Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
—А ми шампанського не взяли. Регіна сказала: тільки горілку. З Шульгою щось тяжке, треба горілки.
—Це сказала ти, Людо, — подала голос Регіна.
—Шампанське в мене тепер у необмеженій кількості. Можу принести хоч дюжину, — недбало зронив Шульга. — Відтоді, як ми поховали Андрушу, і після тої нашої шаленої ночі я щодня купував дві пляшки, а пити не мав з ким… не виходило, ну і…
—А ти знаєш, який сьогодні день? — спитала Люда. — Сьогодні ж дев’ять днів Андрушиних. Забув?
—Забув.
—Спасибі хоч Регіні: вона мені нагадала, бо на тебе надій ніяких. Ви ж на фронті дев’ять днів не відзначали…
—Ми й не ховали. Похоронна команда займалася цим, а ми те й знали, що «вперьод на запад!» і «дайош Берлін!».
—То ми сядемо чи не сядемо? — вигукнула Людмила, наближаючись до Шульги на відстань, що суперечила всім знаним і незнаним правилам безпеки. — Шульга, твоє місце ось тут, ми з Регіною по боках, не заперечуєш?
Шульга мляво усміхнувся. Який би з чоловіків не підкорився диктатурі двох молодих прекрасних жінок?
Вони випили, щоб земля була Андруші пухом, тоді за вічну пам’ять Андрушину, за всіх невинно убієнних. Чарочки були маленькі, горілка холодна й пекуча, щоки в жінок спалахнули рум’янцями — тільки б цілувати, — але Шульга сидів між ними, мов дерев’яний, присутньо–неприсутній, був тут і не був, був тим, що він любив, і любив те, чим був він, і був завжди там, де був він, і любив те, чим був, і був тим, що любив.
—В мені мовби все перевернулося, — обережно поскаржився Шульга, — як почалося тоді біля кладовища, так і досі…
—Ти ніяк не можеш забути ангела, який пролетів над тобою? — кольнула його Людмила.
—А коли я скажу, що знайшов того ангела?
—Так ми тобі й повірили! Скажи йому, Регіно!
—Ну, чому ж? Я вірю в ангелів, — сказала Регіна.
—Навіть незважаючи на марксо–ленінське вчення? — Людмила вже відверто знущалася з обох: і з Шульги, і з Регіни.
—Навіть незважаючи. І на доказ цього я б хотіла вам, Романе, подарувати одну річ…
Регіна відкрила свою жіночу торбинку, дістала звідти невеличку, розміром не більше книжкової сторінки, мідну пластину, потемнілу від часу, з нанесеним на ній чорною фарбою загадковим зображенням.
—Що це? — спитав Шульга, відчуваючи, як його збентеженість одразу побільшала, щойно він лиш поглянув на цей малюнок.
—«Меланхолія» Дюрера, — пояснила Регіна. — Звісно ж, копія, але виконана надзвичайно талановито. Дісталася мені в спадок від дідуся. Я подумала чомусь, що вона повинна бути у вас. Меланхолія… Саме це слово вже так багато промовляє… Мені здається, це глибинна суть вашого характеру, Романе. Або й взагалі українського характеру. Може, я помиляюся…
—Та ні, — охоче погодився Шульга, — мабуть, так воно і є. Хіба що до меланхолії додати горілки — і вже національний характер.
—Ти б йому краще подарувала тарілочку з портретом товариша Сталіна, — засміялася Люда. — У мого полковничка дванадцять подяк від Генералісимуса з його портретами, пообвішував ними всі стіни в квартирі.
—В мене теж сім подяк, — сказав Шульга, — але Верховний забув подарувати До них квартиру, щоб мати стіни для розвішування.
—А в Регіни квартири не вимагатимеш?
—Про якісь вимоги не може бути мови. Ще ж невідомо, чи я взагалі маю право на такий дарунок.
—Ні, ні, — запротестувала Регіна, — це вже вирішено. Це для вас і тільки для вас, Романе. Ця гравюра створена ніби самим тільки розумом, хоч душа художника була в сум’ятті. У вас так само точний розум і душа…
—Безладна, безпритульна, — підказала Люда.
—Ні, — не згодилася Регіна. — Душа збунтована. Тепер погляньмо на гравюру. На ній зображено увінчану лавровим вінком самотню жіночу крилату постать, що сидить посеред хаотичного нагромадження живих і неживих предметів. На боці в жінки низка ключів і гаманець, на колінах загорнена книга, в правій руці циркуль, символ геометрів і точних знань, біля ніг у жінки спить зібганий в клубочок собака, довкола розкидано будівельні й вимірні інструменти, геометричні тіла — куля і великий багатогранник, позаду жорна і драбина, приставлена до фортечного муру, на жорнах прилаштувався амур з грифельною дошкою, на стіні висять терези, пісковий годинник, дзвін і магічний квадрат з шістнадцяти клітин, в яких записано числа Від одного до шістнадцяти з таким розрахунком, що їхня сума в рядах, стовпцях і по діагоналях дорівнює тридцяти чотирьом, ліворуч вдалині — морський берег, на небі райдуга і світло комети в падінні, тут же летюча миша, що несе напис: «Меланхолія». Як бачите, все так чи інакше замикається, знаходить своє завершення або й кінець на землі з її точними вимірами і невизначеними болями й муками: і неземні крилаті істоти, і небесне сяйво, і навіть посланці далеких міжзоряних світів…
—Це вона все про себе, — прошепотіла на вухо Шульзі Людмила. — І ота жінка з крилами — то ж вона, ти тільки придивися уважніше! Регіна хоче бути ангелом! Та, може, вона вже і є. А я не хочу! Я хочу бути чортицею і не приховую цього! А Регіна удає з себе святу та божу. Ти думаєш, вона мені сказала, що хоче подарувати тобі оцю мерихлюндію? Чорта лисого! Вона вмовляла мене, щоб я… Казати, Регіно? Чи не треба? Ти ж ангел, а вони не фотографуються, їх тільки малюють на іконах. А Регіна просить твоєї згоди, Шульга, разом сфотографуватися.
—Сфотографуватися? Зі мною? — розгубився Шульга. — Та хто я такий? Хіба що пригвинтити всі свої ордени та медалі? Але он у Васі Юбкіна їх удвічі більше…
—Мені не треба ніяких орденів, — тихо сказала Регіна. — Тільки ваше мужнє обличчя, Романе, і згадка про те, що я мала щастя бути знайомою з таким чоловіком…
—Чув? — зітхнула Людмила. — Я так не вмію. Не навчена. Може, тому й не вдається тебе охмурити, Шульга. То як: підеш з нами до фотоательє? Біля університету, всього три квартали звідси.
—Коли просять такі жінки…
Так зване «фотоательє» містилося в одноповерховому примітивному будиночку, що втулився між важким сірокам’яним кубом обласної прокуратури і університетом. Фотографія займала частину мізерної споруди, в другій був буфет з оселедцями, гарячими сосисками, пивом і горілкою нарозлив, цю установу Шульга знав досить добре, бо їм з Андрушею Супруном доводилося не раз і не двічі «відмічатися» тут, фотоательє в коло студентських зацікавлень не потрапляло. Одноосібним господарем, розпорядником і виконавцем усіх робіт в ательє був старенький єврей, єдиним знаряддям виробництва — старовинна фотокамера на високій тринозі, для відвідувачів кілька покалічених гнутих стільців, що колись називалися віденськими, круглий столик, накритий витертою плюшевою скатертиною, схожою на зношену кавалерійську попону, на столику альбом з найкращими взірцями фотопродукції; доблесні воїни в орденах по самі вуха; пронозливі ферти в габардинових макінтошах і велюрових капелюхах; парочки з наолієними від щастя лицями; дурнуваті селянські дівчата, які, втікаючи з колгоспу до міста, забувають на вибоїстих степових шляхах не тільки українську мову, а навіть власні імена…
Дві такі подружки саме вмощувалися перед камерою, щоб ощасливити своїми знімками покинутих у невеселих селах родичів, отож Шульзі з його вишуканими дамами хочеш не хочеш довелося сідати до столика і вивчати альбом.
Власне, вивчення альбому можна було здійснювати і знадвору: у невеличкій вітрині містилися такі самі знімки, і тільки тепер Шульга збагнув, чому він досі не зауважував цього ательє, хоч цілих три роки «відмічався» поруч мало не щотижня: кого може привабити видовище людської пихи, глупоти і нікчемності? Поки Людмила й Регіна знічев’я перегортали сторінки альбому, Шульга чомусь подумав, що досить небезпечна близькість до таких привабливих молодих жінок має щось спільне з явищем електромагнітної індукції: в провіднику, який перетинає магнітні силові лінії, виникає те, що ми в побуті звемо електрикою, а в чоловікові, що опинився в силовому полі таких двох жінок (або й однієї жінки), незалежно від його волі неминуче повинно зродитися… Для Шульги зродитися могло тільки одне: ота глиняна хатка на високому дніпровському березі і в хатці знайома постать, знайоме обличчя, знайомий голос, все знайоме, дороге і єдине і водночас знайомо–незнайоме…
