Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

А тоді вони вдвох поспішили назад до містера Фейгіна з радісною звісткою, що Пройда робить честь своєму вихователю й створює собі блискучу репутацію.

Розділ XLIV

Хоч як добре зналася Ненсі на всіх тонкощах лукавства й лицемірства, проте не змогла цілком приховати збентеження, яке охопило її, коли вона усвідомила, до чого може привести зроблений нею крок. Вона згадувала, що і хитрий єврей, і жорстокий Сайкс звіряли їй свої плани, які приховували від усіх інших, бо ніскільки не сумнівалися в її надійності та відданості. Хоч які були мерзотні ті плани, хоч які відчайдушні були голови, що їх замишляли, і хоч яку злість почувала вона до Фейгіна, який вів її далі, крок за кроком, усе глибше та глибше у безодню злочинів і страждань, звідки нема порятунку, — одначе були хвилини, коли почуття її, навіть до нього, пом'якшувалися побоюванням, що через її викриття єврей потрапить у лещата, яких він так довго уникав, і кінець кінцем загине — хай і цілком заслужено — від її руки.

Але то були лише скороминущі вагання душі, нездатної цілком зректися своїх давніх друзів та поплічників, проте сповненої рішучості зосередитись на одній меті й не відступати від неї, незважаючи ні на які міркування. Побоювання за Сайкса було єдиним, що могло б спонукати її спинитися, поки ще не пізно; а втім, вона ж поставила умову, що її таємницю свято берегтимуть, та й жодним словом не прохопилася, як його можна знайти, і навіть відмовилася — знову ж таки заради нього — від запропонованого притулку, де була б звільнена від свого злочинного й мерзотного оточення, — тож хіба вона не зробила усе, що могла? Ні, вона не відмовиться від свого наміру.

Хоч її душевна боротьба щоразу закінчувалась цим рішенням, вагання виникали знов і знов і не минали без сліду. За ці кілька днів Ненсі схудла й поблідла. Часом вона не помічала, що діється довкола, відмовчувалася під час товариських бесід, хоч колись її голос лунав чи не найгучніше. Іншим разом вона починала сміятися хтозна-чому і просторікувала без причини й без ладу. А тоді — за якусь хвилину — раптом замовкала і понуро си-Діла, поклавши голову на руки й заглибившись у свої думи; і зусилля, які вона робила, щоб повернутися до тями, виразніше, ніж інші ознаки, свідчили, що душа її не на місці і що думки її дуже далекі від того, про що гомонять її товариші.

У неділю ввечері Сайкс і Фейгін вели розмову, коли на дзвіниці найближчої церкви почав вибивати годинник. Обидва замовкли й прислухалися. Дівчина, що сиділа скулившись на низькому ослінчику, підвела голову і собі стала лічити… Одинадцять.

— Ще година до півночі, — сказав Сайкс і, піднявши штору й виглянувши у вікно, повернувся на своє місце. — Темінь, хоч в око стрель. Ніч саме для роботи.

— Ох, — озвався Фейгін, — шкода тільки, дорогесенький мій, що в нас нема нічого на прикметі.

— Цього разу ти кажеш правду, — похмуро зауважив Сайкс. — Таки шкода, бо я, як на те, сьогодні маю охоту.

Фейгін зітхнув удруге і скрушно похитав головою.

— Та дарма, я гадаю, ми ще надолужимо, як тільки трапиться щось путнє, — сказав Сайкс.

— Отака мова мені до вподоби, дорогесенький мій, — відповів Фейгін, наважившись поплескати його по плечу. — Аж серце радіє від таких слів.

— «Аж серце радіє», — он як! — вигукнув Сайкс. — Ну, хай собі радіє.

— Ха-ха-ха! — зареготав Фейгін, так ніби ця поступка полегшила йому душу. — Сьогодні ти, Білле, знову на себе схожий. Знову до тебе повернувся добрий гумор.

— Він у мене псується, коли ти кладеш свої висохлі старечі кігті мені на плече, тож забери їх геть, — сказав Сайкс, відштовхуючи Фейгінову руку.

— Це нервує тебе, Білле, — тобі здається, ніби тебе схопили, еге ж? — сказав Фейгін, вирішивши не ображатись.

— Мені здається, що мене схопив чорт, — відказав Сайкс. — Ніхто ще на білім світі не мав такої пики, як у тебе, — хіба що твій батечко рідний, який, я гадаю, зараз підпалює в пеклі свою руду посивілу бороду. А то, може, ніякого батечка й не було і ти походиш від самого чорта? Мене б це анітрохи не здивувало.

Фейгін не відповів на Сайксів комплімент; схопивши його за рукав, він пальцем показав на Ненсі, яка, скориставшись з їхньої розмови, наділа капелюшок і тепер виходила з кімнати.

— Гей, — вигукнув Сайкс, — Ненс! Куди це дівка налагодилася в таку пору?

— Недалечко.

— Що це за відповідь? — обурився Сайкс. — Куди ти йдеш?

— Кажу ж — недалечко.

— А я питаю — куди саме? — наполягав Сайкс. — Ти що, не чуєш?

— Я й сама не знаю куди, — відповіла дівчина.

— Тоді я знаю. Нікуди. Сідай і сиди, — мовив Сайкс, скоріше аби тільки зробити наперекір, ніж тому, що мав якісь поважні підстави пе випускати дівчину з дому.

— Мені щось нездужається. Я тобі вже казала, — мовила дівчина. — Хочеться подихати свіжим повітрям.

— То вистроми голову у вікно та й дихай, — порадив Сайкс.

— Цього мені мало, — заперечила дівчина. — Мені треба подихати на вулиці.

— На вулицю ти не вийдеш! — кинув Сайкс, а тоді підвівся, замкнув двері, сховав ключа і, зірвавши з її голови капелюшка, закинув його на стару шафу.

— Ну, ось! — сказав він. — А тепер сиди тихо й не рипайся, чуєш?

— Коли вже на те пішло, мене капелюшок пе вдержить, — сказала дівчина, сполотнівши. — Що це з тобою, Білле? Ти сам не знаєш, що робиш.

— Сам не знаю, що… Оце маєш! — вигукнув Сайкс, звертаючись до Фейгіна. — Та вона, схоже, несповна розуму, а то не посміла б так розмовляти зі мною.

— Не доводь мене до гріха, — стиха мовила дівчина, притискаючи руки до грудей, ніби намагаючись силою стримати якийсь шалений вибух. — Пусти мене, чуєш? Зараз же… цієї ж миті.

— Ні! — гарикнув Сайкс.

— Скажи йому, Фейгіне, щоб пустив мене. Хай краще пустить. Для нього краще буде. Чуєш? — тупнувши ногою, крикнула Ненсі.

— Чи я чую? — повторив Сайкс, обертаючись до неї разом із стільцем. — Так… Або ти негайно замовкнеш, або собака так учепиться тобі в горлянку, що видере з неї твій скрипучий голос. Який дур зайшов тобі в голову, дурепо ти окаянна? Що з тобою?

— Пусти мене, — наполегливо мовила дівчина, а потім, сівши на підлогу біля дверей, почала благати: — Пусти мене, Білле; ти й сам не знаєш, що робиш. Далебі, не знаєш. Тільки на одну годиночку… ну, пусти… пусти!

— Нехай мене ріжуть на шматки, коли ця дівка не з'їхала з глузду! — вигукнув Сайкс і грубо схопив її за руку. — Вставай!

— Не встану, доки ти мене не пустиш… не встану… нізащо… нізащо! — голосила дівчина.

Сайкс якусь хвилю дивився на Ненсі, а тоді, вибравши слушний момент, раптом скрутив дівчині руки і потяг її, хоч як вона пручалась і відбивалася, в сусідню комірчину, де силоміць посадовив на стілець і, не випускаючи її з рук, сів поруч на ослінчик. Вона то виривалась, то починала знову благати, аж поки вибило дванадцяту. А тоді, геть знесилівши, замовкла і скорилась. Застерігши її, щоб вона не сміла вийти з дому тієї ночі, і підкріпивши застереження крутою лайкою, Сайкс залишив її саму — хай одійде наодинці — і вернувся до Фейгіна.

— Тьху! Клята дівка! — вигукнув він, витираючи з лоба піт. — Навіжена якась, та й годі!

— Твоя правда, Білле, — замислено відгукнувся Фей-гін, — твоя правда.

— Чого це вона забрала собі в голову неодмінно вийти сьогодні на прогулянку, як ти гадаєш? — спитав Сайкс. — Слухай, ти ж її краще знаєш. Що воно означає?

— Гадаю, то примхи, голубе. Звичайнісінькі жіночі примхи.

— Може, й так, — погодився Сайкс. — Я вже думав, що приручив її, а вона все така ж дика, як і раніше.

— Та ще й дикіша стала, — мовив Фейгін так, ніби розмірковував про щось. — Раніше я не бачив, щоб вона отак шаленіла через якісь дрібниці.

— І я не бачив, — сказав Сайкс. — У неї, мабуть, ще нуртує в крові ота лихоманка, еге ж?