Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗
Після нашої гуртової кооперації Лєра якось посвітлішала, і я зрозумів, що покорив її серце. Далі ми грали у дарц, я показував їй, як правильно треба наносити акварель, щоб вона не змішувалась, читав їй примітивні вірші з нецікавого журналу. Ті вірші, як я зрозумів, вона цілком розуміла, тому що на деяких моментах зупиняла мене і коментувала почуте. Ще ми слухали по радіо Земфіру і складали пазли, пили чай з несмачним печивом, але їй то було пофіг, що печиво несмачне, бо ж їй головне сам факт печива. А потім я побачив шахову дошку.
— Ти граєш у шахи? — питаюсь я у неї, передбачаючи заперечну відповідь.
— Граю, — дивує вона мене, — дядя Вова мене навчив.
Ну, думаю, молодець цей дядя Вова, і хоч як не міфічно він для мене уявляється, все ж молодець, що навчив трирічну дитину грати у шахи.
— Розставляй фігури, — кажу я. — Умієш?
— Умію, — каже вона і починає розставляти фігури з помилкою на ферзю й королю.
— Ферзь, — кажу, — любить свій колір. Бачиш, у тебе чорний колір, значить, став ось цю фігуру на чорну клітинку.
Ладью вона називала турою, що викликало у мене деяке розчарування у дяді Вові. Я пояснив, що навіть українською ладья має залишатися ладьйою.
— А ще потрібна травка для слоників, — каже Лєра, дістаючи якісь прозорі камінчики. — Це — травка. Слоники і коні люблять травку.
То був останній стусан у потилицю. Я зрозумів неправильність своєї стратегії щодо виховання дітей. Їм неодмінно має бути цікаво, а я сухо розказую, що тура насправді ладья, а ферзі люблять свій колір. А їм он як: потрібна і травка, і зайчики-пострибайчики, і цуценяткаведмедики, і хто до нас прийшов у гості? Це лисичкасестричка…
Коли ми розставили фігури, Лєра почала ледь не істерично вимагати негайно нагодувати конячок та слоників. Коли вівці були цілі, а вовки, себто слоники, ситі, вона сказала:
— Давай ще раз.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Давай ще раз зіграємо.
— Лєра, — кажу, — так я ж ще навіть першого ходу не зробив.
Вона так і не збагнула, що я сказав, вона розкидала фігури й почала заново їх розставляти. Тоді вже я зрозумів, що гра у шахи полягає у розташуванні фігур по своїх місцях і годуванні слоників та конячок. Так ми з нею зіграли партій з десять. Звичайно я намагався її навчити пересуватися тими слониками дошкою, роз’яснював, що конячка ходить літерою «г», але вона, конячка, пересувалась у неї то літерою «г», то літерою «п»… загалом нічого путнього з цього не вийшло…
І ми почали займатися ліпленням з пластиліну. Я ліпив чоловічків і зірочки, а вона — м’яла пластилін…
<empty-line/>
І все мало бути бездоганно, ми захопилися одне одним, я намагався якомога більше її навчити, показати самому собі свої батьківські здібності, свій хист до виховання дітей, але прийшли її справжні батьки. Дивакувата мати, редактор якоїсь газети, та гладкий тато, який мав власну аудиторську компанію, яка все більше і більше влазила у борги і мала заплатити моєму другові сто баксів, але ніяк не могла заплатити, від чого і я, і мій друг страшенно злостилися.
Вони прийшли і забрали у мене мою Лєру, мою квітку, мою принадність, мою дитину…
Вони сунули мені якісь гроші та мандарини, ґречно обходились зі мною, коли я одягався, цілували свою ненаглядну Лєру, а я розгублено дивився у Лєрині круглі незбагненні очі, які наповнилися вологою й зрозумів, що мої очі так само намокли.
— Мама, — сказала Лєра, — а давай ты с папой опять куда-то уйдешь и оставишь меня с Артемом.
І це для мене було найбільшою нагородою: і ці сплюснуті у кишені мого пальта мандарини, і ті скількись-там гривень, які я навіть не порахував, і ці круглі незбагненні очі, і ті мої новенькі конверси, і гладкий до непристойності тато — все змішалося в одну цілу зім’яту паперову кулю, якій випала доля бути закинутою в мою душу, у моє колишнє щастя. І заздрість роз’їдала мене усього, тому що до цього я, певно, ще ні разу не заздрив так посправжньому, так по-дорослому, з гіркотою, з почуттям…
І я згадав слова Бога, який казав, що рано їй пити. І мені так боляче стисло у грудях, що вона, Лєра, питиме і палитиме цигарки, лаятиметься й займатиметься сексом, брехатиме й крастиме. Хоч раз, але все це спробує…
І захотілося відібрати у, в принципі, порядних батьків мою трирічну дівчинку і тримати її на ланцюгу до скону, до зсунення світів або ж до склерозу…
<empty-line/>
<subtitle>4</subtitle>
<empty-line/>
Нічого страшного, все мине. Мене. Мене образив мій друг. Він був солістом реперського гурту «На Відміну Від». Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.
— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.
Він слухав реп.
— Немає культури, — сказав він ще раз, і я, ображений, пішов слухати грьобане техно.
— Я письменник, — казав я.
— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!
Пішов він, подумав я.
— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.
З ніхуя.
— Ніхуя, — сказав я і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на нього до кінця своїх днів.
Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.
— За що? — спитав я його.
— За хіп-хоп.
За грьобаний хіп-хоп, подумав я. <emphasis>Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.</emphasis>
Я поважаю хіп-хоп, розуміюсь у ньому, але то все фігня: для нього те все не має значення, він просто фанатик, який, зрештою, не відрізняється нічим від тих баптистів чи єговістів. Він відверто не розумів мене, вважаючи моє захоплення літературою якимсь надуманим, нездійсненним, необґрунтованим проектом, тупорилою ідеєю фікс мого тупорилого життя. Він, зациклений на власному соліпсизмі, на своєму егоцентризмі, на розділенні світу на дві нерівноправні частини — реп та суки. Спочатку я сперечався, доводив свою правоту, благав не обсирати літературу та джаз, не крити матом мій внутрішній світ, не псувати моє «я», яке, незважаючи ні на що, теж існує, але потім просто махнув на все рукою, образився і пішов слухати техно, яке насправді ненавиджу…
<empty-line/>
<subtitle>5</subtitle>
<empty-line/>
Але все це не так уже й суттєво, як несуттєво те, що моє начебто одкровення переростає у сповідь ображеного на весь білий, тому що він не здається таким білим, світ чотирнадцятирічного юнака, у сентиментальний трюїзм, в алкогольний фарс, якщо хочете, тому що все відбувалося на п’яну голову і ми тоді ледь не побилися. Але зараз я з ним не хочу мати нічого спільного, як майже нічого спільного не мають джаз, реп та література, хоч як би їх не поєднували зухвалі шанувальники еклектики. Нехай усе це залишиться для віджилих поколінь, тимчасових мусульман, накачаних фільтрованим пивом філателістів, нумізматів, філуменістів, філофоністів та агресивних лівих, які, як відомо, у мене не викликають жодних емоцій, але є у мене один знайомий, який має відношення до усіх перерахованих вище. Звуть цього одного знайомого Валєра. Валєра був маленьким збирачем усього, що можна було збирати, він був боржником усіх, кого тільки можна, а кого не можна — теж був. Боржником. Мама Валєри працювала на молокозаводі.
