Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
— Покіль ніхто не бачить! — тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.
Козак і цар з одної чари хильнули раз і два і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і, чи не вперше в житті, почув себе людиною…
— Коли рушаєш? — по-людському сумно та просто спитав Володар всія Русі.
— У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.
— То господи благослови! — і государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. — Соізволяю…
I цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі. Потім спитав:
— Нашій царській величності ще про будь-яку милість — ти завтра знову битимеш чолом?
— Так, пане царю, — чемно вклонився до землі Омелько.
— Об чім?
— Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. I щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх тих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров'ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!
— Ми ж пошлемо до вас ратних людей!
— То ж буде ще колись. А тепер, государю, я певен, що твої московити й куряни…,
— Чого захотів! — не без приязні посміхнувся властитель, щиро втішений дипломатичним політесом, з яким раптово забалакав цей мужик. I государ сказав: — Ми звелимо — тобі в дорозі перешкоди не чинити!
Вони хильнули ще раз.
3 незвички хутко захмелівши, тишайший государ звелів:
— Нам би оце… якої-небудь казки!
— Казки ж казати цар московський не велів?
— Ану його, твого царя… — і цар, п'яненький, стиха, на двері оглядаючись, по-хлоп'ячому зареготав: — Кажи, кажи!
— Якої ж?
— Веселенької б!
— То слухай же…
35
Омелько почав так:
— Жив собі та був собі колись та десь — не вельми й головатий цар…
— Королів та царів у казках я не бачив розумних!
— Лише в казках?
Та й попровадив, прелукавий, далі:
— А цей царище… був іще й сліпий. I от — одного разу прилетіли та й сіли на дубі три ворони. — «А що ви, братіки мої, знаєте?» питає один. «А що хіба?» — «Я в такім-то царстві — всіх людей поспіль осліпив». А третій ворон каже: «Ти ж не по правді робиш: хто винен, хто й не винен, а ти осліпив усіх. Ти б там, каже, чи царя, чи короля осліпив би, або його сімейство, а не все теє царство…»
— Щоб ворони та розмовляли так… не вірю! — висловив сумнів монарх.
— Це ж казка!
— Все одно — не вірю.
— «А можна й одсліпити засліплених», промовив другий ворон. «А як же це воно?» — «А так…» і розповів, що там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» — «А що ж тобі за добре діло дати?» — «Свою дочку!» — «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» — «Та навіщо ж?» — «У темнім царстві легше царювати…»
— Таких царів на світі не буває, — мовив руський цар затято. — Не хочу я таких казок! Ти лучче б нам — щось таке… солоненьке!.. Захмелів я, бач, трішки. Ніхто ж не дізнається. А? Ти — потихеньку! Ну? Та кажи ж! Що-небудь, може, персіянське чи арабське?
— Не вмію такого. Але… слухайте! — і щось веселеньке повів цареві — про багдадського молодика, як той, наречену втративши, шукав по всьому світі, як на слід натрапив у зачарованому володінні престарої відьми, як тая відьма обернула дівчину на соловейка, як вона звеліла юнакові впізнати милу межи іншими співочими пташками, і казка була довга, з непристойними кумедними пригодами і без дурних царів, і государеві подобалась, і він уже вірив сливе кожному слову.
— Нараз він бачить, — оповідав Омелько, — в золотих клітках — сім тисяч солов'їв. Та як знайти кохану?.. Як?
— Не знаю, — мовив цар.
— Приглядається він і прислухається, аж додивився, що тая відьма нишком одділяє одну кліточку й несе з печери. Мерщій стрибонув юнак за нею, торкнувся цвітом папороті до золотої клітки, і миттю втратила стара відюга…
— Миттю? Вірю…
— Миттю стеряла лихі чари. А наречена кинулась йому на шию. Та хлопчина ще не сповнив лицарського свого діла. Він миттю обернув усіх інших…
— Миттю? Вірю…
— … Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…
— Миттю? Вірю…
— А дівиць — на жінок…
— Миттю? Сім тисяч?І Не вірю! — і цар зареготав, як не реготав либонь з дитячих літ.
— В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов'язку…
Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж, нарешті, можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.
Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:
— Ave, Caesar! Credo quia absurdum!
— «Здоров був, царю! — переклав з латинського Омелько. — Вірую, бо це — безглуздя!»
36
Цар сміявся.
Аж раптом замкнув уста.
Він уздрів, як Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.
У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром. Аж борода наїжилась, шовкова та русява. Аж виткі вуса стали сторч.
— Що ти робиш? — холодіючи перед характерником, спитав великий государ. — Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?
— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — і він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамайові про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і саме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив дальшу долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть! Цар поспитав:
— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?
— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.
— Хто ж він, той козак?
Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від'їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці в Омеляна — ще того дня, ще звідти, з Мирослава.
— Ми так і знали, — потиху зронив цар. — Так і думали! Помовчавши трохи, спитав:
— Твій козак із чортом накладає? — і государ перехрестився.
— 3 богом, ваша величність.
— 3 богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!
— Чому ж? — ворухнув Омелько вусом. — Я залюбки вернусь!
— Справді? — зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. — То не хотів, аж раптом…
— Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.
— Кого ж це? А?
— Недавнього латинського ксьондза, котрий…
— За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика!
