не відгукнеться на мої слова, щоб побороти це жахливе засліплення?

— Коли такі молоді, добрі й вродливі дами, як ви, — твердо відказала дівчина, — віддають комусь своє серце, любов може завести їх куди завгодно… Навіть таких, як ви, що мають свій дім, друзів, інших залицяльників, одне слово, усе, чим заповнюється життя. Та коли такі жінки, як я, що не мають надійнішої покрівлі над головою, ніж віко домовини, і ліпшого друга у разі хвороби та й у смертну годину, ніж доглядальниця в лікарні, — коли ми віддаємо свої знівечені серця якомусь чоловікові й дозволяємо йому заповнити собою порожнечу нашого нікчемного життя, — то хто ж може сподіватися, що вилікує нас? Пожалійте нас, пані, — пожалійте за те, що з усіх жіночих почуттів у нас лишилося тільки одне, та й воно не дає спокою й задоволення, а породжує — це просто кара господня! — нові страждання і злочини.

— Тоді, — помовчавши, сказала Роза, — чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?

— Жодного пенні! — махнувши рукою, одказала дівчина.

— Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги, — лагідно мовила Роза, підступаючи до неї. — Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.

— Ви зробили б мені найкращу послугу, — відповіла дівчина, заламавши руки, — якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю, як сьогодні, думаючи про те, хто я така; 'і було б гарно бодай умерти не в тім пеклі, в якому я живу. Хай благословить вас господь, добра пані, й пошле вам стільки щастя, скільки ганьби я накликала на себе.

З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам.

Розділ XLI,

Скрутне становище, в якому опинилась Роза, було для неї справжнім випробуванням. Вона відчувала нестерпне, жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового походження і водночас не могла порушити обіцянки — не розголошувати того, що нещасна жінка, з якою вона щойно розмовляла, довірила їй, як юній і чистій дівчині. Слова й поведінка Ненсі зворушили серце Рози Мейлі, і тепер любов до її вихованця злилась з іншим почуттям, таким же щирим і палким, — з бажанням напровадити знедолену людину на путь покаяння й вселити в неї надію.

Вони мали пробути у Лондоні лише три дні, а потім на кілька тижнів поїхати на далекий морський курорт. Була північ — уже минув їхній перший день у столиці. На що їй зважитись? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Або як відкласти подорож, не викликаючи підозри?

Містер Лосберн ще гостював у них і мав залишитися до їхнього від'їзду, але Роза добре знала запальну вдачу цього вельмиповажного джентльмена і могла досить виразно уявити, як він вибухне гнівом проти особи, що викрала Олівера, — тому вона розуміла, що розкрити йому свою таємницю можна тільки тоді, коли її заступництво за Ненсі підтримає якась інша, гідна довіри людина. Ці міркування змушували її бути дуже обережною й обачною і критися від місіс Мейлі, бо та, звичайно, тут-таки кинулась би радитись із шановним доктором. З тих самих причин вона не наважувалась звернутися до когось за юридичною порадою, навіть якби й знала, як це робиться. У Рози майнула була думка шукати допомоги в Гаррі, та в пам'яті виник спогад про їхню останню зустріч, і їй здалося негідним просити його приїхати, коли він, може статися, — від такого припущення на очі їй навернулися сльози, — уже й думати про неї забув і живе собі щасливо та весело.

Збентежена цими думками, Роза цілу ніч не склепила очей, вона схилялась то до одного плану, то до іншого, а потім, знайшовши доводи проти кожного з них, відкинула геть усі. Вранці, знову добре все обміркувавши і не побачивши іншої ради, Роза вирішила звернутись до Гаррі.

«Якщо йому важко буде повернутися сюди, — казала вона собі, — то як же болісно буде мені! Але, можливо, він і не приїде, а відповість листом; а коли й приїде, те старанно уникатиме зустрічі зі мною, — міг же він так повестися перед самим своїм від'їздом! Я аж ніяк не сподівалася, що він на це здатний. А втім, так воно краще для нас обох».

Тут рука її впустила перо, і Роза відвернулась, наче не хотіла, щоб папір, який мав передати Гаррі її прохання, став свідком її сліз.

Вона встигла разів із п'ятдесят узятися за перо й знову покласти його, і все ще обмірковувала перший рядок, не написавши й досі жодного слова, коли до кімнати раптом забіг Олівер, що ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Він був такий збентежений, наче з ним сталося якесь нове лихо.

— Чого це ти такий збуджений? — спитала Роза, підводячись і ступаючи йому назустріч.

— Не знаю, з чого й почати. Аж дух забиває… — відповів хлопець. — Боже мій! Нарешті я побачив його, тепер ви переконаєтесь, що я казав щиру правду.

— Я завжди вірила тобі, — заспокоїла його Роза. — Але що з тобою сталося? Про кого ти говориш?

— Я бачив джентльмена… — відповів Олівер, насилу вимовляючи слова, — того джентльмена, що був такий добрий до мене, — містера Браунлоу, про якого я вам так часто казав.

— Де ж ти його бачив? — спитала Роза.

— Він вийшов з карети й зайшов до одного будинку, — відповів Олівер, з радості аж пустивши сльозу. — Я не розмовляв з ним… Не міг заговорити, бо він не помітив мене, а я тремтів так, що не мав сили підійти до нього. Але Джайлз на моє прохання довідався, що він живе в тому будинку. Дивіться, — сказав Олівер, розгортаючи клаптик паперу, — ось тут, тут він живе, — я негайно туди піду. О боже, боже! Який я буду щасливий, коли знову побачу його і почую його голос!