З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сховатися в такому маленькому місті від ворога ще було можна, але не від своїх. За тиждень до будиночка Шляхтичів прийшов чоловік у напівнімецькій уніформі, з пов'язкою на рукаві, з німецькою гвинтівкою за спиною. Це був Калмик.
— Не ховай і не кажи нічого,— наставив він долоні на Тетяну, яка вже хотіла запустити в нього своїм «не чула й не знаю».— Все знаю, від мене ніщо не сховається, а моєму другові Васі й ховатися не треба. Де він? Показуй.
Шляхтич вийшов до нього, глянув йому на пов'язку, там стояло: «Поліція».
— Ти,— сказав Шляхтич, невідомо що маючи на увазі: чи той світанок, коли їх забирали звідси, чи оту пов'язку на рукаві в Калмика.
— Не думай, Васю,— квапливо заговорив Калмик,— я тоді про тебе нічого... Назарькові хотів помститися. Він же й тебе топтав... А тебе взяли, бо знали, що ви — заодно... Тільки проти Назарька зуб мав... А вийшло...
— А це? — спитав Шляхтич, показуючи на пов'язку.
— Це — раз плюнути,— не зрозумів його Калмик,— політично... Хочеш — тебе теж порекомендую... Тебе візьмуть... Ти ж — борець проти большевизму... політично...
— Назарько був борець. Нема його. А я що!
— Ти теж.
— А ти ж не борець, а гвинтаря тобі, бач, дали..,
— Заслуги деякі маю.
— Але ж у мене заслуги більші?
— В тебе більші,— легко згодився Калмик. Він, видно, боявся Шляхтича, боявся, що той піде до німців і розповість про те світання, про стрибок із балкона.
— А раз у мене заслуги більші, то як же я можу нарівні з тобою служити? — хмикнув Шляхтич.— Мені давай вище!
Він ще зло жартував, ще не знав, як має повестися, але Калмик все сприймав на віру, надто багато років провів він із цим чоловіком, щоб сумніватися в щирості його слів, він вчепився в оте Шляхтичеве «вище», йому кортіло якось загладити свою провину перед колишнім товаришем.
— Треба наших людей в гестапо,— сказав Калмик таємниче.— Питають і шукають. Можу порекомендувати. Гестапо — це все. Катастрофа!
— А що ти думаєш! — Шляхтич потер долоні.— Може, то мені якраз і підійшло б!
— Я поговорю.
— Поговори, поговори...
Тетяна дивилася на чоловіка вже й не з жахом — з проклятьбою.
— Ти що це задумав? — напосілася вона на нього, коли Калмика випровадили.
— Моє діло.
Він знову почувався самотнім, самотнім перед цілим світом; повернутися додому — до Тетяни, на Глиняну гірку — ще не означало, виявляється, повернутися до тих людей, поза середовищем яких він поставив себе своїми колишніми безглуздими вчинками; він і далі залишався несправжнім чоловіком, шлях до справжності лежав через невідомість, ніхто не міг ні підказати, ні допомогти, по той бік фронту на нього чекав невблаганний Закон, тут був ще невблаганніший Ворог, але слово вже було сказане: Калмик наштовхнув Шляхтича на якусь думку, тепер мав здійснювати ту думку самотою, в безнадійній таємничості.
Він пішов служити в гестапо.
Спершу рядовим охоронником. Ждав нагоди. Ждав уперто й терпляче.
Нагода вийшла в постаті досить дебелого чоловіка, інтелігентного, судячи з зовнішності й з манер; він, очевидячки, знав Шляхтича ще до війни (бо й хто б не знав Васі Шляхтича в місті?), а Шляхтич його зустрічав уперше. Чоловік той вибрав такий день і таку годину, коли Шляхтич стояв на варті коло гестапо; він підійшов збоку, став трохи оддаля і пошепки промовив:
— Пане охоронцю! Пане Шляхтич!
— Ну, чого тобі?
Тоді чоловік підбіг ближче й зашепотів про те, що він розкрив групу «большевиків», які виготовляють листівки. Хотіли затягти і його, але він не дався. Так тільки, для видимості. Щоб увійти в довір'я. І оце негайно прийшов сповістити. Може, пан Шляхтич пропустить його до німецького начальника.
— Адресу знаєш? — спитав суворо Шляхтич.
— Все знаю. Листівку навіть приніс показати.
— Гаразд. Коли вони там збираються?
— Щосереди о шостій.
— Жди нас коло будинку за чверть години перед шостою. Будемо.
— Не забудьте ж, пане Шляхтич!
— Ти не пробазікайся! — промовив Шляхтич і показав чоловікові не гвинтівку, а свого кулака.
Він сам пробився до унтерштурмбанфюрера Грюнбека (невисокий сорокалітній чоловічок з черепом на кашкеті й ромбом з літерами СД на лівому рукаві, колись незначний податковий чиновник в Касселі, тепер — повелитель і кат цього міста), сказав, що йому вдалося вистежити одного розповсюдника листівок, попросив дозволу схопити зрадника. Грюнбек запрагнув бути учасником цієї акції, йому хотілося побачити живого більшовика в той час, коли той займається злочинною своєю діяльністю проти великої армії фюрера, він обставив операцію з великою пишнотою — заблоковано було цілий квартал, зроблено таємні засідки, поставлено в стан тривоги весь гарнізон; сам Грюнбек разом з кількома своїми співробітниками й Шляхтичем вже за півгодини до призначеного часу прогулювалися переодягнені по тротуару в домовленім місці; як тільки з'явився зрадник, який справді був зрадником свого народу, Шляхтич коротко кинув: «Оце він». Грюнбек моргнув йому, дозволяючи брати того птаха, Шляхтич швидко пішов назустріч чоловікові, трохи спантеличеному передчасною появою гестапівців, вправним рухом дістав у нього листівку з тої самої кишені, з якої діставав йому чоловік у час свого доносу, спитав: «Ця?» — одержав відповідь: «Так»; тоді махнув листівкою в напрямку Грюнбека, вихопив пістолет і вистрелив зрадникові межи очі.
Коли Грюнбек з своїми функціонерами підбіг, зрадник вже лежав мертвий.
— Не треба так поквапливо,— осудливо похитав головою Грюнбек.— В таких випадках можна одержати інформацію.
— Я не знав,— сказав винувато Шляхтич,— але ненавидів.
— О так, так, це прекрасно. Ненависть — це прекрасно. Пан Шляхтич діяв просто чудово! — Грюнбек поплескав Шляхтича по плечу. Цей найманець своєю жорстокістю відразу полонив серце маленького чиновника з Касселя.
З того дня почалося поступове підвищення Шляхтича по службі. Молодший слідчий. Слідчий. Старший слідчий. Права рука Грюнбека. Сам Калмик, зустрічаючись іноді, виструнчувався й клацав підборами: «Вітаю пана Шляхтича!» Йому присилали листи: «Якщо вислужуватимешся й далі перед фашистами, повісимо, як собаку». Він показував листи Грюнбеку, начальник гестапо виділив охоронців, які супроводжували Шляхтича додому і на роботу.
Всі мали його не за того, ким був насправді. Гра в несправжність тривала, але тепер це вже була вдавана гра для оточення і свідома з боку Шляхтича. Він виступив проти цілого світу, залишаючись без допомоги, без співчуття, без зрозуміння, навіть без сподівання на подяку. Єдине, чого міг сподіватися,— це негайного розстрілу, якби Грюнбек навіть не довідався точно, а тільки став здогадуватися про справжню діяльність свого вірного поплічника.
А Шляхтич діставав списки закладників і попереджав їх, щоб дати змогу уникнути арешту. Він стежив за анонімними листами, яких приходило чимало, і по змозі знаходив способи повідомити всіх, хто ставав жертвою доносів. Зі спокійною жорстокістю розправлявся він з усіма зрадниками, які довірялися йому, щоб провалити підпільників або просто викрити чесну радянську людину, і про ті розправи до часу знав тільки він та його жертви, які вмовкали навіки і вже нікому не могли нічого розповісти. А якби... Це була страшна й жорстока гра з смертю, гра відчаєного чоловіка, спустошеного, мов сухий колодязь, власне, й неіснуючого, безіменного, бо хіба ж не однаково, як назвати ніщо, а він був нічим, не існував ні для своєї землі, ні для людського закону, ні навіть для тих, що малися б бути йому найближчими: жінки, названої колись його дружиною, і сина, який не міг відректися від батька, бо не вмів ще цього, не знав причин людської ворожнечі.
Він досяг самотності досконалої і відчайдушної, ще більшої, ніж в час своєї втечі,— така нагорода судилася йому за все попереднє, в майбутньому ж, як здавалося всім, Шляхтича ждало ще гірше, і ніщо б не врятувало його від неминучості.
А що відбувалося між Шляхтичем і Тетяною? Історія сором'язливо зупиняється коло порога, не наважуючись ступити між двох близьких людей і простежити їхні болісні взаємини. Ворожнеча — ось те слово, яким вичерпувалися всі їхні взаємини. Ворожнеча ховалася за стриманістю, за вдаваним непомічанням одне одного, ворожнеча стояла між ними густа, мов вода в солоному морі, а вони були мов люди-амфібії, наділені жабрами, які пропускають воду непомітно й без перешкод, вода не зауважується, її не існує, ніхто не може бачити її, ніхто не наважується вимовити слова про ворожнечу, хоч гаразд відають, що вона зштовхує їх, жене вперед або ж відкидає назад, що вона поглинає мало не всю їхню енергію, таку необхідну в ці тяжкі часи.
