Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
Навіть над незнайомою жінкою Шульга б не зніс отакої наруги, а тут знущалися з людини найдорожчої. Він рішуче ступнув до кімнати (чому досі Юлія не впізнала його, чому не зауважувала навіть?), наблизився ззаду до Шведа, простягнув руку до папірця, що лежав посеред столу.
—Оце той ордер?
—Законний документ, який дає мені право! — пристукнув по стільниці антрацитовими кулаками прокурор. — А ця темна женщина… Покажи їй ордер, студент!
—Покажу, зараз покажу, — пообіцяв Шульга, обережно обходячи стіл, стаючи поруч з Юлією, яка й далі вперто не впізнавала (і не визнавала?) його, — зараз ми все зробимо, як у танкових військах, щоб був порядочок, щоб…
І з цими словами він демонстративно, з урочистою повільністю роздер ордер навпіл, тоді начетверо, ще й ще, на дрібні шматки, які кинув собі під ноги і потоптав.
—Та ти що! — зіскакуючи з табуретки, закричав прокурор. — Та ти розумієш, на що ти підняв руку! Та я тебе за це! Та ти в мене…
—Давай мотай звідси, поки живий та здоровий, — тихо порадив йому Шульга. — І щоб і духу твого більше тут! Поткнеш носа — скалічу! Ну?
Вибурмочуючи погрози й прокльони, антрацитовий чоловік посунув з кімнати, мабуть, перечепився об щось у сінях, загримів там уже не тищечком–нищечком, не відступ, а втеча, не перемога над беззахисною жінкою, а ганебна поразка.
—Манатки свої не забудь! — гукнув йому навздогін Шульга.
—Спасибі вам, — вперше глянула на Шульгу жінка, і він здригнувся і від її голосу, і від її погляду, і від цих безсоромних губ, і від горіхових очей: все те саме, все Юліїне, і вся вона — Юлія!
—Чому «вам», а не тобі? — промовив обережно Шульга. — Хіба ти не впізнаєш мене, Юліє? Чи я так змінився за ці десять років? Я Шульга, той лейтенант з Ташкента, ну?
Він простягнув до неї руки, але жінка ухилилася, відступила від Шульги, дивилася на нього мало не з таким переляком, як щойно на антрацитового чоловіка.
—Ну, про що ви ото говорите? — здивовано зіщулила вона плечі, схрестивши руки на повних грудях. — Яка я вам Юлія? То тільки прізвище в мене Юльченко, а я ж Ольга, я вас не знаю, і ніколи не бачила, і ні в якому Ташкенті, о Боже, що ж це таке?
Шульга, не слухаючи, в запамороченні, в знетямленості, наосліп спробував наблизитися до неї, доторкнутися, віднайти й нагадати, але під ноги йому трапилася така сама табуретка, як ото була під прокурором по той бік стола (тоді в Ташкенті були саморобні дзиґлі, тепер неоковирні табуретки, чи не однаково?), він упав на неї, відчаєно вдарився ліктями об стіл, зашепотів до тої, що повинна б бути Юлією, але не хотіла нею бути, розгублено й злякано задкувала від нього, відступала, відчужувалася… Він лиш тепер помітив, що вона боса, на холодній підлозі ці ніжні жіночі ноги, який жах! А ще більший жах був у тому, що Шульга не міг пригадати, в що була взута Юлія тоді в ташкентському глиняному будиночку. Міліцейські кирзові чоботи це для відбування служби у верблюдячому городі, а вдома? Він щосили пробував пригадати, в що взута була тоді Юлія, але так і не зміг. Невже так само боса, як оце тепер? Але ж його і капіташині лапи в грубих армійських чоботях, а вона боса! Як же можна? А тут? Хіба не те саме? Але йому йшлося про інше. Зовсім про інше. Про те, від чого залежить його подальше життя, і її життя, і життя взагалі, і…
—Я знав, що ти вернешся, — сказав Шульга, не дивлячись на жінку, що злякано тулилася по той бік стола, — я вірив, що ти будеш там, де я. Ми всі вертаємося на Україну, хоч би де були до того. І з Європи, і з Азії, і з найбільших глибин таємничості й недосяжності.
Губи йому пересохли, язик ледь повертався в роті. Шульга не міг далі говорити. Він вжахнувся: «Що я кажу? Це ж зовсім не те, що треба було сказати».
—Господи! — сплеснула долонями жінка, яку Шульга вперто називав Юлією, а сама вона звала себе Ольгою. — Ну, що ж це таке? Я ж вас просила. О Боже! Я вас не знаю і нічого не знаю і… то якийсь бандит, а тепер п’яний студент…
—Я п’яний студент? — ледь ворушачи язиком, перепитав Шульга.
—А хто ж іще?
—Ну, коли так, то я…
Шульга спробував підвестися і не зміг. Невже він справді такий п’яний? Зібравши всі сили, він все ж таки підвівся, спробував наблизитися до жінки, вона обачливо відсахнулася. Шульга мало не впав.,
—Я ж кажу: п’яний і п’яний! А каже, студент. Хіба ж студенти бувають отакі п’яні? Іди вже собі, бо мені треба на діжурство… Витурити б тебе в шию за отого бандита!..
Шульга був приголомшений, знетямлений, зрозпачений. Невже він такий п’яний і невже все, що з ним діється, тільки маячня? Покірливо посунув до дверей, вийшов у темні сіни, заточуючись, добрався до виходу. Сподівався, що холодне повітря остудить йому палаючу голову (може, й душу?), але надворі стало ще гірше, хотілося впасти лицем у сніг і заридати, завити від розпуки, він якийсь час постояв, похитуючись, балансуючи на хистких ногах, тоді поволі рушив од глиняного будиночка, але не тою дорогою, що прийшов сюди з антрацитовим чоловіком, а вниз по схилу, прямуючи до Дніпра, ослизаючись на крутосхилах, падаючи і важко підводячись, щоб знову падати і вже й не йти далі, а сповзати, відчуваючи під долонями приємну холодність снігу.
Міцних морозів ще не було, вода в Дніпрі не замерзала, річка заспокійливо хлюпотіла біля Романових ніг, він змочив у воду руки, бризнув собі в лице, спробував зосередитися думкою на тому, що довелося щойно пережити… Було чи не було? Може, все це лиш гра його зболеної уяви? Він так рвався душею до тої жінки з ташкентської ночі, з такою силою увиразнив її образ, що ладен був побачити її навіть там, де вона ніколи не могла бути, як це сталося з Ульрікою в Тепліце, або ж ось тепер тут, де схрещувалися путі і судьби їхньої мученицької історії. Які простори пролягали між ними, які часи! Світ перевертався, гинули держави, знищувалися велетенські міста, ставали мертвими мільйони людей, неначе в сліпих геологічних катаклізмах, зіштовхувалися цілі материки, і кам’яний скрегіт від тих катастрофічних зіткнень долинав до самого Бога, та над усім тим людським божевіллям, над неминучістю смерті возносилося те, що мовби не мало ніякої видимої сили, ніякої твердості й міцності, щось невловиме, як дух, ніжність, чулість, жага, возносилося, перемагало, володарювало.
Довго стояв над холодною темною водою Шульга. Вже не лишалося сп’яніння в мозку, але душа його була п’яною навіки. На тому боці Дніпра виливали з мартена сталь, і над заводом горіло небо, а Шульзі здавалося, що то горить він сам. По залізному, недавно відбудованому після воєнного знищення мосту гриміли важкі поїзди, а в ньому гриміли спогади, десь там, за вогнедишними заводами, була станція Ігрень з сумно–відомою божевільнею на ній, там зазнала божевілля пристрасті його Юлія, може, й він приїхав з війни саме до цього міста, щоб знов і знов переживати божевілля Юліїне і своє власне, щоб ждати, надіятися, вірити в повернення, повторення, воскресіння навіть того, що вмерло. І та жінка там, нагорі… Хай її звуть не Юля, а Оля, одна літера, один–єдиний звук, хіба це важить, хіба може відібрати в нього надію, адже жінка та сама, та сама вогнепальна краса, і той самий поваб у ній, що й тоді, в Азії, Навіки, навіки…
Він не наважувався повертатися до свого нового пристанища, не хотілося знов стикатися з антрацитовим чоловіком, але той теж не повернувся до Тетяни Омелянівни, змандрував назавжди, і на «отдельное строєніє» не зазіхав більше, як згодом довідався Шульга, бо пошматований ним ордер, виявляється, належав до тих документів, які після втрати не поновлюються. Цим установленням голодрана соціалістична держава забезпечувалася від занадто перебірливих і нахабних пошукувачів житла, якого не вистачало що далі, то більше, а беззахисна жінка звільнилася від жаху нових нічних вторгнень антрацитового прокурора.
Зовні Шульга був завжди спокійний, навіть байдужий, завжди всі заздрили його незворушності, і ніхто ніколи й у гадці не мав, що все його життя після одної–єдиної ночі в Азії стало схожим на ходіння по крихкій кризі. Ледь чутне потріскування, тонкі, мов пташині сліди, білі лінії виникають на темній поверхні, намножуються з катастрофічною швидкістю, ледь чутне потріскування переростає в загрозливий шерех, в суцільний гул, в чорний вибух, провал, обвал, загибель… Так гинув він у Тепліце, так загинув щойно. Народжуємося один раз, а гинемо безліч разів, аж поки дійдемо до рубежу остаточності, за яким або ж царство небесне, або хвала і слава в нащадках, або вічна непам’ять, глухий кут небуття, колапс, анігіляція. Цієї ночі Шульга остаточно переконався, що йому судилося майже вічне життя, яке значитиметься не календарним часом, не віками і не епохами, а тільки і єдино вимірами його туги і його пристрасті, втратами і віднайденнями жінки, що стала для нього знаменням любові, її означенням, втіленням і найвищою суттю. А любов — це щастя, заради якого ми й приходимо на світ. Немає щастя — немає життя. Коли Шульга (ох, як же нечасто!) спіткався з Юлією у снах, був з нею, був у ній, а вона в ньому, довкола нього, звідусіль, мов солодка божа хмара, то щоразу щасливішою була Юлія, і це сповнювало душу Шульги найвищим блаженством. Щасливі були вони обоє, та все ж Юлія завжди була щасливіша, і заради цього можна було жити, і він жив заради неї. З жінками завжди треба бути добрими і щедрими. Нам втовкмачують у мізки: покликання, громадянський обов’язок, вірність, відданість. Кому? За яким правом? Все це суєта і нікчемність. Немає нічого. Ми нікому нічого не винні, нічим не зобов’язані, ми нікому не належимо — тільки землі, з якої прийшли і в яку підемо, і жінкам, лоно яких є солодким втіленням всеплодющості земної.
