Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

— Ніякої небезпеки в тому нема, зовсім ніякої, — запевнив його Фейгін. — Просто треба простежити за однією жінкою.

— Старою? — спитав містер Болтер.

— Ні, молодою, — відповів Фейгін.

— З цим, будьте певні, я впораюсь залюбки, — сказав Болтер. — Я ще в школі був мастак на підгляди. А навіщо мені стежити за нею? Чи не для того, щоб…

— Робити з нею нічого не треба, — перебив його старий. — Розповіси мені, куди вона ходить, з ким зустрічається, і — як пощастить — підслухай, про що вона розмовляє; запам'ятай назву вулиці, якщо то буде на вулиці, і номер будинку, якщо то буде в будинку; і все, про що довідаєшся, розкажеш мені.

— А скільки ви мені за це дасте? — запитав Ной, поставивши чашку на стіл і жадібно вдивляючись в обличчя свого хазяїна.

— Якщо зробиш усе як слід, дам тобі фунт стерлінгів. Так, дорогесенький мій, цілий фунт! — сказав Фейгін, намагаючись якнайдужче його зацікавити. — Досі я стільки давав лише за таку роботу, яка може принести дуже великий зиск.

— Хто вона? — запитав Ной.

— Одна з наших.

— Тьху ти! — скрикнув Ной, зморщивши носа. — То, виходить, ви її в чомусь запідозрили?

— Вона знайшла собі нових друзів, дорогесенький, і мені треба знати, хто вони, — відповів Фейгін.

— Ясно, — сказав Ной. — Тільки для того, щоб мати приємність познайомитися з ними, якщо вони люди порядні, — еге? Ха-ха-ха! Я до ваших послуг.

— Я знав, що ти не відмовишся! — вигукнув Фейгін, радіючи, що його задум здійсниться.

— А чого б я мав відмовлятися? — відказав Ной. — То де ж вона? Де мені її підстерігати? Куди йти?

— Все це я розкажу тобі, дорогесенький мій. А прийде час, і покажу її, — мовив Фейгін. — Твоє діло — бути напоготові, а про все інше подбаю я сам.

Увесь той вечір і кілька наступних шпигун просидів у повному спорядженні візника, готовий узятися до діла за наказом старого. Минуло шість вечорів — шість нестерпно довгих вечорів, — і щоразу Фейгін приходив додому розчарований і коротко повідомляв, що не настав ще час. Сьомого дня — в неділю — він повернувся раніше, ніж у попередні вечори, і був у піднесеному настрої. Не приховуючи своєї радості, він звернувся до Ноя:

— Сьогодні ввечері вона кудись піде, і я певен, у тій самій справі; бо цілий день була вдома сама, а чоловік, якого вона боїться, повернеться тільки вдосвіта. Іди за мною! Швидше!

Ной мовчки підхопився з місця. Старий був такий збуджений, що його хвилювання передалося і Ноєві. Обидва крадькома вийшли на вулицю і, хутко поминувши цілий лабіринт завулків, опинились нарешті біля будинку, в якому Ной признав трактир, де він зупинився на свою першу ночівлю в Лондоні.

Вже вибило одинадцяту, і двері трактиру були замкнені. Коли Фейгін стиха свиснув, їх безгучно відчинили. Обидва тихенько ввійшли, і двері за ними зачинились.

Майже не наважуючись говорити, навіть пошепки, і більше розмовляючи на мигах, Фейгін і молодий єврей, що впустив їх, показали Ноєві на віконце в стіні і знаками дали йому зрозуміти, щоб він роздивився крізь нього на особу, яка сиділа в сусідній кімнаті.

— Оце і є та жінка? — ледь чутно спитав Ной, ставши на ослінчик.

Фейгін кивнув головою.

— Я не бачу її обличчя, — прошепотів Ной. — Вона сидить, похиливши голову, а свічка стоїть позад неї.

— Зачекай, — шепнув Фейгін. Він подав знак Барні, і той зник. За якусь мить буфетник увійшов до сусідньої кімнати і, вдаючи, ніби знімає нагар зі свічки, переставив її так, як треба, а заговоривши з дівчиною, змусив її підвести голову.

— Тепер я бачу її, — прошепотів шпигун.

— Добре?

— Я впізнаю її серед тисячі інших.

Він квапливо зіскочив на підлогу, бо двері розчинились і дівчина вийшла з кімнати. Фейгін ледве встиг відтягти його в куток, відгороджений ширмою, і обидва затамували подих, поки вона пройшла повз їхню схованку й зникла за дверима, в які вони щойно ввійшли.

— Цсс! — мовив Барні, трошки прочинивши двері. — Пора!

Ной перезирнувся з Фейгіном і вибіг із трактиру.

— Ліворуч, — шепнув буфетник, — ідіть ліворуч і тримайтеся другого боку вулиці.

Ной так і зробив; при світлі ліхтаря він розрізняв постать дівчини, що вже встигла відійти далеченько від трактиру. Він наблизився на відстань, яку вважав безпечною, і весь час тримався протилежного боку вулиці, щоб краще стежити. Два чи три рази дівчина сторожко озирнулась, а один раз зупинилася, щоб пропустити вперед двох перехожих, які йшли позаду. В міру того, як вона віддалялася від трактиру, в неї, видно, прибувало сміливості, бо тепер хода її стала тверда, впевнена. Шпигун ішов слідом на тій самій відстані, не спускаючи дівчини з очей.

Розділ XLVI

Церковний годинник вибив три чверті на дванадцяту, коли на Лондонському мосту з'явилися дві постаті. Попереду швидкою, квапливою ходою йшла жінка, озираючись на всі боки, немов когось шукаючи; трохи поодаль від неї скрадався чоловік, вибираючи такі місця, де було найтемніше, і підладжуючись під ходу жінки: він зупинявся, коли зупинялась вона, і знову йшов назирці, коли вона рушала далі, але і в запалі переслідування він не дозволив собі ні разу підійти надто близько. Так перейшли вони весь міст, з Мідлсексу до Саррейського берега, коли жінка, і далі пильно вдивляючись у перехожих і, як видно, розчарована, повернула назад. Вона повернула несподівано, але той, хто стежив за нею, не розгубився — відскочивши за один із виступів, які увінчували бики мосту, і перехилившись через парапет, щоб стати ще непомітнішим, він перечекав, поки жінка пройшла протилежним тротуаром. Коли вона віддалилася на таку саму відстань, що й раніше, він потихеньку вийшов із своєї схованки і знову рушив слідом. На середині мосту жінка спинилася, спинився і переслідувач.

Ніч, була дуже темна, а весь попередній день негожий, і о цій порі та й в такому місці перехожих було небагато. А ті, що тут траплялися, швидко йшли своєю дорогою, напевне, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка, що скрадався за нею, і вже аж ніяк не звертаючи на них уваги. В зовнішності обох не було нічого такого, щоб привернути докучливі погляди лондонських злидарів, що в такий пізній час поспішали по мосту, шукаючи якого-небудь підворіття або халупи без дверей, де можна прихилити голову; чоловік і жінка стояли мовчки — ні з ким не заходили в розмову, і ніхто з перехожих до них не озивався.

Над річкою завис туман; червоні вогні на маленьких суднах, пришвартованих до причалів, потьмянішали, а будівлі на березі бовваніли темними плямами. Старі, вкриті кіптявою складські приміщення, що тяглися по обох берегах річки, здіймалися, незграбні й похмурі, над суцільним скупченням дахів та фронтонів і суворо дивилися на воду, надто темну, щоб відбити навіть їхню громіздку масу. В темряві вирізнялися вежа старої церкви Спасителя і шпиль святого Магнуса — два велетні-вартові, що споконвіку охороняли старовинний міст; одначе ліс корабельних щогл по річці і рясно розсипані шпилі церков на горі були майже невидимі.

Жінка, якій не стоялося на місці, вже встигла кілька разів пройти — під пильним наглядом свого таємного переслідувача — туди й назад по мосту, коли важкий дзвін на соборі св. Павла сповістив про кінець ще одного дня. Глуха ніч спустилася на багатолюдне місто: на палац і нічний шинок, на в'язницю і божевільню, на тих, хто вмирав і народжувався, на недужих і здорових, на заклякле обличчя мерця і мирний сон дитини, — все оповила глуха ніч.

Тільки-но замовк дзвін, як з карети, що спинилася неподалік, вийшли молода дама і сивий джентльмен і, відпустивши візника, попрямували до мосту. Ледве вони ступили на нього, як жінка стрепенулася н поспішила їм назустріч.

Вони йшли, оглядаючись навколо, так ніби чогось чекали, але не мали надії, що їхні надії справдяться. Несподівано до них підійшла жінка — вони спинились, здивовано скрикнувши, та нараз замовкли, бо саме в ту мить повз них пройшов, мало не зачепивши їх, якийсь чоловік, одягнений по-сільському.