Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
— Я знаю: за це — смерть! Але мушу! — і Омелян почав розповідати про того вченого гуцула, про Ігнатія Романюка, про його довгу путь по всій Європі, про хижі підступи Ватікану супроти слов'янського племені, про листа Романюкового до чесних черкасів, про гуцулову потребу видіти російського царя…
— Ну, що ж… приводь, — пересмикнув плечима государ. — Побачимо! Але ж не вірю: підеш, не вернешся.
— Вернусь. На один рік, — і Омелян поліз за пазуху. Витяг звідтіль цурпалля від сопілки, подарованої в дальню дорогу дідом Варфоломеєм Кописткою, мирославським цехмайстром жебраків, і знівеченої дурними руками Арінки.
— Аж ось, тримай! — зітхнув співак, цареві простягаючи верхню половину дуди. — Друга лишиться в мене. А по твою прийду. Бо ця сопілка — чарівна… Калинова!
Государ хотів був притулити уламок сопілки до сахарних уст, бо ж був під чаркою, та Омелян спинив його, з пересторогою піднявши руку:
— Чарівна ж!
Цар опустив уламок, а Омелян повів йому про те, як сестра сестру порішила колись, як сопілка ту кров ознаймила, як відтоді на калинову грають тільки люди чистого сумління: перед богом і перед людьми.
Великий государ поблажливо всміхнувся:
— Стільки ми поклонів б'ємо, стільки молитов читаємо, що ми — перед господом-богом…
— А перед людьми? — спитав Омелько.
— Сонечку всіх не вгріти, цареві всім не догодити, — посміхнувся володар. — Бог один на небі, а цар на землі! — і він знову хотів був дмухнути в калинову.
— Вона заграє лиш тоді, — сказав Омелько, — коли складем її докупи.
— То коли ж?
— Коли я вернусь до Москви з тим ученим гуцулом.
— Вернешся?.. Присягни! — і государ кивнув на золотий іконостас.
Поміж іконами, в важенних золотих окладах, очі Омелькові, в жовтому світлі свічок, зненацька владно привернув просто написаний образ Спасителя, чимось нагадавши старого коваля Корнія Шутова, латаного-перелатаного дідка, що врятував йому життя, добре шарпонувши Омелька в ту хистку хвилину, коли необачний козак хотів був кинутись до царського візка на вулиці, щоб до власних рук віддати государеві послання України, нагадав того сердитого московита, котрий пригостив попервах Омеляна в своїй нужденній халупці, а потім одвів до гончарні Шумила Жданова, батька малої Арінушки.
На скромнім образі Спаситель, був таки схожий на старого коваля, не чорний і страшний, як малювали тоді звичайні богомази, а схожий на живу-живісіньку людину: обличчя сяяло, похмуре та виснажене, але мудре, людяне й світле.
Приложившись до образа, Омелько звів три пучки вгору й мовив:
— Клянусь!
— В чім саме? — не повірив государ.
— Вернувшись до твого Кремля, співатиму в Успенському соборі, під покровом московських святинь. Присягаю!
Та й завмер, споглядаючи живий той образ, прикипівши до нього зором серця і умом.
Це був один з відомих потім витворів малярської школи, яка, під орудою Пимена Ушакова, склалась тоді в Оружейній палаті Кремля, нової школи, яка запевняла, що «образы суть живот памяти… хвалы и славы бессмертие», і своїми творами доводила, що не слід «темноту и мрак предпочитать паче света», являючи Русі незнане доти «світлописне» мистецтво, котре несло в собі правду життя.
Очі на образі аж наче мерехтіли докором, горем, болем, такі вони були живі й розумні, зболілі й строгі, і цар, уперше на ікону ту звернувши свою височайшу увагу, схопив Омелечка за руку, щоб хутчіш пройти далі, куди цей гострий погляд не сягав.
— Ходім же! — підштовхнув Омелька вінценосець. — Літні ночі московські спливають надто швидко.
I, раптово напружившись, чудним та чужим голосом, збентежений і вражений, спитав:
— То кажеш… на Москву… знов суне-таки війна?
Голос йому затремтів, зірвався, задзвенів, і все це прозвучало так, немовби тільки в цю хвилину государ збагнув, осягнув, зрозумів усе те, страшне та моторошне, що приніс у листі про лихоліття посланець України, і царевінчана глава в задумі похилилась.
37
На третій день розбурхалась гроза з громами, блискавками, але без дощу.
Клуби задушного пилу застували4 невкрите хмарами сонце, і в моторошнім присмерку, що зненацька впав на землю серед білого дня, блискавиці були сліпучими й зловісними, і золоті бані кремлівських соборів повисали в темному рудому небі важкими тьмяними сонцями.
Як і годилося, ласкавий государ завітав-таки до пізньої неділешньої обідні, бо то був ще й день котрогось святителя, але стояв на троні Мономаха, мов на черіні: після кожної громовиці цар дрібно та часто хрестився, бив поклони, потів од перестраху, бо грому боявся, мов недоросле чадо, а деяким підданцям навіть приємно було бачити, як їхній государ, красне сонечко, славний, грізний та великий білий цар, здоровенний дядечко, що про його недавні й справжні подвиги ратні переповідали в народі (не без уклінного старання придворних полизачів) усякі малоймовірні легенди й казки, — приємно було бачити, як цей велетень не може приховати свого дитячого страху перед грозою.
Сяк-так відстоявши непишну заради війни обідню, правлену в той день без хору й без Омелькового співу, так і не діждавшися втишення грози, вінценосець вийшов до бояр, хоч і була неділя.
Він був у темнім зіпуні, в печальнім строї, щоб, нарешті, з діячами своєї держави поміркувати про все те, прикре й загроз-ливе, що в листі мирославців приніс до Москви Омелян, хоч бояри все те від учора знали вже й самі.
Чутка про Омельків лист зайшла вже далеко, за межі Москви, і не тільки з близьких, а й із дальніх посадів та сіл уже посунули зранку до граду стольного, шукаючи захисту від подиху війни, десятки тисяч ратаїв — з родинами, з добром, яке можна було покласти на вози чи в торбини.
Щоб царствующий град затрепетав у метушливій тривозі, щоб стільки людей всякого звання зразу вийшло рити шанці й вали круг столиці, мала з'явитися ще й нова причина, відчутніша та прикріша за мирославську супліку, принесену до Москви Омеляном: в суботу прискочили гінці від недобитого війська князя Горчакова, ближнього боярина, від недобитків, саме так, бо князеві полки, сливе, всі, понад сто тисяч росіян, десь там, на півночі Вкраїни, наклали головами, не встоявши проти несподіваної навали однокрилівців, а сам боярин, «муж благоговейный, в воинстве счастливый и недругам страшный», потрапивши до татар у полон, уже скінчив своє життя на колоді, де стинають голови.
Цар аж поблід і збляк за одну ніч, за ту добу, що Омелян його не бачив: від думок, від біди, від грози.
В першу мить, як самодержець вступив до палати, Омелько навіть його не впізнав: у темній одежі, з лицем, потемнілим од горя, з очима, де кипiли сльози досади на себе самого, на те либонь, що вірив гетьманові, нате, що скарав послів запорозьких, на те, що Омелянів лист міг би потрапити йому до рук ще тиждень тому і все могло б інакше скластися, щасливіше для руської держави, — і хлопцеві аж трохи стало жаль цього незлого, хоч і норовливого чоловічка, шкода стало царя, і він, по-важливо вклонившися, стиха йому сказав:
— Диво мені: чом же бояри нічого тобі не нарають?
— Лихо, що рають — аж надто багато, — стиха відмовив цар, видимо боячися, щоб його хто-небудь не почув. Та й шепнув потихеньку: — А тепер бий цареві чолом!
Сповняючи свою посельську службу, Омелько припав государеві до стіп, подякував Москві за поміч, за розраду, і просив, щоб воєводи руські з ратними людьми — та поспішили б на Вкраїну, де вже пролляли свою кров князі, бояри, ратні та посадські люди Москівщини.
Коли ж Омелько повторив з доземними поклонами прохання, щоб йому дорогою не боронили кликати охочих московитів, калужан та брянців, орловців та курян, кому захочеться в біді — своєю кров'ю послужити Україні, загомоніли чи не всі бояри, і цар перед ними стерявся, і ще більше потемнів завжди рожевий та гожий лик самодержця, поки він, вчуваючи безладну та сердиту мову царедворців, прислухався, як гуркоче грім.
Одні, волаючи, заскаржували полковників малоросійських, буцім приймали ті (хоч так воно й було!) утікачів посадських, холопів, тяглих мужиків, котрі п'ятами накивували від дідичіз та вотчинників, брянських, курських та корачівських.
