З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Війна кінчалася, та не для нього. Озираючись назад, Шляхтич з жахом переконувався, що він, власне, нічого путящого ще не зробив для своєї справжності, в рідній землі був несправжнім, власне, від самого початку, і вмер для неї, зник, щез безслідно в цілковитій несправжності й навіть позірній зганьбленості, тепер мав відродитися, воскреснути, повернутися до життя, а насправді — народитися новим чоловіком. Але як?
Був у царстві смерті, серед недобитків у недобитій країні, все довкола конало, все здригалося в передсмертних конвульсіях, дрижали в глухих закутках зрадники й убивці, в найглибші нори заривалися есесівські катюги, у кожного з яких стояли за спиною спалені села, повішені чоловіки, розстріляні жінки, вбиті безневинні діти. Хто б повірив чоловікові, який вирвався з такого оточення, прийшов до людей і сказав: «Я невинний» або ще й більше: «Я зробив там те й те»?
Хтось його послав сюди, але чи не забули про нього? І чи він щось зробить, зробить особливе, аж до неймовірності особливе? Поки що ж був у царстві смерті, назад шляхів не бачив і не міг ні думати, ні уявити, що там, удома, на рідній землі.
Як далеко лишився позаду той ранок, коли він покінчив із гестапівцями, і той день і та ніч, протягом яких він повертався до Тетяни й до сина! Повертався і... не повернувся. Зник, щез, може, й назавжди!
Він не знав і не вмів здогадатися навіть, що з його Тетяною і сином Льонею. Не відав, що Глиняну гору накривало кількаразово артилерійськими залпами і бомбовими ударами, і все, що могло там розруйнуватися, було розруйновано, а все, що могло горіти, згоріло дощенту, і люди, хто вцілів, ясна річ, розбрелися по місту в пошуках притулку; їм давали притулок, всім давали, тільки не Тетяні з сином — дружині зрадника і синові зрадника, і вона десь знайшла підвал у розбомбленому будинку, глибокий і вологий підвал, і ось у тому підвалі маленький Льоня вперше довідався (бо він про все довідувався ще тільки вперше), що його батько — зрадник, а він сам — син зрадника, і маленький хлопчик, який ще й не тямив як слід, що таке зрадник, проймався настороженістю до світу, його мучили кошмари ночами, він кричав, прокидаючись від жахів, ріс нервовим, блідим, як той відросток, що ніяк не може вибитися з-під землі. Принаймні доля маленького хлопчика залежала від чоловіка, якого Льоня й не пам'ятав до пуття, від чоловіка, може, й неіснуючого, може, давно вбитого, знищеного, але тавро, накладене ним на матір і на Льоню, було незнищимо глибоке й пекуче.
Генерал тоді сказав Шляхтичу: «Вирішуй сам». Це стосувалося виходу з царства невідомості до життя. Чим могутніша натура, тим вона дужче рветься до життя, що Шляхтич виказав уже в той перший день відступу з гестапівцями, коли в нього стачило терпцю проїхати з ними не більше сотні кілометрів (хоча по совісті треба б ще додати до тої сотні кілометрів два роки неймовірної терплячості й щоденної гри зі смертю під носом у Грюнбека), але уроки не минають марно, тепер Шляхтич всю свою нещадну силу кинув на погамування звичайних людських порухів, він мовби здерев'янів, він навчився вже й не терплячості, а чогось вищого, для чого ще не знайдено навіть назви; він ждав свого рішення, важливого, єдиного рішення, часто хотілося йому покінчити зі своєю двозначністю, але він гамував себе, стримував, чомусь здавалося йому, що попереду жде його важливіше, і ось так він вагався до самого кінця війни і вже зазирнув за її край, але ще й тепер не побачив хвилини, про яку йому казав тоді генерал,— так Шляхтич опинився разом із компанією, в якій перебував, разом із фашистським гауптманом, який змінив військовий мундир на цивільне вбрання, разом з бородатим дядьком Борисом, що після недовгого зникнення знов появився в їхньому гірському притулку, з усім цим збіговиськом опинився Шляхтич у нових хазяїв, які охоче прийняли від погромлених фашистів цей чи не найганебніший спадок.
Для нашої історії бракує фактів. Не було свідків, не було очевидців, що ж до Шляхтича, то він у тих трьох роках самотності серед ворогів не вбачав жодного подвигу, для нього це було всуціль терпіння й очікування властивої миті, коли повинен був прийняти рішення з особливою користю для великого світу, до якого прагнув повернутися заново народженим і з належним забезпеченням свого майбутнього. Бо що таке майбутнє для людини? Є майбутнє наповнене, цікаве, плідне, а є просто тупе тривання, суцільна несправжність, фальшиве забезпечення власної вічності. Шляхтич досить уже мав несправжності, щоб хоч тепер зрозуміти сувору істину: тобі дається лише один випадок у житті, єдиний шанс для віднайдення істинного шляху, і він таки використав надану можливість, він влучив хвилю, готувався до неї довго й уперто, впаковував у свою дивовижну пам'ять усе, що міг винести з царства злочинної двозначності: прізвища, явки, паролі, прикмети резидентів, адреси,— але йому все видавалося замало, ним заволоділа жадібність, терпляча й навіть тупа жадібність, яка мало не звела нанівець всі його зусилля і всі ті роки двозначного тривання серед ворогів, що за цей час встигли вже докорінно змінитися якщо не суттю своєю, то належністю, бо фашисти вже були розгромлені, відійшли в непам'ять, фашистів судили на міжнародних трибуналах, а команда тихого гауптмана і бородатого дядька Бориса, надійно захована в баронському замку на околиці невеличкого баварського міста, отримала нового шефа, так само бородатого, як дядько Борис, заокеанського італійця, вірного католика містера Томазо, що припроваджував до замку нових та нових інструкторів своєї справи, які мали навчати Шляхтича і його колег того, що самі вміли, хоч, може, ніколи й не стосували на ділі; сам містер Томазо, здається, теж ніколи не був прагматиком, він належав до теоретиків шпигунства, до навчителів, його служба полягала в спорядженні й випровадженні вірних слуг у таємничі й загрозливі безвісті, він сам завжди перевіряв готовність чергового посланця, вів із ними попередні бесіди, давав інструкції, перемацував кожен рубчик їхнього одягу, на прощання хрестив довіреного, обіймав, цілував у щоки й плакав щирими католицькими слізьми, майже ридав, так жалко йому було тих, кого мусив відправляти для боротьби з більшовиками, відправляти, може, й на смерть, але на смерть, як вважав містер Томазо, високу й почесну.
Шляхтич вважався чи не найретельнішим учнем, успіхи він виказував хіба ж такі, містер Томазо завжди ставив Шляхтича за приклад іншим, але, як відомо, ніякі захоплення не тривають вічно, слід берегтися від того, щоб не переступити межі; Шляхтич забув про обережність, жадібність засліпила його, він переступив межу довір'я, він уникав раз за разом прощальних обіймів і ридань містера Томазо, вправно, як йому здавалося, виштовхуючи наперед себе то одного, то другого кандидата, він хотів бути посланим серед останніх, слушно розмірковуючи, що чим більше полетить обплаканих і обцілованих поперед нього, тим більше, отже, він зможе розкрити на своїй землі негідників; він рискував тут навіть отримати тавро нерішучого, боягуза, аби лиш якомога пізніше покинути тиху обитель містера Томазо, останнім, може, відчути на своїх устах солоний присмак сліз заповзятого католика, якому його бог не заважав споряджати шпигунів і диверсантів у країну велику й святу своєю звитягою над фашизмом. Але містер Томазо не належав до людей обмежених, він не пристав на версію боягузтва, яку Шляхтич підсовував йому своєю поведінкою, знаючи бездоганне минуле цього велетня, наставник шпигунів не мав також підстав запідозрювати того в нечистих намірах, але інстинкт досвідченого ловця душ підказував містерові Томазо, що на цього руського слід звернути увагу, бо якщо його життя й не давало підстав для недовір'я, то все ж непокоїло постійне намагання усунутися від першочерговості й взагалі від черговості, незбагненні спроби, висловлюючись фігурально, йти, стоячи на місці. Містер Томазо належав до людей обачливих, як усі ревні католики, ширше беручи,— всі поклонники бога, який примушує людину завжди пам'ятати про обачливість і про загрозу провини, яка падає завжди і вічно на людину і ніколи на бога. Містер Томазо знав, що в його справі не можна допускатися жодного хибного кроку. Може, він і плакав щоразу, випроводжаючи чергового шпигуна, не над долею посланця, а над своєю власною долею, яка цілком залежала від успіху чи провалу того чи іншого виученика. Отже, він не хотів рискувати. Сльози не затуманювали йому очей, навпаки, вони омивали їх, очищали, від чого очі містера Томазо ставали ще зіркіші. Бо що таке обачливість? Можна б сказати так: оба-очливість, тобто зіркість на «оба ока», що повинно бути поставлене вище за пильність, яка, власне, дорівнюється буденній підозрілості, тоді як обачливість можна поставити в одному ряду з передбачливістю.
